Кожного разу занурення у цей канал пам'яті видобуває лише кільканадцять образів. Щоразу їх послідовність трохи інша. Лише декілька є таких, що завжди. Зрештою, я вже давно перестав практикувати занурення частіше, ніж раз на кілька років. Після того, як зрозумів – чи радше відчув, а тоді вже зрозумів, – що усі ті фотографії стали фундаментом мого світогляду. Певною рамкою бачення, яке є замковою шпаркою без вставленого ключа. Бо ключем стає сам погляд через неї.
У нашім домі у місті були тисячі книжок. Різних часів, різних виглядів і змістів. Малим я думав, що наша міцна підлога може колись завалитися не від старих меблів, не від усіх людей, а від книжок – найбільшого об'єму і тягаря. А в часі двох не надто сильних землетрусів родичі побоювалися саме такого кінця – бути заваленими стосами тяжких фоліантів, томів, альбомів. Ще й тепер, ночуючи між вікнами і високими книгосховищами, думаю, що є у випадку вибухової хвилі смертельнішим – множинні порізи уламками величезних старих вікон чи удари десятками найважчих книжок.
До певного віку усі ці дивовижні книги були для мене, однак, просто структурою, гірською породою, колекцією мінералів, всередину яких не було сенсу заглядати.
Натомість у гірській хаті дитинства усі книжки вміщалися на трьох полицях вузької саморобної етажерки. Дуже дивним був їх комплект. Це я зрозумів пізніше, коли навчився читати. Але було там щось таке, що є справжньою книжкою, але не потребувало справжнього читання літер. Шедевр книжковості. Видавництва Артія. Альбом чорно-білих чеських фотографій кінця п'ятдесятих – початку шістдесятих. Вже тоді – класика.
І я, і ми з братом той альбом оглядали як щось магічне, як якісь мапи великого світу, який до того ж був страшенно впізнаваним. Бо такий камінь, таку людську шкіру, такі світла і тіні, такі тканини, таке листя, такий сніг ми вже десь у своєму житті бачили, тільки не здогадувалися, що вони такі.
А потім впізнаваність обернулася зворотним боком. З часом я – дивлячись на новий і новіший світ – почав впізнавати навколо вже самі фотографії, їх мотиви. Естетика, що відкрилася крізь їхню шпарку, стала мірилом для ока у майже кожній ситуації. Васервагою сродної краси. Аж до такого рівня, що ніщо не могло не бути гарним, а тому сенсовним, а тому близьким, а тому рідним, а тому пронизане Святим Духом, коли воно хоч трохи збігалося із зліпком спогаду про якусь одну чорно-білу фотографію, яка була у моєму першому ілюзіоні.
Якось злапав себе на тому, що ті відбитки ощадного і концентрованого світла впливали на речі значно ширші і розгалуженіші, ніж могло здаватися. Манери, жести, міміка, стан власного тіла, потяг до інших тіл, інтонації, побутові звички, маршрути подорожей і мандрівок, структура запам'ятовування і забування, закоханості і еротизм, цілий особистий життєвий кодекс, приємності і насолоди, лексикон і спосіб переживання емоцій – все вміщалося у принципові рамки чеської чорно-білої фотографії кінця п'ятдесятих – початку шістдесятих років двадцятого століття.
Колись вичитав в улюбленого Кіша про особливу небезпечність людей, перейнятих одною-єдиною книжкою. Спробував перестати бути небезпечним. Переглянув тисячі різних фотографій (у моєму випадку саме про такі книжки йшлося). Як кажуть в анекдотах – багато чого дуже сподобалося. Але небезпечність не розвіялася. Як тільки щось не так, коли є загроза перетворення стресу на дестрес, вмикається вже автоматичний фільтр, який перемикає бачене у чорно-білий режим і ту спартанську естетику з дитинства. І співбуття відразу стає не просто стерпним, а гарним. Що головне у бутті.
04.12.2025