A. Boлoщaк — "Серед блискавиць і громів" — пoeзії Вид. "Вільна Україна", Львів. 1946 р.

 

Невеличка збірочка віршів львівського поета Андрія Волощака викликає особливе зацікавлення. Його автор втратив фізичну можливість бачити світ ще в роки першої імперіалістичної війни. Чи ж не законно побоюватись, що єдиною темою поета могла стати туга за втраченим світлом, а всеохоплюючим настроєм — смуток від усвідомлення безнадійності, безконечності тьми?

 

Але ні. Книга віршів А. Волощака — не є піснею туги й безнадії. Навіть її заголовок, на перший погляд трохи претенціозний, «Серед блискавиць і громів» — перестає бути претенціозним зразу ж після прочитання кількох перших віршів. Бачимо в її авторові людину, що кинула виклик, здавалось, непереможній тьмі і перемогла її.

 

Ця перемога не лише в тому, що поет зумів стати над власною недолею і не зачинив свого серця перед світом загально людських переживань, радостей і терпінь. Це лише половина перемоги. А друга її половина в тому, що поет зумів залишитись серед борців за нове життя, серед будівників нового людського суспільства.

 

Тема змагань людства за краще життя а головне тема змагань радянських народів за комуністичне майбутнє — стала основною темою його поезії.

 

«Якби нараз вчинилось таке диво,

Що отворилась би природи книга...»

 

— мріє поет. І не можна не співчувати його тужливому, але мужньому бажанню. Та разом з тим мусимо відмітити, що в автора цих віршів є очі — очі поета. І тими очима він бачить не лише образи-спогади, але й образи нового людського життя, якого він своїм фізичним зором не міг бачити.

 

Образи минулого «мимо холоду, голоду й сліз» («Фронт юності», 1936 рік) зміняються образами у «сталь закутого» «Дніпра-Славути», що гонить по незлічимих проводах «вогненну кров і творить пісню вогнекрилу», і сам стає «творцем могутніх перемін» («В роковини Шевченка», 1941 рік).

 

Гарячі заклики до боротьби і надія, що «може двигнуться мозольні руки» (для того в світ кидав поет «слова палкі і бистрокрилі»), натхненне прагнення дати словам силу переможної зброї, «щоб слово стало враз мечем блискучим і ум зорало вам, і душу хвору під засів нового, мов лан трактори» (вірші 1934 р. «Із днів неволі» і «Моє слово») — заступають рядки про визволений від польсько-панської неволі Львів «17 Вересня 1939 року») і слово подяки Сталіну («Сталіну» «Подяка і поклін», грудень 1939 року).

 

Цикл нових для поета передвоєнних мотивів логічно завершує вірш «Звільнена Буковина» — гімн «зеленій моїй полонині», визволеній від власті румунських бояр (1940 рік) і вірш «Ленін» — гімн творчій дружбі народів великого Радянського Союзу.

 

Тяжкі роки німецько-фашистської неволі автор згадує у вірші «Радянський Львів». Торжеству перемоги і славі радянської зброї присвячено вірші «Виходь народе» і «Травень 1945».

 

Не у всіх віршах А. Волощаку вдалось досягти тієї рельєфності і яскравості художніх образів, якої мусить прагнути кожний поет; так само не всі його вірші стоять на задовільному рівні поетичної техніки. У віршах Волощака ще багато «загальників». Крім того у збірці є вірші такого низького художнього рівня, що їх не варто було й публікувати. І особливо жаль, що деякі з цих віршів написані на найвідповідальнішу і найблагороднішу тему, для якої у поета мусять бути найяскравіші, найхудожніші й найбільш хвилюючі образи.

 

Але, не зважаючи на це, в невеличкій збірочці віршів А. Волощака є й справжні дієтичні знахідки і по справжньому вдалі вірші. До таких у першу чергу слід віднести «Поклін і подяку» — досить вдале наслідування старовинних українських дум, «На панськім току» — з цікаво розв'язаною проблемою ритму, вірш «Ленін» — характерний метафоричними строфами і ряд інших віршів, відзначених вдало застосованими пісенними ритмами.

 

Привабливою рисою поезій А. Волощака є також їх безпосередність, щирість, яка часом примушує забути і про деякий примітивізм форми у таких віршах, як «Прощання з милою», «Гей шуміла дібровонька» та інші.

 

Не можемо однак не відмітити кілька серйозних творчих помилок поета. Перша з них — ще не подолана поетом деяка обмеженість тематичних обріїв. В його творах ще не знайшла собі відповідного місця творча праця радянських людей, героїв сталінських п'ятирічок. Друга — недостача поетичної оригінальності, занадто велика залежність від народно-пісенних ритмів, яка надає віршам А. Волощака згадані риси примітивізму. І третя — недостатньо критичний підхід до художнього слова й образу. Остання іноді призводить до результатів майже протилежних авторському задуму.

 

Так, наприклад, у «Казці про терен» А. Волощак хотів розповісти засобом поетичної казки про те, як український народ Прикарпаття навіть в умовах австро-угорського та польського національного поневолення не втратив свого національного обличчя і прагнення жити вільно і воз'єднано з усім українським народом. Силу народного духу поет прагнув возвеличити, кинути переможеному ворогові законне слово ганьби і погорди для нього. Але які образи, яку казкову символіку вибрав для цього А. Волощак? Народ український це — терен, що —

 

...рідного грунту

Не зрікся, о ні!

І тисячі років

Тривав у борні.

 

Узброїв в колючки

Себе крем'яні,

В твердеє коріння

Сховав лютий гнів.

 

І мріяв, і думав

В нічній тишині

Про неньку, про рідну

На тій стороні.

 

Щоб зберегти себе —

 

Терен коренастий

Приліг до землі

В мізерних щілинах

Між голі шпилі.

 

Хто ж його ворог, хто ті «сусіди лихі». що забрали «найкращі місця» і заставили його «прилягти до землі»?

 

То — «дуби дужі», «ялиці», «могутні ліси»! —

 

Отже не дивно, що коли піднялась буря (символ війни і визвольного походу Червоної Армії) —

 

...І вихор верхами

Й лісами потряс

 

Дуби ламав дужі

З корінням носив.

Й лягали, мов травки,

Могутні ліси.

 

А терен, що гніздився десь під ногами, сидів у щілинах — залишився собі цілий:

 

І ось понад гори

Пройшов буревій...

Й надшарпав лиш листя

Тернині моїй.

 

Чи ж не ясно, що історичну дійсність спотворено в цій «Казці»? Попавши в полон матеріалу, поет ненароком ублагороднив і возвеличив ворота («дуби», «могутні ліси») та здрібнив і принизив рідний народ («терен»), зробивши його безвольним свідком великих подій і позбавивши права пишатись здобутою волею не лише прагненою, але й вибореною при допомозі братніх народів.

 

Отже — цілком поділяючи тугу поета за «словом вогнистим», за «словом палким», яке дійсно могло б стати «мечем блискучим» для поета — порадимо А. Волощаку багато більшої вимогливості до себе і своїх віршів, вдумливої праці над словом і образом. На цьому шляху yспіх та ще повніше здійснення бажань кожного радянського поета — служити своєму народові і його великій вселюдській справі.

 

[Радянський Львів, №10, жовтень 1946]

29.10.1946