Невеличка збірочка віршів львівського поета Андрія Волощака викликає особливе зацікавлення. Його автор втратив фізичну можливість бачити світ ще в роки першої імперіалістичної війни. Чи ж не законно побоюватись, що єдиною темою поета могла стати туга за втраченим світлом, а всеохоплюючим настроєм — смуток від усвідомлення безнадійності, безконечності тьми?
Але ні. Книга віршів А. Волощака — не є піснею туги й безнадії. Навіть її заголовок, на перший погляд трохи претенціозний, «Серед блискавиць і громів» — перестає бути претенціозним зразу ж після прочитання кількох перших віршів. Бачимо в її авторові людину, що кинула виклик, здавалось, непереможній тьмі і перемогла її.
Ця перемога не лише в тому, що поет зумів стати над власною недолею і не зачинив свого серця перед світом загально людських переживань, радостей і терпінь. Це лише половина перемоги. А друга її половина в тому, що поет зумів залишитись серед борців за нове життя, серед будівників нового людського суспільства.
Тема змагань людства за краще життя а головне тема змагань радянських народів за комуністичне майбутнє — стала основною темою його поезії.
«Якби нараз вчинилось таке диво,
Що отворилась би природи книга...»
— мріє поет. І не можна не співчувати його тужливому, але мужньому бажанню. Та разом з тим мусимо відмітити, що в автора цих віршів є очі — очі поета. І тими очима він бачить не лише образи-спогади, але й образи нового людського життя, якого він своїм фізичним зором не міг бачити.
Образи минулого «мимо холоду, голоду й сліз» («Фронт юності», 1936 рік) зміняються образами у «сталь закутого» «Дніпра-Славути», що гонить по незлічимих проводах «вогненну кров і творить пісню вогнекрилу», і сам стає «творцем могутніх перемін» («В роковини Шевченка», 1941 рік).
Гарячі заклики до боротьби і надія, що «може двигнуться мозольні руки» (для того в світ кидав поет «слова палкі і бистрокрилі»), натхненне прагнення дати словам силу переможної зброї, «щоб слово стало враз мечем блискучим і ум зорало вам, і душу хвору під засів нового, мов лан трактори» (вірші 1934 р. «Із днів неволі» і «Моє слово») — заступають рядки про визволений від польсько-панської неволі Львів «17 Вересня 1939 року») і слово подяки Сталіну («Сталіну» «Подяка і поклін», грудень 1939 року).
Цикл нових для поета передвоєнних мотивів логічно завершує вірш «Звільнена Буковина» — гімн «зеленій моїй полонині», визволеній від власті румунських бояр (1940 рік) і вірш «Ленін» — гімн творчій дружбі народів великого Радянського Союзу.
Тяжкі роки німецько-фашистської неволі автор згадує у вірші «Радянський Львів». Торжеству перемоги і славі радянської зброї присвячено вірші «Виходь народе» і «Травень 1945».
Не у всіх віршах А. Волощаку вдалось досягти тієї рельєфності і яскравості художніх образів, якої мусить прагнути кожний поет; так само не всі його вірші стоять на задовільному рівні поетичної техніки. У віршах Волощака ще багато «загальників». Крім того у збірці є вірші такого низького художнього рівня, що їх не варто було й публікувати. І особливо жаль, що деякі з цих віршів написані на найвідповідальнішу і найблагороднішу тему, для якої у поета мусять бути найяскравіші, найхудожніші й найбільш хвилюючі образи.
Але, не зважаючи на це, в невеличкій збірочці віршів А. Волощака є й справжні дієтичні знахідки і по справжньому вдалі вірші. До таких у першу чергу слід віднести «Поклін і подяку» — досить вдале наслідування старовинних українських дум, «На панськім току» — з цікаво розв'язаною проблемою ритму, вірш «Ленін» — характерний метафоричними строфами і ряд інших віршів, відзначених вдало застосованими пісенними ритмами.
Привабливою рисою поезій А. Волощака є також їх безпосередність, щирість, яка часом примушує забути і про деякий примітивізм форми у таких віршах, як «Прощання з милою», «Гей шуміла дібровонька» та інші.
Не можемо однак не відмітити кілька серйозних творчих помилок поета. Перша з них — ще не подолана поетом деяка обмеженість тематичних обріїв. В його творах ще не знайшла собі відповідного місця творча праця радянських людей, героїв сталінських п'ятирічок. Друга — недостача поетичної оригінальності, занадто велика залежність від народно-пісенних ритмів, яка надає віршам А. Волощака згадані риси примітивізму. І третя — недостатньо критичний підхід до художнього слова й образу. Остання іноді призводить до результатів майже протилежних авторському задуму.
Так, наприклад, у «Казці про терен» А. Волощак хотів розповісти засобом поетичної казки про те, як український народ Прикарпаття навіть в умовах австро-угорського та польського національного поневолення не втратив свого національного обличчя і прагнення жити вільно і воз'єднано з усім українським народом. Силу народного духу поет прагнув возвеличити, кинути переможеному ворогові законне слово ганьби і погорди для нього. Але які образи, яку казкову символіку вибрав для цього А. Волощак? Народ український це — терен, що —
...рідного грунту
Не зрікся, о ні!
І тисячі років
Тривав у борні.
Узброїв в колючки
Себе крем'яні,
В твердеє коріння
Сховав лютий гнів.
І мріяв, і думав
В нічній тишині
Про неньку, про рідну
На тій стороні.
Щоб зберегти себе —
Терен коренастий
Приліг до землі
В мізерних щілинах
Між голі шпилі.
Хто ж його ворог, хто ті «сусіди лихі». що забрали «найкращі місця» і заставили його «прилягти до землі»?
То — «дуби дужі», «ялиці», «могутні ліси»! —
Отже не дивно, що коли піднялась буря (символ війни і визвольного походу Червоної Армії) —
...І вихор верхами
Й лісами потряс
Дуби ламав дужі
З корінням носив.
Й лягали, мов травки,
Могутні ліси.
А терен, що гніздився десь під ногами, сидів у щілинах — залишився собі цілий:
І ось понад гори
Пройшов буревій...
Й надшарпав лиш листя
Тернині моїй.
Чи ж не ясно, що історичну дійсність спотворено в цій «Казці»? Потавши в полон матеріалу, поет ненароком ублагороднив і возвеличив ворота («дуби», «могутні ліси») та здрібнив і принизив рідний народ («терен»), зробивши його безвольним свідком великих подій і позбавивши права пишатись здобутою волею не лише прагненою, але й вибореною при допомозі братніх народів.
Отже — цілком поділяючи тугу поета за «словом вогнистим», за «словом палким», яке дійсно могло б стати «мечем блискучим» для поета — порадимо А. Волощаку багато більшої вимогливості до себе і своїх віршів, вдумливої праці над словом і образом. На цьому шляху yспіх та ще повніше здійснення бажань кожного радянського поета — служити своєму народові і його великій вселюдській справі.
[Радянський Львів, №10, жовтень 1946]
29.10.1946