Йoгo прозивали "дипльоматом". Чому? Може тому, що їздив до Парижа торгуватись із Клємансом? Ні! — А може де служив за границею, в нашому посольстві? Ні! — А чому ж? — Тому, що вмів дуже зручно інтриґувати між людьми, що вмів дотепно обмовляти, юдити одних проти других... Ті, що його ближче знали, — його товариші! — звали ще його "покутним дипльоматом", тому, що він дуже любив по кутах шушукати... Бувало, тільки ввійде до вчительської кімнати, перед восьмою або на павзі, зараз же хапає когось, собі милого, за рукав і тягне у кут. І так що днини. По всіх кутах шушукав.
Вигляд його не цікавий. Нижче середнього росту, чорнявий, в дійсності лисавий, з довгим, на кінці трохи задертим, носом і з животиком. На других людей, головно бідніших, глядів (хоча сам невисокий) усе згори. Як витався з яким таким конципієнтом або молодшим учителем, подавав йому два пальці і то легеньки. Так і видно було, що з ласки. І балакав тоді також дуже офіційно — коротко й сухо. За це із сильнішими від себе поводився вже інакше: при ниx йoгo симпатичне обличчя з довгим — на кінці задертим — носом прибірало вічливий та усміхнений вигляд. Увесь час з приємною усмішкою бавив свого співбесідника солодкою розмовою — так, що цей зараз же міг собі про нього подумати: це насправді симпатична, культурна людина — шляхтич... Бо він — власник довгого носа, щоправда із задертим кінцем, залюбки хвалився шляхетством.
Іще мав одну прикмету: любив тішитися чужим нещастям. От прим. зредукували бідного схорованого урядовця, жонатого, батька кількоро дітей, казав: "А добре йому так! Нехай знає!... Як йому було краще, то навіщо такі гучні свята справляв? Нехай тепер знає!..."
Ждала на посаду бідна кандидатка вчительського звання — вісім чи девять років по матурі, дочка емеритованого нижчого урядовця, — то він, цей дипльомат, знову своє: "А добре їй так! — Нехай же знає, як то нині важко за кусник хліба!...
Мав він ще одну прикмету: вічно журився чужими дітьми... Ясно: він же ж був учителем. Усе згадував про сина свого сусіда, також учителя, таки сусідові в очі: "Ваш хлопець дуже слабонький... Та я йому першу дам... Але що то потому буде?" — І кривився тоді, цмокав та крутив своїй довгим задертим до гори носом...
..."А мій здібний, дуже здібний, але лінивий... Він, як би трохи вчився, то мав би іще краще свідоцтво..."
"Цього року здає ваша доня матуру... Треба її буде на університет післати... За що ви її пішлете?... А нарік знову син здав матуру... Також треба буде його кудись післати... Гей, що ви зробите, що ви зробите?..."
Любив дуже помилки, що їх робили учні, виучувати на память, щоби опісля усім тим з якими йому мило говорити, про ці помилки розказувати... А як другі вчителі поправили натуральні завдання і принесли їx до школи, то він зараз до них приступив... — "Гей, покажіть, які похибки поробили..." Якже йому, професорові, завдань не показати?... А опісля, розказував це другим із великим вдовіллям: "Знаєте що, Ірка Долейко зробила ось таку похибку у математичному завданні. Ха, ха, ха!..." Не втерпів, таки голосно засміявся... А другої днини знову тому самому розказував: "Знаєте, Ірка Долейко зробила в математичному завданні таку похибку... Бійтеся Бога! Як можна так безупинно відписувати?..." І при тому тішився, як дитина.
А як дістав синок пана радника двійку, то він, оповідав знакомим цього радника: "Ну, я просив за Стефка, я одного професора просив, я другого просив, — але годі було щось зробити..." Розуміється, що це скоро дійшло до радника і до його добродійки, і вони тепер дуже вдячні пану професорові за прихильність до них і до їхнього сина.
І треба признати, що "дипльомат" умів зручно такі поголоски про себе пускати, так, що всі батьки мали про нього найкраще поняття: "Це справжній приятель наших дітей!"
(Далі б.)
[Краківські вісті, 17.12.1940]
Жіночка "дипльомата" також мила осібка. Обоє дуже до себе подібні: дібрались. Ростом така, як він. Товстенька, чорнява, непогана з лиця, дехто казав, що й гарна. Що ориґінальне в неї, то хіба ця заяча губка. Дехто казав, що це саме додавало їй окремої принади.
Інші говорили, що навпаки. Так як би воно не було, підходили до себе обоє. І вона перед сильнішими гнулась, слабших нагинала. Мала себе за найкращу, за найрозумнішу, за найпобожнішу... Була свято переконана, що вона найкраще вбірається, найкраще веде дім у цілому місті. Ніхто таких капелюхів, таких суконок, такої кримки не має, ніхто в місті таких свят не всилі зробити. У неї на святах бувають і самі шпіци міста, а вона рідко до кого ходить, бо ніхто не в силі її прийняти так, як вона других приймає.
Тому я нікому не радив заходити туди в гостину, бо пані дому все уміє опісля випоминати:
"Вона таки більше в мене їла, як я в неї. Він таки більше у нас їв, як ми в нього... І ми йому грошей зичили... Неправда, Влодзю?.. І в нас бувають не такі люди, як вони обоє. Крім каноніка, що є у нас на кожних святах, буває у нас і візитатор Беревський і сенатор Пирожинський, — a в такого діда хто буває?... Чим він його може прийняти? Дивися, як лиш вони обоє вдягнені! Нема то, як ти, Влодзю, на першого то так, як би дві пенсії приносив... І Кізлюк нам платить... Стоїмо на тисячу золотих... Та він що — ніби якийсь професор та доктор — вітер по кишенях віє...
Обоє були також дуже побожні... Щоднини молились дома, а що неділі ходили до церкви. Ішли завсіди під руку через місто. В церкві ніколи не стояли на середині, тільки ішли до захристії за царські ворота там, де сама сметанка: пан радник, що також молився дуже побожно, одна радникова, друга радникова, ще одна пані професорова... Тут то вони обоє собі сідали і молились...
— Ніби скажи, Влодзю, хто з тих професорів що має? Та це самі нуждарі... Славити Бога ти працюєш і Бог нам помагає. Ми собі й парцелю купили при найкращій вулиці і ось як живемо, а вони що? — Наш любчик приносить свідоцтво — саме "дуже добре" з гори на долину, а цей півголовок доктора ледви достаточно. І то, Влодзю, з твоєї ласки...
Або цей наш пан "меценас". Така то мізерія, дихати не має чим, а йому захочується свят... І ще гостей спрошує. Чим вони нас можуть прийняти? Але треба буде піти... Підемо всі троє. Діти залишимо дома. Побачимо, що то за "пир" буде.
— O! у нас добрі порядки: Подумайте, прийшло з Америки 200 долярів на Народній Дім, а де вони, ті гроші? А що сталось із грішми, збіжжям, бульбою, що прийшли на жертви повени? А були там також доляри і декілька тисяч золотих... Тимчасом чуємо, що збіжжям роздав своїм приклонникам зі сіл, віддалених кілька миль від ріки, що так виливала, — а ці з над води дістали гнилу бульбу... А про гроші то вже й не хочу згадувати. Де вони ділись?... А господарка у "Просвіті". Там же було майно! Та ще яке!... Так у нас уміють господарити народнім добром патріоти та ще адвокати, кандидати на послів, провідники народу!...
— Ох, і на вас, він лютує, ще й як лютує! Каже: — Якого чорта ще цей лізе сюди? По що його тут?
— Як то? — відповідаю йому. — Як може жити двацятьох жидів, то ще й на одного з наших знайдеться місце...
— Ні, — махнув злісно рукою. — Нікого більше не треба, по що!
— Ага! думаю — боїться, щоб йому тут на пальці хтось не дивився... То наші патріоти!...
Такі інформації давав наш "дипльомат" молодому адвокатові, що відчиняв канцелярію в містечку, — інформації про другого адвоката, старшого громадянина.
Обоє "дипльомати" залюбки хапали свіжих людей, що приходили до місточка, гостили та отак інформували. Прийшов до них саме отой молодий адвокат із жінкою перший раз, з т. зв. офіціяльною візитою в самий південь на десять хвилин. Обоє були з цього незвичайно раді — увесь час приємні, любі, милі. Йому скоротився з радости той довгий ніс із задертим кінчиком, а їй наче зрослася з радости заяча губка... Ні, справді вона гарна, як усміхнена, як весела.
— Які ми вам, панство, раді... Якжеж вам наше місто подобається? Нічого, правда? Сторони тут гарні? Правда? А люди? О! Люди тут недобрі... Звичайно як на глухій провінції. Таке собі пльоткарське гніздо. Ми з ніким не живемо, ми в нікого тут не буваємо. Чоловік працює за домом, я дома. Чоловік виховує та вчить чужі діти, а я свої. Любчик наш має завсіди все дуже добре і то згори надолину... Позвольте... Зараз покажу вам його свідоцтва. Погляньте, будь ласка!... Все дуже добре. Згори надолину тільки дуже добре... Люсю, нашу доню, поки що сама вчу, дома. Не посилаю до школи, бо у школі можна ще набратись якої недуги. А скільки поганих слів та навичок засвоює собі дитина від чужих дітей...
— Що ж це? Ви вже хочете відходити? Але ж ніколи! Ми вас не пустимо. Дуже залишіться на обід. Зробите нам таку правдиву приємність. Ні, вибачте, ми вас таки не пустимо. Будь ласка, не відмовте нам. Оце зараз обід буде на столі... Ви не знаєте, як радіємо вами. В нас і так ніхто не буває. Хіба моя колишня товаришка, жінка емеритованого судді... От бідні люди... Його передчасом пустили на емеритуру. Але ніде правди діти — самі собі винні. Хто ж таке вигадав! Брати отак усе що попаде: курка — не курка, яйця — не яйця, масло, сир, і то так у білий день, на очах несли туди зі села як на торг. А вона, щоби бодай опісля з тими яйцями не йшла на ринок і не продавала, як перекупка. Бійтеся Бога! Чи то до лиця жінці судді? Ясно, що дійшло це все до влади. Певно, і його мусіли усунути та щойно з тяжкою бідою дали з ласки якусь там пенсійку... Сидять вони отак тепер і бідують. Він без роботи й вона без роботи, а на добавок щороку прибуває їм одна дитинка... Вже і так шестеро є. Це просто легкодушність!...
І мусіли гості таки залишатись на обід. Яринова зупа, курятка, компот, струдель з яблок, до того добра медівка й пиво. Меценас бавив професорову, професор меценасову, а Кізлюк увесь час дивився у тарілку. Діти обідали в кухні з прислугою.
По обіді гості ще дещо відсиділи, попрощались і пішли.
— Нічого собі люди, — каже Влодзьо.
— Він симпатичний, вона не конче, — каже Слава.
— Біднота... — каже Кізлюк. — Це зараз видко по його витертому смокінґу, в якому — до речі — в полудне не приходиться, аж по шестій годині вечором можна загалом смокінґ узяти.
(Д. б.)
[Краківські вісті, 18.12.1940]
На саме Різдво зійшлися у молодого адвоката гості: був брат і братова адвокатихи, був братанич адвоката — молодий студент, вояк, — був "дипльомат" із добродійкою і Кізлюком, — був сусід адвоката — окружний суддя з жінкою і з дітьми, — був товариш брата адвокатихи з жінкою і дочкою ґімназисткою... Словом — було це велике свято і велика гостина... Адвокат поставився, адвокатиха показала, що вміла. Вечеря вийшла просто величаво, всього було достоту: й риба одна й риба друга, й курячий студинець "авфшпік", і заяць та індик, і шинка теляча і звичайна, — і горілкa запіканка і зубрівка, вино і пиво. А на добавок гори солодкого. Колачі, колачики, нуґати, цвібаки, млинці, камянні пляцки, тіста і торти як млинські кола — від чоколядового почавши, на помадковім скінчивши. Обовязково і пішінґер. Наприкінці овочі, чорна кава з машинки і лікер.
І їли дорогі гості й пили і про всілякі мудрі речі говорили. Опісля брат адвокатихи забавляв ціле товариство оповіданнями про воєнні пригоди.
Влодзьо та його добродійка та Кізлюк увесь вечер ані пари з уст не пустили. Влодзьо тільки слухав, бо таки поганий з нього оповідач, вона до розмови не мішалась, а Кізлюк дивився тільки у тарілку й мовчав.
Їм аж дома роти поотвирались.
— Риба на зимно була за солодка, — казав Влодзьо.
— Шинка не вимаринована, заяць непікантний, індик за твердий, ликоватий, — казала його добродійка.
— А я не розумію, як можна було такий різдвяний колач із закальцем подавати на стіл, — докинув своє Кізлюк. — І нуґат, за яким гину, був недобрий, горіхи гиркуваті й загалом... Нема то, як ви, пані добродійко, нуґат зробите!.. І горілка не та, що у вас. Де там!
— А ті розмови — бійтеся Бога! Як то можна в порядному товаристві такі воєнні "фацеції" розказувати, — завважив Влодзьо.
— Або такі всякі "пікантерії" з життя духовенства... І ще покликується на Золю!..
— А у вас, пане Кізлюк, таки кепський ґуст... Бо та дівчина, яку посадили напроти, таки собі здорово поганенька... Вам не такої б жіночки! — сказала пані добродійка, злобно усміхаючись.
— Де ж там, пані добродійко! Я про ніяку навіть не думаю, — оправдувався Кізлюк.
____
Василь Кізлюк найгрізніший професор у тутешній ґімназії. Сам він совісно працював, тому й вимагав від учнів за багато. Нехай би хто йому не вчився і — розуміється — не вмів — міг це бути не-знати чий син — діставав своє. Кізлюк писав двійки, навіть при кінці року, з великою приємністю. Не тільки сам писав, ще й на других впливав, щоб двійки писали. При клясифікації сидів завсіди поруч самого директора.
Класифікують якусь там клясу: господар кляси відчитує ноти з підручного катальоґу: "чистий, обичаї добрі, поступ достаточний". Ніхто не протестує. — Другий учень. Господар кляси читає: "З латини нема ноти". — "Двійка", каже Кізлюк. — "Поступ який?" — "Достаточвий", каже господар кляси. — "Ні, на це я не годжусь. Недостаточний. Він мені весь рік нічого не вчився. Нехай репетує. Науки маловажити не можна!" — каже Кізлюк. — "Але то бідний хлопець", — каже господар кляси. "Він сидить аж на Юрківці. Робить 8 км. сюди, а вісім назад..." — "Нічого це мене не обходить. Дід нехай не пхається до школи. Поступ недостаточний..."
О. Кізлюк був острий, ніколи не попустив нікому. Сильно лютував при клясифікації четвертої кляси, де вчив початків латини. Добре вчив, але страшно вимагав. Третина учнів мала двійку з латини. Писати двійки робило Кізлюкові велику приємність. Його лице сіяло з радости, як чув, що хтось дістав двійку.
Учні шостої кляси були назагал слабуваті, без початків — і ще до того не вчились; в зимі більше на танці ходили, а на весні в мяч грали, купались і парубочили. Тут то Кізлюк дав собі духа: сам двійки лупив, ще й на других впливав, щоб двійки писали. Не боронив навіть тих учнів, що йому вчились. — "Це слабий учень. Він ніби у мене щось робить, але я вічно його бачу в місті. Прошу йому дати двійку з математики. Нехай знає!" — Другий учень щось не добре стоїть із фізики. У Кізлюка має чисту першу. — "О, каже непитаний Кізлюк, цьому учневі прошу дати з фізики двійку... Де йому фізика в голові? Йому що іншого в голові. Я його вічно в парку бачу, як із дівчатами волочиться..." Третій учень слабий у німецькій мові... "О, цьому прошу конче з німецького дати двійку. Я його нераз на місті з папіроскою бачив. Прошу конче дати двійку", просив Кізлюк. Того вже директорові було за багато. — "Що хтось за першу просить, — каже директор, — я це розумію, — але, що хтось за двійку просить, я того ніяк зрозуміти не можу..." Застидався Кізлюк, почервонів, встав і пішов на другий кінець стола. Дехто усміхнувся сам до себе, але ніхто на Кізлюка не дивився. Бо Кізлюк був острий і совісний професор. Сам працював і других учив працювати. Учив і навчив. Всі оповідали, що учні Кізлюка найбільше вміють.
Хто ж це був той грізний професор? Професор Кізлюк був справедливий професор, не дипльомат, мав іспит. Він тільки сидів у "дипльомата" на кватирі і платив доволі. Кізлюк був старший холостяк. Високий, чорнявий, зовсім непоганий. Оповідали, що кохався в якійсь панночці, своїй учениці, мав навіть ходити до її батьків просити її ручки. Але якось ні до чого не дійшло. Тому професор Кізлюк дав Аморові спокій, сидів у хаті, читав своїх клясиків і поправляв завдання.
____
— Прошу вас, кохана пані, я таки мушу вам пожалуватись на того чоловіка. Я через нього не можу ніякої наймички держати. Була Каська, добра дівчина, але знюхалася з ним, тому я мусіла її відправити. Була Павлінка, таки нічого дівчина, і ця з ним знюхалась, тож треба було її відправити. Була Адельця — те саме, а тепер є Юльця, і я маю чисте пекло... Пані, порадьте мені, що з тим робити. Ті вічні клопоти... Подумайте, по що я маю так журитись? Що я за це маю? Держи його і докладай ще до нього! Не вірите, пані? Я вам клянусь на свої діти, як я на нього не докладаю. І скажіть мені, пані, навіщо це все? І гризись, гризись і ще докладай! Та прошу, пані, я не можу навіть наймички через нього держати... Була Каська, добра дівчина, але знюхалася з ним, була Павлінка, таки нічого дівчина, хоч мене обкрадала, і ця з ним знюхалась, була Адельця, таки мене обкрадала і також із ним знюхалась, тепер є Юльця, також з ним знається, таки мене обкрадає і чисте пекло маю в хаті. І прошу мені порадити, що маю з тим робити, за що і на що так мені вічно гризтись та їстись? Гляньте, пані, як я виглядаю, як я змарніла з тієї гризоти. За дві неділі я на вазі пять кіля втратила... І скажіть, на що і за що і по що? Скажіть пані, що я тому чоловікові винна, що він від мене хоче? І порадьте мені, що з ним робити?
Так жалілась пані Слава, жінка нашого "дипльомата" перед кожною жінкою, що її стрінула і нікому не дала до слова прийти.
— Та, насправді нема вам чого гризтись. Доглядати і ще журитись? Найкраще виповісти йому та й годі. Краще, щоб хата порожня стояла, ніж маєте отак клопотатися! — радила сусідка.
— Що, виповісти? Вам, пані, легко це сказати, — а двіста золотих, що? пішки ходять? — обурювалась Слава.
— Та же самі кажете, що докладаєте! — відповідала на те сусідка.
— Докладати —- це правда, що докладаю, але двох соток таки шкода, — кінчала балачку Слава.
[Краківські вісті, 21.12.1940]
— Шкода його... Добрий був чоловік, розумний, чесний...
— Добрий? — Ви не знаєте, як він знущався над рідною молоддю... Чесний? — Ви не знаєте, що за його гроші вибудував собі Гучко хату?...
— Як то за його гроші вибудував собі Гучко хату? — Позичив був покійний Гучко гроші на хату чи як?
— Позичив? Таки так дав...
— Як то дав?
— Які ж ви недогадливі! Дав та й годі... Звичайно з жінкою його мав до діла...
Так інформував "дипльомат" свого знайомого про покійного товариша.
Знайомий роздумував: як це можливо, щоб хвора людина, розжалоблена по страті жінки й сина могла ще знайти в собі стільки сили, щоб завдаватись з чужою жінкою...
— Ні, пане, це неймовірне.
— Неймовірне? — Даруйте, я ж не знав, що ви такі наївні.
Знайомий не чув цього, задумався і мовчав.
_____
Ох, пані, ви й не знаєте, яка я нещаслива... Я на свого чоловіка не нарікаю: добрий, господарний, не піяк; грошей на нінащо не пускає; але що прикрий, то прикрий... Скажу вам поправді, все чогось невдоволений і то з мене... Знаєте, пані, я не повинна цього й говорити... Сказав учора до мене, що я не маю темпераменту, що — волів би зі звичайною... Ох, пані, мене аж під серцем запекло. Подумайте, пані, чи ви таке чули? — А я йому на те: я знаю, які тобі подобаються... Знаю, як на війні давав ти собі духа, з чим додому вернувся, що й відпокутувати прийшлося. Ти гуляв, а я з малою дитинкою та мамою в голоді та холоді вік коротала. Тепер ще мені дорікаєш?... І хто, ти? Мені чесній жінці... А він тоді: — Мовчи! Чуєш? — Чого слиниш? Ще служниця, або Кізлюк почує!.. Цить же, досить і про те, що було, навіть мені ніколи не згадуй... Що захочеш можеш тепер робити...
— Чуєте, який він!... Роби, що захочеш!... Роби, що захочеш!... Дає дозвіл... І що ж я таке можу робити? — Чуєте, пані... Ох, пані, пані, яка я нещаслива...
Так жалувалась Слава перед новою приятелькою.
— Оставте, пані, не думайте про такі речі... От краще, говорім про що інше!... Є люди, яким куди гірше, а вдоволені, і тішаться, що жиють. Бо що поможе, як будемо сумувати, як будемо їсти себе?... Скажіть, чи маєте дрова на зиму, бараболю, капусту?... Порадьте і мені, яку б то молочарку найти, бо ця теперішня моя носить дуже рідке молоко... Ви до котрого шевця даєте черевики? Мої діти так друть черевики, що й ради не годен дати. А чи маєте яку добру й дешеву швачку? А в котрого пекаря хліб найкраще випечений, бо у того католика все хліб гливкий. А чи є тут кравець добрий і не дорогий? — А чи любите кіно? Чи сюди заїздить коли театр? Чи знаєте кого з провінції? Яких священиків, учителів, учительок? Чи тут багато целєбсів? Тут гарна річка... Чи в літі купаєтесь? — Близько ліс... Чи ходите на проходи? — Близько гори... Чи виїздите на прогульки?
Так заговорювала паню Слава, так розбивала тими питаннями журбу і смуток пані Славі її нова приятелька.
_____
— Дуже вам дякую за гроші, дуже дякую... Так цього гроша треба, на все треба: і на сірник, і нафту, і на пера, і на чоботи дітям, і на сіль... А тут іще такса за хлопця в ґімназії надходить...
— То ви ще десь молоко носите?
— Та ношу до тої професорки, що має розпяту губу...
— Кілько у вас коров?
— Дві, коби здорові, дояться, а третя, тільна... Буде по Великодні з телятком...
— Як відлучите, або продасьте телятко, то ще більше молока будете продавати?
— Ей, та коби худібка і ми здорові... В літі також треба грошей... Ось так, як і тепер що молока, а що масла або сира спрячу, то несу до міста на продаж, бо грошей треба...
— Сядьте ж собі, ґаздинько, і відпічніть і напийтеся трохи чаю та розігрійтесь.
— Але спасибі вам, пані... Як же ж так?
— Але ж сідайте, дуже прошу. — То далеко відсіля до вас?
— Треба йти з годину.
— Ось і чай... Прошу, беріть цукру...
— Дякую красненько. Як нам, пані, добре з вами! Хоч одно нам добре порадила та професорка, що до вас мене з молоком післала... Що першого нам за молоко платите, а за масло та за покладки таки платите зараз... І по що мені на ринку вистоювати і кудись по жидах ходити? — Бо від тої професорки таки годі який ґрейцар видобути...
— Якто?
— А бо вона платить і не платить... От кине на місяць яку пятчину, і тільки всього... А що днини все жадає: А принесіть но яєць, а принесіть но масла... Недобра вона жінка... Я розумію: чоловік — професор — учить мого хлопця... Я розумію, що професорові годиться зробити хоч два рази в році дарунок, але ця то таки шкіру здерла б. Десь може тому рік дістала вона звідкісь пятеро, вибачте, поросят і всунула їх мені. "Нате, каже, підгодуйте їх, я вам усе красно заплачу. У вас є де ті поросята примістити, у вас є карники..." — І я годувала ці свині цілий рік, подумайте, пані, пятеро чужих свиней. Аж у пилипівку прийшов професор з якимось голодранцем і свині забрав: четверо продав, а одну залишив собі на Різдво. Нам навіть не подякував... А я сама з наймичкою цебри з їдою для свиней двигала, так тяжко двигала...
— Ах, як би ми хотіли з тою жінкою розвязатись. — А то як літо, то що другий день заходить. Заздрить на дереві черешню чи вишню — давай, задрить яблучко, чи грушку, чи сливку — давай, яйце — сир — давай, кури — давай, масло — давай!... А як увійде до хати, до кожного горшка загляне... Чисте нещастя.
Але ж бо я розговорилась... І ще раз красно дякую і за гроші і за частунок. Будьте здоровенькі...
(Д. б.)
[Краківські вісті, 24.12.1940]
24.12.1940