З підвалу — до сонця!

 

Жінки й діти сиділи в підвалі

Від ударів здригалась земля.

У залізо-вогневому шквалі

Тайфун битви над ними кружляв.

 

Вони знали, що в шквалі отому

Йдуть червоні залізні чоти.

І бажали крізь жах і крізь втому

Стріти рідних, до них підійти.

 

І не тільки серця — тремтів камінь

І здригався над ними бетон,

Стугоніла земля в темній ямі

І довкілля пронизував стон.

 

Серед жаху минали години,

Гримав молот об земную твердь,

Й до підвалу мов до домовини

Зазирала блідо-синя смерть.

 

Коли ж стихло усе на світанку —

Люди вийшли з підвалу живі

І наткнулись на авто, на танки,

Що лежали розбиті в рові.

 

А шляхами на південь, на захід

Кляті німці летіли, мов пси,

Вони шкуру свою спасали,

І втікали скажені в ліси.

 

Та, як сонце зза гір усміхнулось

І курився за німцями шлях,

Розгорнувсь в променистому сяйві і

Над дахами наш зоряний стяг.

 

І полинула пісня крилата

Над містечком, що жах перейшло.

І червоних героів вітати

Вийшло все, що в містечку жило.

 

[Вільна Україна, 24.02.1945]

24.02.1945