У карпатському урочищі Підлюте, де митрополит Андрей Шептицький відбудував резиденцію для відпочинку й оздоровлення, проводили «літниська» найкращі учні. Щодня під час трапези одна з вихованок львівської гімназії Сестер Василіянок, Софія, подавала владиці Андрею полуниці. Натомість Митрополит показав дівчині свою колекцію живопису, запитуючи, що вона думає про той чи інший твір. Це дає підстави вважати гімназистку Зоню улюбленицею Шептицького.
Під впливом митрополита Андрея та завдяки навчанню у метрів Львівської академії мистецтв Софія Караффа-Корбут стала непересічною мисткинею-графіком. Її навіть називали «графинею».
Софія і Митрополит
Світлини – zaxid.net
Це «звання» нагадувало про деталь з родоводу Софії Петрівни. Її батько, білорус Петро Караффа-Корбут, належав до давнього роду. Його далекий предок, Павло Караффа з роду венеційських князів, у XIV столітті перейшов до Польщі на службу до короля Владислава Ягайла, а нащадки Павла оселились у Білорусі. Сам Петро Караффа-Корбут народився 1887 року і невдовзі, як це було заведено, був зарахований до дворянства рішенням Мінських дворянських зборів, затвердженим потім указом російського Сенату¹. Нащадок білоруської шляхти 1910 року емігрував до США, а після 1917-го його родину радянська влада репресувала, маєтки націоналізувала.
«Графиня з Куткора» – так назвала свою книгу про т художницю письменниця Оксана Думанська. Саме з цього мальовничого села, що в Буському районі на Львівщині, походила мама Софії Караффи-Корбут – Марія Береза. Задовго до народження мисткині на цих землях поселилися два давні роди – Кучинські та Берези, які поєднилися в її особі. З Кучинськими пов'язаний ще один відомий рід – Свєнціцьких. Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею у Львові, був двоюрідним братом мами Софії Караффи-Корбут. Саме Свєнціцький познайомив її з білоруським шляхтичем.
«Вона мала би народитися в Парижі», – пише про художницю Оксана Думанська. Йдеться про те, що батьки Софії вінчалися та проживали якийсь час у столиці Франції, де працювали на одній з місцевих ткацьких фабрик. Нема точних відомостей про те, чому Марія Караффа-Корбут повернулася в Україну без чоловіка, а той емігрував в Америку. Софія-Роксоляна-Романа (так назвали дівчинку) народилася і була охрещена у Львові. Її хрещеним батьком став відомий мамин земляк – український видавець Іван Тиктор, а хрещеною мамою – соратниця Івана Франка Стефанія Мазур.
Родинне фото, зроблене в с. Куткір. Софія стоїть другою праворуч.
У своїй книзі «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» відомий шістдесятник Богдан Горинь припускає, що власник концерну «Українська преса» Іван Тиктор міг добре знати сестру Марії Караффи-Корбут – Євгенію, яка працювала вчителькою в Куткорі, або ж як чотар Українських Січових Стрільців зустрічався з її братами, які загинули у Першій світовій війні. Отож, мала Софія виростала в колі інтелігенції, тоді, як на життя їй заробляла тітка Євгенія (мама так і не змогла влаштуватися на роботу у Львові і повернулася з дитиною в Куткір).
Саме тітка Ґена (так Софія називала свою «другу маму») знову повезла дівчину до Львова, щоби та після початкової школи в селі продовжила навчання у першій українській приватній дівочій гімназії Сестер Василіянок. Тут вона бере професійні уроки малювання у художниці-графіка Стефанії Ґебус. Чи вистачило б тітчиних заробітків на оплату навчання і проживання племінниці, якби такими, як Софія, – талановитими, але незаможними – дітьми, сиротами та напівсиротами, не піклувався засновник гімназії – Митрополит Андрей Шептицький? Як подають джерела, владика сам приймав випускні іспити (матуру) у гімназисток, а найбільш успішні з них мали змогу проводити з главою Церкви літні вакації.
Учениця гімназії Зеновія Мазур-Зіненко жила з Софією в одній кімнаті. Вона розповіла в інтерв’ю Оксані Думанській про цікавий випадок: «То було якесь свято – і для гімназисток накрили столи з різними ласощами. Але нас щось затримало, вже не пригадую що. В їдальню першою прийшла Зоня. А за нею – митрополит Шептицький. Владика завів з нею розмову, і розмовляли вони удвох до того часу, аж поки не зібралася вся наша юрма…» ².
Зі слів пані Зеновії, вони провчилися три роки, а після літніх канікул 1939 року в гімназію уже ніхто не повернувся, залишили там одяг і канцелярське приладдя. Війна змусила дівчат доучуватися деінде: Софія Караффа-Корбут переїхала до Стрия, де колись вчителював чоловік її рідної тітки Михайлини. Закінчила тут лише дев’ятий клас і знову повернулася до Львова, де успішно склала іспити на відділ малярства у новостворену Державну мистецько-промислову школу Михайла Осінчука. Бодай рік, але могла навчатися у таких митців, як Вітольд Манастирський і Омелян Ліщинський. Німецька влада закрила школу, яка мала на меті випускати українських художників, а учнів зарахували до нового закладу – Державної технічної фахової школи для будівництва. Тут Софія закінчує також перший клас і отримує свідоцтво з підписом відомого живописця та графіка Миколи Федюка. Як пише у своїй книзі Богдан Горинь, здобувати освіту в той період було вкрай важко: заважала матеріальна скрута, яку переживала родина Софії в Куткорі. У вересні 1944 року Караффу-Корбут зарахували на третій курс щойно відкритого Львівського державного художньо-промислового училища (тепер – коледж імені Івана Труша).
Живопис – на кераміку: у Львівському інституті прикладного мистецтва
Тепер професор Львівської академії мистецтв, а тоді студентка художнього училища Марта Токар розповідала, як її старша подруга Зоня, навчаючись уже в Інституті прикладного та декоративного мистецтва, тримала над нею опіку: приводила на лекції в інститут, знайомила з роботами своїх однокурсників, вимагала постійно працювати над собою і навіть не допускати думки, що з Марти не вийде доброї художниці.
Марта Токар і Софія Караффа-Корбут
«Іди подивися, яку Патик [Володимир Патик – нині народний художник України, лауреат Шевченківської премії – авт.] зелень [літні пейзажі, привезені з практики – авт.] приніс! Ти подивись, яку Карло [Карло Звіринський – згодом заслужений діяч мистецтв – авт.]. «Гіпсову ногу» намалював! Іди, дивися, які постановки робить Косарєв на монументальному живописі!» Леонов, тодішній директор інституту, мав право запрошувати викладати різних художників, і приїхали водночас Борис Косарєв і Йосип Бокшай. Тепер, коли вийшла монографія Косарєва, я бачу, що це був за авангардист у 1920-х роках, а тоді ніхто цьому значення не надавав. Соня одна вчилася серед хлопців: Володя Патик, Карло Звіринський, Степан Коропчак, її колегами були: Віктор Єлізаров, Оскар Качаров та інші», - розповіла Марта Токар.
Не дивно, що Софія Караффа-Корбут почувалася впевненіше за інших студентів – це був уже четвертий художній навчальний заклад, який відкрив перед нею свої двері. Її дипломна робота в училищі – вітраж «Старий вівчар» – справила таке враження, що Караффу зарахували старшим інструктором на художньо-декоративний відділ. Але, замість роботи, вона обирає можливість отримати вищу освіту в інституті, який тільки-но відкрився завдяки зусиллям скульптура Івана Севери. На факультеті монументального живопису Софія стала улюбленицею епохального для Львова художника Романа Сельського.
Попри те дівчина не зазнавалася, а, навпаки, допомагала всім, хто лише вивчав ази мистецтва. «Панно Зоню, ви вже всім поставили композицію?» – запитував Сельський, заходячи в аудиторію. Все ж цей факультет вона не закінчила – Софія не збиралася втілювати у полотнах єдино прийнятий художній напрямок – «соцреалізм». За такими студентами пильно стежили викладачі, яких спеціально наставляло партбюро. Так, Карла Звіринського на рік відрахували з навчання за «формалізм». З таким звинуваченням мала би справу й Софія, якби вчасно не пішла на лікарняний, попередньо написавши прохання перевести її на факультет графіки.
Але довчитися на графіці Караффі не судилося – відділення закрили, а студентам запропонували продовжити навчання в інших закладах. Її скеровували на п’ятий курс Київського художнього інституту, але дівчина в столицю не поїхала, а перевелася на відділ кераміки. У 1953 році Софія Караффа-Корбут закінчила інститут, а її дипломну роботу – тарілку “Богдан Хмельницький” – ще й нині зберігають в музеї Львівської академії мистецтв.
Своєму скеруванню на Львівську керамічну фабрику молода художниця спершу зраділа (нарешті буде можливість подбати про маму і тітку), але важкі умови праці підірвали її хистке здоров’я, а шаблони, з якими доводилося працювати, не давали творчо розвинутись. Все ж деякі її керамічні роботи (зокрема, присвячені Львову) мали неабиякий успіх, виставлялися на вітчизняних і міжнародних виставках, і, як пише у своїй книзі Богдан Горинь, послужили тому, що Софія Караффа-Корбут стала членом Спілки художників.
Майстерня «Лісової пісні» та «Івана Вишенського»
Не можна сказати, що Софія не закохувалася, але, очевидно, її серце по-справжньому було віддане лише мистецтву. До залицяльників ставилася суворо і вимогливо (давався взнаки родинний досвід), на вечорах ніколи не танцювала, не брала участь у виставах, зате дуже любила декламування, а ще – народні пісні. «Якось Соня потягнула мене співати в хорі від педагогічного інституту, – розповідає Марта Токар. – Там виконували, як годиться, спершу «гімн», а потім і українські народні. Пісні вона дуже любила. На вечорах в Інституті наш викладач Михайло Ліщинер виходив і експромтом читав Шолом-Алейхема, а Віктор Єлізаров читав Лєрмонтова діалоги з «Маскараду». І в неї появилися цілі серії на тему Лєрмонтова, її знаменитий «Мцирі». Напевно була і захоплена тим хлопцем, бо був гарний, очі горіли».
Київська подруга Караффи, художниця Лариса Іванова, розповідала, як у колі столичної інтелігенції чекали, коли зі Львова приїде «графиня» (художниця тоді співпрацювала з видавництвом «Веселка»): «Вона подобалася чоловікам: я сама бачила, як до неї усміхався Іван Світличний, як милувався її обличчям Віктор Зарецький, як радів зустрічам з нею Микола Стороженко. А один із найпалкіших шанувальників (назвемо його Скульптором), отримавши від Соні одкоша, сказав: “Ти не виходь заміж – талан загубиш”. Соня мала багато душевних сил. Часом замолоду казала: “Якби у мене були діти, то не менше п’ятьох”…» ².
Збірки дитячих віршів Лесі Українки, оформлені Софією Караффою-Корбут (1970, 1971, 1979)
Нереалізовану материнську любов мисткиня виливала на двох найдорожчих їй людей – маму та тітку Євгенію. У студентські роки, коли вона орендувала кімнату на вулиці Соняшній (нині – Пантелеймона Куліша) разом з двоюрідною сестрою Володимирою, на ціле літо верталася в Куткір допомагати на городі. Коли у Львові звели будинок для художників, Софія як член Спілки отримала майстерню на Жовтневій (тепер вул. Дорошенка) і двокімнатну «хрущовку» на Тернопільській. Нарешті вона змогла перевезти до Львова своїх «мамів».
Зі спогадів подруг Софії, ці три інтелігентні освічені жінки створювали в квартирі таку атмосферу любові, турботи, доброзичливості, що перебування там нікого не залишало байдужим. Софія всіляко старалася, щоб мама й тітка мали все необхідне, дбала про їхній комфорт, чистоту в помешканні, яке було засаджене квітами. Зі свого боку, «мами» створювали всі умови, щоби художниця могла творити. Як згадує Марта Токар, мама не раз читала Софії вголос, поки та працювала, не лише Шевченка, а й Неруду.
З роботою в галузі кераміки невдовзі було покінчено. «Прощання з керамікою вона зафіксувала у гравюрі «Трагедія перед виставкою» (1961), зобразивши розгубленість і переляк художниці та її помічника-майстра біля розбитої керамічної роботи, що було призначено на виставку» ³. Відтоді Софія Караффа-Корбут працює над станковою та книжковою графікою.
Із Шевченкіани Софії Караффи-Корбут, 1961-1966
У 1960-х роках вона розпочинає працю над новітньою «шевченкіаною»: майже десятиліття «графиня» творить самостійні станкові гравюри за мотивами творів Тараса Шевченка. У 1967 році стається непересічна подія: у Львові виходить друком новий «Кобзар», в якому вміщено понад 30 копій її гравюр, зменшених в обсязі до книжкових ілюстрацій. Вже через рік цей «Кобзар» отримав Гран-прі на Всесвітній виставці у Канаді.
Із Шевченкіани Софії Караффи-Корбут, 1966-1968
Тут сталася ще одна важлива подія в житті самої Софії: вперше за стільки років вона отримала звістку від батька, якого вважала покійним. Петро Караффа-Корбут (за океаном білоруському графу присудили стати Петером Корбеттом) на виставці в Торонто побачив «Кобзар» і впізнав рідне прізвище Він відшукав дочку через Червоний Хрест і листувався з нею впродовж двох років. Софія з мамою чекали його у Львові, коли відкрилася її персональна виставка, але… він не приїхав. Художниця пізніше сказала друзям, що вже в аеропорту батькові зробилося зле, а невдовзі його не стало. Так вони ніколи й не зустрілися, і це ще більше загострило в Софії бажання усамітнитися й остерігатись нових знайомств.
1963
Після «шевченкіани» Караффа береться за ілюстрації до поеми Франка «Іван Вишенський». «Графічна інтерпретація поеми, над якою працювала тринадцять років, – це протест проти втечі духовних провідників від реалій і запитів життя, філософські роздуми про людину, її покликання, обов'язки перед рідним народом. Цілісне оформлення цього твору з усіма компонентами – ілюстраціями, віньєтками, заставками, кінцівками – високий здобуток мистецтва книги в Україні» ³.
Але стосунки «графині» з колегами зі Спілки були надто складними, через що планована персональна виставку до її 60-ліття не відбулася. Лише через два роки відвідувачі вперше побачили «Івана Вишенського» в Музеї українського мистецтва таким, яким бачила його Софія Петрівна.
Передмова до альбому "Софія Караффа-Корбут" (Київ: "Мистецтво", 1973)
Як стверджує Василь Валько, який опікувався Каррафою-Корбут на старості і став розпорядником її творчої спадщини, під час праці над «Іваном Вишенським» художниця надихалася випарів ацетону, що згубно вплинуло на її здоров’я, яке ще дужче підірвали смерті тітки та мами. На своє 70-ліття, до якого в музею І.Франка організували велику виставку, художниця не змогла прийти. Її лебединою піснею стали ілюстрації до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Працювала над ними в останні роки життя. Ці роботи спонукали кількох шанувальників творчості Караффи-Корбут висунути її на здобуття Шевченківської премії. Але за першим разом її ім’я навіть не внесли в список кандидатів, а наступного року нагорода дісталася комусь іншому. Замолоду схильна до твердого, а часто – різкого висловлювання своїх думок, знесилена хворобою Софія Караффа-Корбут і тут знайшла, що відповісти недоброзичливим колегам зі Спілки художників: «Я цінності ті марні давно перецінила і знаю: головне в житті є тільки віра, праця, честь та добра пам’ять по тобі, що теж живе недовго...»
Унікальні гравюри до обох поем так і не були надруковані за життя мисткині. Загалом, вона проілюструвала близько 60 книг української та світової літератури. Попри таку працю, про яку сама писала: «Того літа одинокий раз була на балконі дві години. Навіть оті свої легені закапарені не провітрила…», - вона не переставала дбати про людей як близьких, так і цілком випадкових. Збереглися спогади про те, як вона допомогла стати на ноги дівчині-сироті Лесі Швед, як опікувалася сином Ірини Винницької Андрієм, що під її впливом теж став художником. Василь Валько пригадує, як вони з Софією Петрівною ходили на ринок за продуктами і поверталися додому з повними торбами, з того варилося великий баняк борщу, а вже з ним Караффа ходила по всьому будинку і пригощала сусідів.
1976
Після смерті художниці її скромне помешкання довелося продати, щоби встановити пам’ятник на могилі в рідному Куткорі. На чорному мармурі скульптор Іван Микитюк зобразив Мавку, що тягне руки до неба. В майстерні Василь Валько хотів зробити музей, але йому не дозволили.
Ілюстрації до "Лісової пісні"
«Коли я побувала на Сониній виставці за поемою Лесі Українки, то подзвонила їй, вона вже хворіла, і сказала: «Соню, ти мене дуже здивувала!» - пригадує Марта Токар. – Вона відповіла просто і без гордині: «Я дуже старалась!»
ПРИМІТКИ
¹ А.Стецкевич-Чебоганов. Я сын ваш: Стецкевичи, Сацкевичи-Стецкевичи герба «Костеша». Карафа-Корбуты герба «Корчак». – Минск: Белорусская Православная Церковь, 2011. – 592 с.: ил. – (Летопись белорусской шляхты). – С. 300-301, 333, 451, 456.
² Думанська О. Графиня з Куткора : біогр. оповідь з голосів самовидців / О.Думанська. — Л.: Каменяр, 2004.
³ Горинь Б. Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. – Л.: Апріорі, 2013.
Ілюстрації до роману Михайла Старицького "Останні орли"
"Про Марічку невеличку" – вірші Миколи Петренка до "коміксу" С.Караффи-Корбут
Ілюстрація до поеми А.Малишка "Прометей" (1973)
1970
1980
23.08.2015