Олекса Довбуш

Ой попід гай зелененький

Ходить Довбуш молоденький,

Він на ніжку налягає,

Топірцем ся підпирає.

(Народна пісня).

Це було близько 200 років тому, 4 травня 1774 року. Кріпацьке село Борщів біля Бучача на Поділлі спало важким сном, тільки в садках розливчасто тьохкали солов'ї. Було тихо і в дворі пана полковника коронних військ Речі Посполитої шляхтича Константина Злотницького, власника Борщова і інших сіл. Лютий поміщик, який вбив канчуком не одного "хлопа", безтурботно спав у палаці, не сподіваючись ніякого лиха. Та й чого б то йому було тривожитися? Адже страшні повстання "хлопів" під проводом Богдана Хмельницького проминули вже, здавалося, безповоротно. Правда, дві роки тому, в 1772 р. ясновельможний пан гетьман і воєвода київський Йосиф Потоцький видав універсал про боротьбу з опришками, які страшенно тривожили шляхтичів па Покутті й Підгір'ї. Але ж пан Злотницький від опришків, слава богу, далеко. Вони десь там — в карпатських лісах і горах, а Борщів же — на Поділлі, і хлопи тут, під його канчуком, — тихі, покірні.

Пан Злотницький з пані Зосею та паненятами спокійно спали. Залізні ворота панського доору берегли кожної ночі хлопи-вартові, зривались на кожний шелест біля палацу сторожкі, кудлаті собаки. Але все навколо тонуло в тиші, собаки не брехали, сторожі не кричали.

Раптом нічний спокій панських покоїв сполошив лакей переляканим криком: "Пане, опришки в дворі!"

— Які, пся крев, опришки? — зірвався пан Злотницький з постелі. — А де ж гайдуки, де сторожі?..

Онімілий від страху лакей тільки зубами цокотів. Пані Зося з дітьми заголосили. Пан полковник схопив мерщій рушницю і шаблю, але це його не врятувало. Вмить він і вся його сім'я лежали на підлозі, зв'язані мотузами.

— Розведіть, хлопці, мерщій вогонь у печі і всипте панам жару за пазухи, — сказав кулявий ватажок. — Люди просили не залишати гадюк живими в дворі.

Пан Злотницький побачив, що справа погана і запропонував викуп. Гроші, золото, срібло... Але ватажок відповів йому на це коротко:

— Я не прийшов сюди за грішми... Прийшли-сми по твою собачу душу, щоб ти вже більше людей не мучив.

Такий був славний ватажок опришків Олекса Довбуш, якого народ убрав у вдячний вінок пісень, легенд і переказів.

***

На високій полонинці ізродили рижки

Ой підемо, пане-брате, на весну в опришки.

(Народна пісня).

Відгриміли славні дні визвольних воєн Хмельницького, коли то перелякана польська шляхта рятувала життя, втікаючи "до лясу". У XVIII сторіччі Галичина, як і Правобережна Україна, знову стогнали в тяжкому ярмі польської шляхти. Панщина в цей час переживала роки свого найбільшого розквіту. На ланах над селянськими спинами свистів кожного дня поміщицький нагай. Крім того, селян ще було обложено різними данинами, примусом купувати визначену кількість горілки тощо. Сотні поміщицьких п'явок — арендарі, ксьондзи, монахи, гайдуки дерли сьому шкуру з народу, ссали з нього кривавий піт.

Власниками сіл Галицького Покуття, Підгірря і Гуцульщини були польські князі, магнати — тоді київський воєвода і коронний гетьман Йосиф Потоцький та канівський староста Микола Потоцький. Їх державці, арендарі, підстарости і урядники обложили народ непосильною панщиною, били за будьщо різками, закатовували до смерті в тюрмах.

Але ніде свободолюбивий український народ не мирився з шляхетською неволею. Протест трудящих мас проти панщини і гніту на Україні дедалі ріс і ширився, виливаючись у криваві гайдамацькі повстання в 1734, 1750 і 1768 рр. В Галичині центром такого протесту селян проти гніту польської шляхти стали карпатські ліси і нетрі Гуцульщини з відважними легінями-опришками.

Селяни кріпаки втікали від панщини і буків у гори і ставали опришками. Вони об'єднувалася в невеликі ватаги, нападали на панські двори, ксьондзів, арендарів, або куркулів і палили їх садиби, люто мстили за заподіяні ними народні кривди. Опришки за всю свою історію не мали ніякої організації, ні політичної програми, їх виступи були стихійним виявом селянського гніву і помсти.

Перші виступи опришків на Покутті подалися в 1703—1712 рр. під проводом ватажка Івана Пискливого з села Довгопола. Після нього тривожили поміщиків на Гуцульщині, Покутті і Підгір'ї опришківські ватаги Пинти, Панчишина і інших. Легіні або "чорні хлопці" (так називав народ опришків), знаходили в селян повну підтримку, вони їх переховували, давали всюди нічліг, заздалегідь повідомляли про небезпеку. Дедалі опришківство набирало все ширших розмірів і в 20-х роках XVIII сторіччя "чорні хлопці" вже й у білий день почали нападати на шляхту і поміщиків.

Однак, найбільшого розквіту зазнало опришківство в 1738— 1745 рр. в часи виступів відважного народного любимця — Олекси Довбуша. Цей гірський орел безсмертно лишився в народній пам'яті, як людина благородного серця і як полум'яний ненависник палів і багатіїв, безстрашний месник народних кривд.

Олекса Довбуш (Довбущук) був сином печеніжинського селянина Василя, який жив у комірному і не мав нічого на господарстві, крім кількох овець. Мабуть, панські і багацькі найми добре далися взнаки Олексі, бо вже жонатий він вирішив кинути мирне селянське життя і стати опришком. Олекса подався в карпатські нетрі Чорногорії і скоро зібрав невелику ватагу відважних легінів, з якою і прославився на всю Галичину, Угорщину і Волощину. Починаючи з 1738 р. Довбуш своїми сміливими нападами посіяв серед шляхти великий страх. Він навіть у білий день нападав на ряд дворів і садиб, вбивав кровопивців і підпалював їх майно, роздавав бідному селянству гроші і золото. В Довбушевій ватазі, яка ніколи не перевищувала 30 чоловік, були навіть селяни з Угорщини та один опришок Михайло — з України.

Стривожені поміщики вислали проти Довбуша озброєні загони війська, призначили велику грошову нагороду за його голову. Але народ беріг свого любимця і месника. Коли в 1743 р. сільський багатій і атаман "ровтарів" нахвалявся зложити панам у Станіславі голову Довбуша, то цей явився до нього і вбив його в хаті. "Пізнаєш мене, Олексу? — сказав багачеві. — На, рубай мою голову, — ударив його барткою в лоб. —- Це, — сказав він, — за те, що та зганяв села, щоби мене спіймати".

Жорстоко мстився Довбуш на ворогах за свої і народні кривди. Особливо лютих поміщиків і чиновників він убивав з усією сім'єю, щоб, мовляв, "навіть їх кодла на світі не було". Проте, серце було в нього добре. В судових протоколах тих часів записані факти про те, що Довбуш не стріляв навіть в панських "ровтарів", які раз-у-раз ганялися за ним. "Дайте, хлопці спокій!" — говорив, коли заховані опришки вже націлилися з рушниць в своїх ворогів. — "У них же дома жінки і діти".

Про добрість і великодушність Олекси Довбуша свідчить також польський поет Карпінський у своїй автобіографії. Розповідаючи, як в день його народження (в 1741 р.) Довбуш напав на двір його батька в Голоскові, Карпінський пише: "Сусід мого батька Козловський повідомив, що на наш двір має напасти славний на все Покуття опришок Олекса Довбуш. Батько з страху утік в ліс, наказавши своїм, щоб тому страшному гостеві і його товаришам заставити стіл хлібом, сиром та горілкою. Може годину після мого народження прийшов у двір Довбуш з опришками. Моя мати не могла говорити з болю і переляку, але баба приступила до Довбуша зі мною на руках, і сказала: "Не роби нам ніякої шкоди, ми тебе приймаємо, як доброго гостя". Довбуш на те наказав своїм хлопцям, щоб поводилися чемно, засів з ними до їжі. Потім дав бабі 3 золоті червові, а мою матір просів, щоб дала дитині на пам'ятку його ім'я Олекса".

Слава про гірського орла облетіла всю Галичину. До Олекси Довбуша почали приходити селяни навіть з далеких сіл, прохати кари і помсти на лютих панів. Шляхта дуже перелякалася.

В 1742 р. коронний гетьман Йосиф Потоцький видав так званий універсал проти опришків, в якому писав: "Повідомляю, кого належить, зокрема ясновельможних панів поміщиків, посесорів і державців моїх маєтків на Покутті і Підгір'ї, як також комісарів, губернаторів, адміністраторів, економів і підстаростів: голосна вже в усій Покутській і Підгірській країні злість і зухвальство хлопа Довбущука, який вже понад 3 роки з купою опришків нападає на міста і села та грабить і вбиває моїх кінних і піших людей...".

Потоцький пише, що в багатьох селах люди допомагають Довбушеві і його опришкам і тому наказує шляхті якнайширше опублікувати на селах загрозу, що він "витинатиме в пень такі села". Крім того, він наказує всім ловити опришків і везти їх в Станіслав, а в кінці пише, що "для безпеки краю він сам особисто вирушає на Покуття". І справді, гетьман Потоцький вислав проти маленької ватаги Довбуша біля 2 тисяч солдат. Три роки гонявся за Довбушем і його легінями полковник Пшелуський, але так йому і не вдалося впіймати живим відважного ватажка. Не зважаючи на погрози і страшні катування за допомогу опришкам, селяни всюди допомагали своєму любимцеві і меснику Довбушеві з легінями.

Смерть спіткала Олексу Довбуша на світанку 24 серпня 1745 р. в селі Космач. В піснях і легендах народ вбрав смерть свого героя в романтичну історію, яка пояснює, що ніби Довбуш загинув з вини своєї лукавої любки — Дзвінки. Але це тільки легенда. Довбуша підстрелив селянин Степан Дзвінка. В збереженому судовому протоколі від 27 серпня 1745 р. Степан Дзвінка розповідає, що Довбуша послала на помсту до нього теща його першої жінки з Криворівні, якої він затримав посажне майно — пару  волів і корову. Тоді, як Довбуш вломився силою в сіни, Дзвінка утік зі страху на горище і звідти підстрелив його з рушниці. Куля влучила Довбуша в плече.

Важко пораненого ватажка опришки забрали з собою в ліс. Але Довбуш не міг уже йти далі і просив його залишити самого. Побратими завели товариша в гущавину, забрали у нього зброю і, попрощавшись, накрили його зеленим віттям. В народній пісні Довбуш у цей час просить опришків:

Ой ви, хлопці, ви молодці

Візьміть мене на топорці.

В Чорногору занесіть м'я,

На дрібний мак посічіть м'я.

Най ся ляхи не збиткують

Моє тіло не чвертують.

Самотнього і знайшла його погоня панських ровтарів, яких повідомив негайно Дзвінка. Ще живого Довбуша привезла в Космач, куди приїхав мерщій і яблонівський губернатор Колендовський. Але Довбуш нікого з опришків не видав панам, сповідатися попові відмовився. Того ж дня він помер.

Тіло Довбуша шляхта возила по селах, як трофей, і виставляла навіть на прилюдний показ на коломийському ринку. Народ мовчки дивився на останки любимого месника і героя і в душі віддавав йому глибоку пошану.

***

Після смерті Довбуша сміливі опришки на Покутті не перевелися. Ще довгі-довгі роки шляхта тремтіла перед ватагами одчайдушних легшій під проводом Баюрака, Бойчука, Марусяка і інших. Тільки в 1820 р. австрійська влада ліквідувала опришків остаточно.

Проте, ніякий ватажок опришків не був таким любимцем трудящих, як Олекса Довбуш. Про нього народ склав десятка пісень, легенд і переказів. В них він приписує Довбушеві надлюдську силу, вбирає його в німб геройської слави, звеличує його, як сміливого речника боротьби з панами, шляхтою і соціальною несправедливістю. Характерно, що в багатьох народних легендах вказується місце народження Довбуша там, де саме й створена легенда.

Слава про Олексу Довбуша не померкла в Гуцульщині і досі. В Карпатах є цілий  хребет гір, названий "Довбушанками", є тут "Писаний камінь", на якому, за народним переказом, часто відпочивав Довбуш. Є також "Довбушеві комори" і в скелях. При в'їзді до Косова і мала дитина покаже незнайомому "Довбушів хрест" на стрімкій скелі.

Невмирущу славу Довбуша і опришків оспівали також у своїх творах письменники Юрій Федькович, Хоткевич, польські письменники Коженьовський і Вінценц, радянський письменник Первомайський і інші.

[Вільна Україна]