Рання була та весна, раптова, і йшла людям у голову, мов вино. Після жорстокої зими, після похмурих і сумних місяців прийшло квітневе сонце, і бруньки були зелені на деревах, і зеленню пахли кущі. З зимових розталів, з сірих днів довгої зими вицвіла весна запахом, сонцем, мелодією.   Кликало людей сонце, овівав голови теплий легіт. І прокинулася людина з зимового одубіння. Пробуджувались дерева і кущі, захотілося і людині — жити, рости, радіти.  

Зелена вільшина і худосочна трава у вільшині. Падав дощ — моросить дощ з самого ранку. Вкриває світ сірим серпанком.   Накине дівчатко мішок на голову, закотить високо спідничку. Повагом походжають корови по вільшині. Скубуть мокру траву, пережовують мокру, холодну траву. Падає дощ — чорні смуги по бронзовій шерсті коров, чорні плями на закинутому на голову мішку. Сині від холоду руки. Сині від холоду ноги. Немає краю ні кінця дощеві, який став перед очима сірою стіною. Не розвіє вітер мряки, що важко лягає на поля.  

Увесь Радянський Союз урочисто, радісно відзначає XXII роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції. Вперше будемо відзначати ці славні роковини і ми — нові громадяни країни соціалізму.   Радісне свято! А скільки було таких, що чекали цього дня, виглядали його з тугою і бажанням, але не дочекались. Думка про них, саме про них хвилює мене сьогодні. Про тих, що їх уже нема серед живих. Їм належить наш спогад, їм належить почесне місце на сторінках історії.  

Ці землі були колись землями кривди і пригнічення. Там, де пливе крутий Стир, де серед зелених вільх поблискує на сонці Стоход, де білий в'юнок перекидає гілля над каламутною водою Турії, жила пригнічена людина. Сльозами i кров'ю покривалась українська земля. Я мандрувала по цих місцях кілька років тому, збираючи матеріал для книги.