Вино для муз

          «Буття кориться механіці непередбачуваних подій»^[1]

1.  «Мій шляхетний Блакитний Наполеон». Полотно, олійні фарби.  2.  «Замок Штайнсберґ, Ардец». Акварель.

         «Піт митців — вино для муз»^[2]

         У віці двадцяти восьми років чоловік опиняється в чужій країні, мови якої зовсім не знає. Без визнаної освіти, без будь-яких знайомств і протекцій він починає торувати свій шлях — бере некваліфіковану й низькооплачувану роботу, де потрібно працювати як автомат. Чоловік обдарований, педантичний і впертий. Але за обставин, у яких він опинився, плоди цих рис зріють довго. Твердий горішок німецької мови далеко не всім дається розлущити так, щоб комар носа не підточив. Особливо, коли ти маєш на меті не просто сяк-так порозумітися з оточенням, а писати статті до тутешніх газет і журналів. «Приклад для мене  — поляк Джозеф Конрад. Я, звичайно, ніколи не сягну його висот, але, що стосується мовного шпагату, вважаю себе його послідовником», — напише він згодом.

         Чоловіка звуть Любомир Винник. З радянської Галичини його виштовхує неприязнь до комуністичної ідеології, з якою у його родини свої порахунки. Якщо розповідати цю біографію від самого початку, то труднощі виникають уже з місцем народження. Любомир Винник не знає, де він народився. Відомо лише, що це теперішня Івано-Франківщина: тут у кількох селах у сорокових-п’ятдесятих минало його дитинство. А потому — дуже ранній старт кар’єри фотографа, художника й журналіста на Донбасі, служба на радянському флоті у Грузії й Одесі. Доленосні зустрічі з Дмитром Павличком і незрячим поетом зі Львова Андрієм Волощаком. Далі  — праця на Львівському телебаченні, а 1971 року переїзд до Польщі. Два роки згодом починається  швейцарська одіссея Винника: він — тоді журналіст у Варшаві  — їде до Швейцарії з редакційним завданням.

         Але назад більше не повертається.

         Зараз Любомиру Виннику сімдесят шість років. Він член спілок журналістів і письменників Швейцарії, експерт кількох німецькомовних видань у питаннях Східної Європи, автор сотень статей і семи книжок, дві з яких написані українською і вийшли в Україні. Та це не всі його іпостасі. Крім того, Винник відомий у Швейцарії картуніст, художник і фотограф, що у різних місцях мав низку персональних виставок живопису й картунів. Чимало його робіт  поповнюють колекції  приватних осіб, установ і швейцарських музеїв.

         Сорок шість років у Швейцарії Любомир Винник робив усе для того, щоб його музам вина не забракло.

   «Петунії». Полотно, олійні фарби.

         «Деяким людям собача вірність здається тваринною»^[3]

         Остання книжка Винника з’явилася кілька місяців тому, вона називається «Napoleon war mein Lehrmeister» («Наполеон був моїм наставником»). Це автобіографія, але дещо незвична: в її центрі — поруч з автором — такса Наполеон, пес, який жив у родині від 1990 до 2006 року. Книжка мене вразила кількома ознаками: рівнем послуговування німецькою мовою, відкритістю, з якою автор пише свою біографію, й роллю, яку в житті людини може грати тварина.

Автор книжки «Наполеон був моїм наставником» із накладом видання.

         Із читацьких відгуків на книжку знаю, що рівень її мови вражає і швейцарських читачів. Деякі описані в ній події здаються неймовірними, настільки вони не відповідають пересічним українським уявленням про швейцарське суспільство. Автор пізнає вершини людяності й безодні людської природи. Один епізод: на початку вісімдесятих років, боячись, що йому більше ніколи не доведеться побачити матір, Винник звертається до тодішнього президента конфедерації Курта Фурґлера з проханням допомогти організувати візит матері до Швейцарії.  Переговори велися на рівні Швейцарського посольства у Москві й п’ять років були безуспішними.  А 1986 року при зустрічі Горбачова з Рейганом у Женеві Курт Фурґлер особисто поклопотав перед Горбачовим у цій справі. І лише тоді візит матері до сина дозволили.  

 Любомир Винник. «Велика коаліція»

         У книжці є розповіді про численні подорожі — службові й приватні, а також про різноманітних людей. Наприклад, якось в Ларнаці на Кіпрі серед яхт найвищого класу автор бачить одну з українським прапором на мачті. Але, звернувшись українською до людей на борту, наштовхується на стіну нерозуміння, бо там розмовляють лише російською... На замовлення берлінської газети «Junge Freiheit», кореспондентом якої працює Винник, 2005 року він бере інтерв’ю у  тодішнього президента Польщі Леха Качинського, який чотири роки потому загине під Смоленськом...

         Історій, які вражають, у книжці чимало.

         Афоризм Винника «Деякі птахи не з радості щодня співають»^[4]  народжений із власного досвіду екзистенційної боротьби незахищеного жодною професійною спільнотою вільного журналіста й митця:

“...Тоді я працював день і ніч. У мене  понад сорок клієнтів: PR- і рекламні агенції, газети, журнали, банки, бюро подорожей, промислові підприємства й приватні особи. Мене посилають у численні відрядження на Егейські острови, на Сицилію, в Єгипет,  Іспанію. Дехто вважає мене неймовірно успішним або ще гірше — таким, що багато заробляє... Насправді я змушений бути таким собі пожежником: мені дають лише ті завдання, які не можуть (або не хочуть) виконувати “наші люди”, себто місцеві...” 

Любомир  Винник (перший праворуч). Zürcher Miliz Compagnie 1861.

  У вирі переїздів з одного винайнятого помешкання до іншого й різноманітних завдань є лише одна істота крім дружини, яка в його очах надає усьому сенсу. Це такса Наполеон. Такси — дуже розумні й своєрідні пси, вони були супутниками багатьох відомих людей, серед яких Наполеон Бонапарт і Пабло Пікассо.  У житті Винника пес з’явився завдяки дружині й зовсім не викликав у нього захвату. Та лише до певного часу.

         Уже на самому початку книжки є такі слова:

 “Я теж належав до тих “розумних”, які свято вірили, що думати й відчувати дано лиш гомо сапієнс. Маленька такса Наполеон навчила мене кращого: збагнути людське у тварині й тваринне в людині”.

Людям непосвяченим, котрі не мають досвіду такого близького спілкування з тваринами, це може здатися екстравагантним. Але тільки на перший погляд. Бо історія стосунків людини і тварини у книжці Винника звучить переконливо:

“Не йдеться про те, що мій Наполеон мене “слухається”. Ми — рівноправні партнери, він сприймає мене як доброзичливого друга й захисника. Не можучи говорити, він навчив мене м’яко, з розумінням й емпатією ставитися до усіх живих істот, визнаючи їх найбільшим дивом буття. Справжнім є лише зв’язок, у якому нема примусу. Ми з Наполеоном уміємо це цінувати”.

«Свобода слова: глобальні манівці для легковірних»^[5]

 Любомир  Винник.   «The Brexit».

         Читачі українських книжок Любомира Винника «У затінку Венери» і «За крок від Содому» мали змогу переконатися, наскільки неконвенційним і незалежним від «трендових» переконань є їхній автор. Він далекий від політкоректності, це правда. Його розум ущипливий, гострий, сатиричний і безкомпромісний. Його погляди часто радикальні, але ця радикальність — метаполітична. Вона — не просто психологічна, а, я б сказала, і фізіологічна домінанта його характеру.  Кактуси, яких ніхто не торкає, не коляться^[6]. Але він — кактус, якого торкають “надмірності” ліберального суспільства і людської природи. (Про всяк нагадую: почуття міри у кожного своє). Своєю  неконвенційністю він дразнить і лівих, і правих. «Мовчи язичку, їстимеш пшеничку» — це точно не про Винника. Багато в чім з ним можна не погоджуватися. Але годі не погодитися, що  «Життя коротке, і саме це не дозволяє його продовжити»^[7], що «Шляхетність — це вкладати довіру без гарантій»^[8],  що «Ризик — невід’ємна частина безпеки»^[9] і що «Переосмислення відбувається за кошт мислення»^[10].

1, 2.   Картуни: «Панування»,  «Сусіди» . 3.  Малярство: «Смуги зебри». Полотно, олійні фарби.

^[1]В оригіналі: Das Dasein unterliegt der Mechanik unvorhersehbarer Ereignisse. Афоризм Л. Винника. Підзаголовки есею — теж афоризми автора. Переклад українською Галини Петросаняк. 

^[2]Der Schweiss der Künstler ist der Wein der Musen.

^[3]Hundetreue kommt manchen Menschen tierisch vor.

^[4]Mancher Vogel singt nicht Tag für Tag aus Freude.

^[5]Meinungsfreiheit: Die globale Irreführung aller Leichtgläubigen.

^[6] Kakteen, die keiner berührt, stechen nicht.

^[7]Die Kürze des Lebens verunmöglicht, dass man es verlängert.

^[8]Edel. Vertrauen investieren, ohne Gewähr zu haben.

^[9]Risiko. Bestandteil der Sicherheit – unabdingbar.

^[10]Umdenken findet auf Kosten des Denkens statt.