Тарас БАЗЮК

Інцидент зі спробою демонтажу пам'ятника Степанові Тудору знову підняв на поверхню тему остаточної декомунізації на Львівщині. Очевидні випадки без дуалізму проблематики, як виглядає, вичерпалися, залишилися ті, в яких належить стосувати виваженість та мудрість. Зрештою, події навколо пам'ятника Тудорові мають кілька нашарувань, не цілком пов'язаних між собою. З одного боку, це конфлікт між правими активістами та поліцією. І геть інший пласт історії — питання про те, чи взагалі треба демонтувати монумент. Погляди опонентів з обох питань розбігаються кардинально, і фіналом декомунізаційних процесів у Львові має всі шанси стати скандал…

А як врахувати, що площа під пам'ятником дуже пасувала б сусідньому готелю (і не тільки йому) як автопаркінґ, то виникає ще одна площина проблеми, щоправда зовсім не ідеологічна…

 

 

Радикали проти Тудора

 

Нагадаємо фактаж. Зранку 9 травня близько 40 хлопаків з кількох праворадикальних організацій вирішили демонтувати пам'ятник письменникові з «лівими» політичними поглядами Степану Тудору, який дуже іронічно розміщений на площі «правого» Маланюка. Однак ця ініціатива наштовхнулася на несподіваний спротив від поліції. Несподіваний не за самим фактом, а за силою, з якою правоохоронці виконували свої професійні обов'язки. Було так: після того, як охочі знести пам'ятник взялися до роботи, на місце прибуло кілька десятків поліційних «космонавтів» і невдовзі між сторонами почалася сутичка, під час якої поліція активно застосовувала кийки до неозброєних опонентів. Як пізніше виявилося, по медичну допомогу звернулися 14 учасників демонтажу і два поліціянти. Двох цивільних забрали у відділок за спротив поліції, але потім відпустили.

 

 

Відтак, з одного боку, відкрито кримінальне провадження за хуліганство, а з іншого — має бути службова перевірка законності дій поліціянтів і, як сподіваються постраждалі, теж буде відкрито кримінальне провадження.

 

Начальник Галицького відділу поліції Андрій Білас заявив, що ініціатори демонтажу не надали жодних погоджень на проведення акції, а крім того, «взагалі не реагували» на вимоги поліції. На його думку, події на площі Маланюка — провокація.

 

 

Натомість один з учасників спроби демонтажу, лідер обласного осередку ГО «Сокіл» Богдан Федун, у коментарі журналістам заявив, що активісти діяли законно, бо Тудор був комуністом, аґітував за СРСР, тож пам'ятник йому не може стояти у Львові. Дії поліції він охарактеризував як надзвичайно жорстокі, «майже так само, як розганяли студентів на Майдані», показав численні сліди від поліційних «дубців» на своєму тілі й запевнив, що постраждалі напишуть заяви про скоєння злочину працівниками поліції.

 

Очевидно, що нікому зі свідомих громадян Львова не є приємно споглядати кадри побиття радикалів 9 травня. Важко сказати, хто саме спровокував бійку — кожна сторона має свою рацію і доводитиме цю рацію до переможного кінця. Гіпотетично розсудити міг сторонній і безсторонній арбітр, та такого не знайшлося — ані прокуратура, ані суд такими арбітрами не є і найближчим часом не стануть. Сподіватися на об'єктивні результати службового розслідування чи розгляду кримінального провадження було б наївно — система своїх не здавала і не здає.

 

Не можна оминути й інший бік справи: на площі Маланюка зустрілися старі опоненти — праві радикали, які були активними учасниками сутичок з міліцією протягом останніх десятиліть, та бійці спецпідрозділу, переважна більшість яких залишилася з часів Майдану й успішно пройшла переатестацію. Ці люди мають свої дуже давні порахунки, апогеєм яких стали протистояння на Майдані, і жодна війна на Донбасі не буде відмовкою для них з'ясувати стосунки у сто перший раз. Певності щодо цього додають публічні заяви правих активістів про те, що пам'ятник Тудорові обов'язково знесуть пізніше.

 

Цей зріз проблеми очевидний і недвозначний. Набагато більше питань виникає у зв'язку із «недодекомунізованим» Тудором, адже тут йдеться не лише про долю цього конкретного історичного персонажа, а й про глибший пласт.

 

Особа Тудора досі чітко закута в дефініції «комуніста», хоча це стосується його літературної творчості та громадської діяльності. Тези з літературних та літературно-критичних творів Тудора не залишають сумнівів щодо того, що він волів марксизм радянського розливу, сповнений варіаціями на тему класової боротьби.

 

Натомість аж надто мало хто знає про його доробок як філософа, учня засновника Львівсько-Варшавської філософської школи Казимира Твардовського. Під його керівництвом Степан Олексюк (справжнє прізвище Тудора. — Z) оприлюднив низку праць, за які не було б соромно його «буржуазним» сучасникам. Дослідники філософського спадку Тудора з іронією чи без неї називають його буржуазним філософом, бо у працях він був представником саме Львівсько-Варшавської школи, а не послідовником Карла Маркса.

 

Найважливішою філософською роботою Олексюка (Тудора) стала докторська дисертація «Про так зване спостережувальне судження. Дослідження з психології пізнання», яку він захистив у 1932 році під керівництвом Твардовського. Тут викристалізувалися його основні філософські позиції.

Серед власної літературної творчості Олексюка вирізняється філософська повість «День отця Сойки». Після Другої Світової війни радянська пропаганда витворила з постаті Олексюка (Тудора) символ письменника — борця за щасливе комуністичне майбутнє, проігнорувавши при цьому його здобутки в царині філософії (епістемології, психології) та їх зв'язок з філософією, що культивувалася у Львівській філософській школі.

 

Степан ІВАНИК, кафедра філософії, Національний університет «Львівська політехніка»

 

Здається, ще ніхто не досліджував оцю суперечність між літературним марксизмом та цілком «буржуазною» філософією поза деякими статтями. Але свого часу в «Історії української літератури ХХ століття» за редакцією В. Дончика про Тудора слушно написали, що «творчість цього письменника — одне з яскравих свідчень суперечності між талантом та служінням ідеї, котра стає добровільним переконанням і упокорює талант, робить його інструментом не так мистецтва, як політики». Однак твори його мають печать таланту, і без них, рівно ж як і без творів В. Бобинського чи навіть нелюбого в Галичині Я. Галана, важко скласти цілісну картину того часу — і культурну, і політичну. На жаль, ці постаті все ще чекають на дослідження sine ira et studio, які розклали б усе по поличках. Можливо, тепер, на хвилі несподіваного інтересу до постаті письменника, такий дослідник віднайдеться.

 

Оцінка змісту публікацій «Вікон» (ідеологом колективу, згуртованого навколо заснованого у 1927 році журналу, був саме Степан Тудор. — Z) без ідеологічного упередження, без нинішніх літературознавчих стереотипів, які стали результатом задекларованої «Вікнами» спільної з комуністичною ідеологією світоглядної платформи, дасть підстави ствердити, що завдання «бути ареною, на якій мали б змогу свобідно виявлятися культурні зусилля й досягнення молодих творчих сил Західної України», було значною мірою зреалізовано. Саме цей часопис у 30-х роках  ХХ століття проявив експресіоністичну «температуру душі» (Дмитро Донцов) і курс на окцідентальність у формі радикального експресіонізму.

 

Галина ЯСТРУБЕЦЬКА ("Експресіоністична репрезентація західно-українського журналу «Вікна», 1930-ті")

 

 

Очевидно, саме тому Тудор, а точніше пам'ятник йому, не потрапив під декомунізацію на початку 90-х, коли Львів масово позбувався спадку радянського часу. Так, люди, котрі перейменували площу Домбровського на Маланюка, мали добре почуття гумору, адже чудово знали, чий пам'ятник там стоїть. Але навіть наявність офісу ВО «Свобода», в чиї вікна вдивлявся дуалістично-суперечливий Тудор, не спричинилася до того, щоб пам'ятник був демонтований. Хоча самі «свободівці» кажуть, що не раз зверталися з вимогами про це до міської влади.

 

За логікою речей, якщо демонтувати згадки про Тудора, то постає питання про причетність до комуністичного руху шерегу зовсім інших непересічних особистостей, які з різних причин були більшими чи меншими колаборантами з совітами. До цього списку можна майже без вагань вписати багатьох українців-науковців, яких радянська влада залучила до роботи у вишах після захоплення Західної України у 1939 році. Частина були делеґатами "народних зборів", які «ратифікували» «возз'єднання» обох частин України, ще інші обійняли наукові та адміністративні посади у вишах та наукових установах, інші працювали на підприємствах, але загалом із суто формального погляду це також була колаборація, за яку, зрештою, багато хто з них поплатився в різний спосіб — від відлучення від фаху до в'язниці чи навіть смерті. А ті, хто залишився на волі, уповні пізнали всі принади радянського раю.

 

Зрештою, чом би тоді не перейменувати кінотеатр Довженка (комуніст, славив Сталіна), вулиці Тичини, Рильського і таке інше…

 

Словом, найменш конфліктогенною видається в актуальній ситуації позиція міської ради — створити робочу групу з представників різних середовищ, щоб вирішити долю монумента. Очевидно, це робиться не для того, щоби невдовзі «небайдужі» львів'яни розбили постамент молотками. Цілком можливо, що найліпшим варіантом вирішення проблеми буде перенесення пам'ятника до музею «Територія терору», а можливо, знайдеться інший варіант. Врешті, у соцмережах активно шириться плітка про те, що весь скандал довкола пам'ятника затіяли тільки тому, що якісь спритники хочуть облаштувати на тому місці паркувальну зону. Ці плітки не такі вже й безглузді, адже будівлі довкола площі — це переважно офіси, яким традиційно бракує місця для паркування. В такому разі ліпше хай вона залишається у своєму теперішньому вигляді.

 

Болючі точки

 

До речі, ухвалою міської ради в лютому цього року визначено, що «декомунізації» підлягає меморіальна дошка на вулиці Дорошенка, присвячена загибелі Тудора та Гаврилюка, яких названо «письменниками-комуністами». Крім того, з карти міста зникнуть дві маленькі вулички — Мележа та Петровського приєднають до Сосюри та Земельної відповідно.

 

 

Також будуть декомунізовані держаки для прапорів на вулиці Шота Руставелі, бо вони мають на собі комуністичну символіку — серп і молот. А от зірки з будівель на вулицях Городоцькій та Ярослава Мудрого, демонтажу яких вимагали представники ВО «Свобода», знімати не будуть, бо, як стверджують у міській раді, самі зірки без серпа та молота не є комуністичною символікою.

 

Крім того, міська рада вирішила не чіпати монумент на вулиці Стрийській, повна назва якого звучить так: «Монумент бойової слави радянських збройних сил». І навіть сучасний напис «Переможцям над нацизмом» не дає ввести себе в оману уважному глядачеві — пам'ятник є добрим зразком радянської комуністичної пропаґанди. І не перестане таким бути, якщо з нього познімати всі зірки та інші великі елементи, які мають комуністичне забарвлення.

 

Народна декомунізація на прикладі Монумента слави у Львові

 

Радикально налаштована частина львівського політикуму вже давно домагається знесення монумента, однак офіційно рішення про демонтаж так і не ухвалили. Навесні 2014 року, після початку російської аґресії на Донбасі, це питання знову виринуло на поверхню, але до реалізації намірів так і не дійшло.

 

Декомунізація у Бродах. Демонтують пам'ятник Кутузову

 

Львівська влада не має такого «щастя», як влада Буського району — там проблему пам'ятника кінноті Будьонного вирішили місцеві мешканці, які розбирають монумент на брухт. Раніше чи пізніше питання з цим монументом дійде до стадії офіційного вирішення. І яким воно буде — поки що важко спрогнозувати.

 

Декомунізація у виконанні мисливців на металобрухт у Буському районі

 

 

Андрій узяв нову папіроску, сперся на бильце крісла й розказував далі:

— Після проголошення засуду, яким призначено Логвину п'ять років тюрми, а Ліду звільнено од вини й кари, Ліда стрепенулась уся й кинулась різко до бар"єра.

 Рух її був такий несподіваний і нагальний, що тюремник, який сидів поруч із нею, метнувся вслід і схопив її ззаду за руки. Але вона випрямила праву руку й, протягнувши її в бік трибуналу, крикнула сильним, тремтячим голосом:

— Прошу вислухати!

 Зал, що захвилювався було після засуду, стишився знову, і всі лиця повернулися в бік суду. Голова, що взявся саме складати великі, в золото оправлені окуляри, спинився в русі і з-під високо піднятих брів глянув на підсудну. Він нахилився над столом і розкрив уста для якоїсь уваги.

 Тоді Ліда одсунула зовсім од себе тюремника, підійшла до самого бар'єру і сказала:

 — Прошу трибунал вислухати мене.

 Голос її був тепер спокійний, рівний і майже тихий. Це був добре нам відомий голос нашої Ліди. Він мав дивні фонічні прикмети. Ми говорили жартуючи, що це душевні, а не фонічні його властивості.

 Було завжди так, що при першому її слові поставала довкола неї глибока прозора тиша, нутро якої набирало дивної звучності і в якій найслабше слово Ліди чулося з однаковою чіткістю біля неї і в найдальшому кутку великого залу.

Між собою називали ми цю тишу Лідиним резонансом. І напівжартома говорили собі, що голос Ліди — це найкращий наш здобуток за останнє триріччя.

Поділені на дві групки між публікою на галереї, чекали ми із стриманим віддихом того, що хотіла сказати Ліда.

 Мала одну хибу, чужу нашому середовищу, яку насилу поборювала в собі, — була сентиментальна.

І саме тепер, коли звільнено її і засуджено Логвина, боялись ми вибуху чутливості.

 Бо справді, що ще лишилося сказати Ліді?

 Вона стояла при бар'єрі з легко похиленою головою, і здавалось, що дві тисячі сердець спинилися в залі в ту мить, щоб почути, чим б'ється Лідине серце.

 Але тільки що вона звела голову, щоб сказати перше слово, як з передніх рядів галереї впало коротко і твердо:

— Лідо, не треба!

 Стукнуло це в напружену тишу залу, як камінь, пущений в пустку. Кинув це Кох.

В одну мить повернулися всі голови до галереї і стали мацати очима по наших обличчях. Голова переломився через стіл і говорив щось живо з комісаром.

 Тільки Ліда стояла нерухомо коло бар'єра і нам здавалось, що крізь простір, який відділяв нас од неї, доходить до нас пружне тремтіння її спиненої в розгоні істоти.

 Ліда вагалась. Вагання було на її обличчі і тоді, як вона повернулась до нас і кинула нам з-під вій фіалки своїх зіниць. І саме тоді, як нам здавалось, що вона рішилась скоритись наказові, сталося те, що нас найбільше схвилювало за весь процес.

 В верхніх рядах галереї стріпнулась чиясь рука, і слідом пролетіла в повітрі дугою червона троянда й упала до Лідиних ніг.

 Не було в цьому нічого поганого. Погане тільки мало прийти.

 Спершу Ліда стояла без руху, наче не зауважила нічого, її очі тільки розширялись незвичайно і лице пойнялось страшною блідістю.

 Потім вона схилилась і, піднявши з долівки троянду, притисла її до грудей. Її тіло хитнулось безсило і з м'яким стукотом упало додолу.

 В залі знялись чиїсь білі руки і, наче кинутий ними вгору, розтяв повітря гострий крик:

— Ліда, ой, Ліда!

 Ліда лежала тиха в ногах Логвина. І поки опам'яталась його сторожа, він зігнувся над Лідою й, підклавши під неї долоні, зняв її з долівки.

Логвин — велет. Ліда була в його руках, як дитина. І коли її голівка звисла безладно на його руці, він ніжним рухом ліктя випрямив її, і вона спокійно, як у сні, зсунулась йому на груди.

 Тоді він ногою торкнув хвіртку в бар'єрі й пройшов повз трибунал у бік дверей до залу нарад. Ніхто його не спиняв по дорозі, і це було так просто. І тільки як він наблизився до дверей, по обох його боках з'явилась сторожа, що вийшла разом із ним.

 В залі знялась метушня. Публіка з галереї кинулась до виходів. Ми пробоєм узяли для себе бічні двері й за хвилину були в коридорі.

 — Ліда, Ліда, що з Лідою?

 Ми розсипались у натовпі, шукаючи якоїсь звістки.

 Із збитої на нижніх сходах купки ситих панків вийшла чутка, що в Ліди розрив серця.

 — Брехня! — прокричав хтось, сердито збігаючи вниз.

 — Облиште собі ту легку смерть! — кричав згори чорномазий робітник, потрясаючи над панками промащеним кашкетом.

 Він перегнувся понад поруччя сходів і, кинувши кашкет угору, гукнув з цілих грудей:

 — Хай живе Ліда!

 — Хай живе Ліда! — відгукиув натовп, сколихуючи високе склепіння коридорів.

 Клич цей хлипнув униз по сходах і, добігши до головного входу, покотився широкою хвилею по вулиці.

 — Хай живе Ліда!

 Ліда жила.

 В ту хвилину, як із темних дверей праворуч входу вбився клином у натовп відділ поліції, одчинилися двері з залу нарад, і в них з'явилася Ліда.

 Була сама. Пройшла кроків два по коридору, одвернулась і простягла руку в глибину дверей.

 — Приходь, Логвине!

 — За п'ять років.

 — Хто сказав: за п'ять років?

 Хіба не за рік? Хіба не за місяць? Хіба не в Велике Завтра одімкнуться залізні двері — й вийдуть з них бліді в'язні на багряний день?

Коли Ліда підійшла до широких сходів, ми натиснули юрбою на сторожу й, одсунувши її до стіни, зайняли головний вихід. Між нами склалася доріжка, йкою мала пройти Ліда.

 Дарма, що в неї на грудях таємна троянда.

 І дарма, що стискається її рука, вплітаючи бліді пальці в червоні пелюстки.

 Повз нас мала пройти Ліда. Бліда ще після зомління, сковзала вона вже спокійним поглядом по натовпу, шукаючи знайомих облич. І за кожним разом, як її очі зустрічалися з близькими очима, зацвітав у кутках її губ ледве помітний усміх, яким вона посилала дружній привіт.

 Стоячи вже на останніх сходинках, помітила вона наш гурток обабіч входу.

 На хвилину спинилась вона, і всю її постать обійняло хитке вагання. Рука, якою вона згортала пелюстки троянди на грудях, заворушила неспокійно білими пальцями.

Одну мить здавалось нам, що вона зірве квітку з грудей і кине на землю.

 — Чого це Ліда?

 Одну мить — кажу. Бо вже в наступну хвилину вона зібралась у собі і, пригорнувши тісніше троянду, пройшла повз нас по доріжці. Очі спущені додолу, й тільки дрібним рухом вій стріпнула нам по дорозі невидний для інших привіт.

 Виніс нас за нею натовп крізь широкі двері. Перед нами одкрилась вулиця, залита вкрай сірою клекотливою юрбою, що, мов розбурхані води, налягала на загати, утворені кордоном поліції. Як тільки Ліда з'явилась на верхній площадці тераси при вході, з юрби знялася вгору тисяча темних рук, і мури будинків стряслися од могутнього привіту, що вибухнув з нутра натовпу.

 Ліда спинилась на березі площадки. Її лице було спокійне, наче не до неї були ці оклики бурхливої юрби. Особливо ясний спокій лежав на її чолі, з якого вітер згорнув жмуток волосся кольору стиглої пшениці.

 Це було дивне чоло, в якому лагідна дівочість зливалася в одно з непереможною діловитістю. З-під його тонкої опуклості обняла Ліда фіалковим поглядом юрбу по обидва кінці вулиці й притакнула головою. А як з глибини вулиці знявся новий вибух окликів, в якому ім'я Ліди спліталося з іменем святої справи, по її устах сковзнув усміх, схожий на промінь, що на льоту торкнувся її нерухомих губ.

 З площадки пробігла Ліда очима довгий ряд авто по той бік вулиці. Третьою стояла машина тов. Лотка. Лотко дрімав коло керма.

 Чого йому не дрімати? Клекіт юрби був для нього колискою, до якої звик змалку.

 Шкуратяний кашкет з'їхав йому на обличчя, а коротка шия блищала проти сонця дрібними кучерями. Проте, як тільки Ліда поклала долоню на дверцята авто, Лотко підняв голову, поправив кашкет і, торкнувши пальцями дашка, кинув через плече:

 — Куди?

 — Вперед! — сказала Ліда.

 

 Степан ТУДОР. Уривок з «Червоний усміх.  Про те, як у житті Ліди Танської зійшлися дві троянди», 1927

 

 

14.05.2016