Жінки й діти сиділи в підвалі
Від ударів здригалась земля.
У залізо-вогневому шквалі
Тайфун битви над ними кружляв.
Вони знали, що в шквалі отому
Йдуть червоні залізні чоти.
І бажали крізь жах і крізь втому
Стріти рідних, до них підійти.
І не тільки серця — тремтів камінь
І здригався над ними бетон,
Стугоніла земля в темній ямі
І довкілля пронизував стон.
Серед жаху минали години,
Гримав молот об земную твердь,
Й до підвалу мов до домовини
Зазирала блідо-синя смерть.
Коли ж стихло усе на світанку —
Люди вийшли з підвалу живі
І наткнулись на авто, на танки,
Що лежали розбиті в рові.
А шляхами на південь, на захід
Кляті німці летіли, мов пси,
Вони шкуру свою спасали,
І втікали скажені в ліси.
Та, як сонце зза гір усміхнулось
І курився за німцями шлях,
Розгорнувсь в променистому сяйві і
Над дахами наш зоряний стяг.
І полинула пісня крилата
Над містечком, що жах перейшло.
І червоних героів вітати
Вийшло все, що в містечку жило.
[Вільна Україна, 24.02.1945]
24.02.1945