Старші пані

Ці старші пані відмовляються бути тими «жінками у віці», кого радше жаліють, ніж розуміють (так, звісно – роки), частіше не помічають на вулиці, ніж помічають в аптеці, магазині, лікарні – і тут, на Алеї полеглих героїв. Вони квіти кладуть і приносять лампадки. Серед тих, хто загинув, їхні діти, внуки, брати, чоловіки і сини. Ці літні жінки несуть в собі людяність і будують мости між минулим і завтрашнім днем.

Про них майже забули знайомі, колишні колеги по праці («ах, як це було давно»), сусіди й рідні діти, що казати вже про зовсім чужих. Вони розуміють, що діти їхні виростають, йдуть, обирають свої дороги, будують свої життя – часто в інших містах, часто в інших державах, особливо в наш час, коли в країні війна. Сумують, що їх забули і згадують переважно тільки тоді, коли «мамо, зможеш сьогодні забрати дітей?» (і це добре – отже вони тут, не за кордоном, не в дальніх світах). Тепер є телефон, є інтернет – вони обов’язково привітають, наприклад, з днем ангела (хоч так – але голос то їхній; а як ні, то хоч повідомлення буде), особливо коли ювілей, кругла дата. Коли опиняєшся на периферії уваги, тобі потрібно не гроші, а присутність, увага, тепло. Діти, їхні діти, ще цього не знають. Коли людина старішає, її життя з часом стихає… залишається тиша, де ніхто не питає: «Як ти?»

Ці старші пані приходять сюди мало кожного дня – стадіон і спортивний майданчик. Не щодня, бо є дні, коли все зупиняється, коли ти не можеш бути сильним, рішучим і зібраним. Тут, на відкритому просторі стадіону, все чесно й суворо, особливо коли холод, вітер, а дощ переходить у сніг. Ці літні жінки відчувають свій вік і не ховаються від своїх болячок, слабостей і, звичайно, проблем. Їх абсолютно не хвилює їхня вага, зате хвилює їхній цукор, тиск, холестерин – самопочуття. Це не гонитва за молодістю, яка робить старість болючою, ні – це жага життя, коли знаєш і бачиш, що все більше є тих, хто молодший за нас, все менше є тих, хто старший за нас, кожне завтра – це дар і це менше на ще один день. Тільки тоді починаєш цінувати те, що справді важливо. Жити, дихати, радіти цим дням і ночам. Робити те, що можеш, що вмієш, що любиш, щоб кожен твій день мав смак, запах, мав якийсь сенс.

Тому ніякого пафосу індустрії платних спортзалів, де для того, щоб худнути, а ти ж така молода, є йога, аеробіка, велнес, шейпінг чи пілатес. Все це розмаїття потогінних програм для сильних і набагато молодших жінок, для тих, кому дуже потрібна краса їхнього тіла. Звичайно, це чудово. Красива фігура, ніякого жиру, в ідеалі – здоров’я як бонус. Але тут немає гарантії – не магазин. Це вимагає серйозних зусиль, часу і фінансових трат, молоді й сильні жінки не завжди готові до цього, вони хочуть зараз і вже, вони хочуть чудес і не мають терпіння. Вони не усвідомили, що робить життя вартим Життя. Це прийде з віком, це дають зрілість, хвороби, розчарування і шлях, де багато помилок і втрат.

Тут, на стадіоні, в програмі скандинавська ходьба: йдеш повільніше, але ти не один і тільки вперед. Енергійна ходьба, потім вправи – це вже після того. Все під наглядом і керівництвом. У них є свій тренер, наставник і друг, яка каже їм всім «йти раз, просто, сміливо, вперед», сміятися зі своїх помилок, коли відчувають, що важко, без дозволу зупинятись чи навпаки наганяти швидкість і темп – але рухатися, йти, йти і йти.

Ні, це не ідилія і не рекламний плакат «як дожити до сто». У кожної з цих жінок є причина, чому вони тут. Одні втомилися від тиші власного дому, самотності, втрати сенсу життя. Їм хочеться, щоб її побачили, щоб їх почули, бачити друзів (якщо не друзів, то принаймні знайомих людей), чути кроки поруч, чути розмови ні про що і про все. Є й такі, що мають серйозні проблеми зі здоров’ям, і лікарі їм рекомендували цей спорт. Ці старші пані поспішають жити з інтенсивністю, яку може подарувати вам тільки страх. Вони не очікують чуда – але у них є відчуття, що найважливішого вони не сказали, не зробили, це ще все. Є і ті, хто хоче довести собі, що їхнє життя – це не кладовище мрій. Ті, кому елементарно потрібно нагадувати про своє існування. У них немає потреби комусь щось доводити, вони просто втомилися бути самі, викреслювати себе зі свого життя, жити «потім», знаючи, що потім може й не бути. Є й такі, чиє прагнення до нового підтримує їхній інтерес до життя. Вони ВПО. Книги, курси, нові захоплення, нові знайомства.

Старість можна приймати з гідністю і готовністю жити для себе. Коли, якщо не сьогодні і вже. Можна жити і чекати, що буде інакше, що воно якось буде само і це не моє. Що люди завжди можуть бути поряд, що хтось прийде, зрозуміє тебе без слів, вгадає всі твої потреби, і ти нарешті без страху і сумнівів житимеш так, як завше хотів. Це відвага жити своїм життям і, не чекаючи схвалення, рухатися тільки вперед без пояснень, докорів, жалів, без потреби просити у життя те, що ніяк не заслужив. Ці старші пані бачили все і знають ціну життя.