Тютко

І.

Цвіте Галичина пожежами без краю,

фольварки шлють привіт багряний в вишину...

Гримить повстання дзвін, урочисто лунає,

і з вилами дядьки на шляхту навісну

грозою кари йдуть... "Пощади вам немає!

Відплати час настав!" Маєтки, всі в огні,

клекочуть і гудуть... Та вже готові зграї,

щоб кров'ю затопить страшний народа гнів.

Уже ідуть полки. І шабля й штик — на вила,

і гострі куль вітри — в обличчя злидарів...

І впав в крові народ... Йому було — не сила...

І знову пана бич по селах засвистів...

По всій Галичині гуляли орди п'яні,

по стоптаних тілах шалів їх хижий крок...

І юних і старих, в кривавому тумані,

усе сікли, під крик згвалтованих жінок...

О, рідні ви мої? Про вас мій спів любов'ю

і жалем хай гримить і ката б'є, як штик!

Отак колись залляв повстання ваше кров'ю

проклятий польський пан, що впав тепер навік.

II.

Десь є село Гаї. Туди, як грім, кіннота

влетіла, в день ясний... А діти, хто — куди,

розбіглися кругом... У розпачі німоти

завмерло все село, чекаючи біди...

Лиш Тютко не утік. Маленький і сміливий,

кривавий зір катів зустрів безстрашно він.

Нехай по нім гримить страшна ударів злива, —

умерти, за село, він вирішив один.

"Де зброя? Ну, кажи!" І знову — біль без краю,

і ніжки, як лоза, згинаються від мук...

"У другому селі є кулемет, я знаю.

А зброї в нас нема". І, під копитів стук,

веде бандитів він, іде та йде хитливо.

Круг нього дзвін шабель і коней хрип тяжкий.

Тече з обличчя кров, і хмара, наче грива,

вже застиляє зір... Все тихша серця бій...

"Ну, де той кулемет? Показуй нам, та хутко!" —

гукає офіцер, що до покори звик.

"Я ненавиджу вас!" — з риданням крикнув Тютко

і од удару впав, щоб не звестись навік.

ІІІ.

Цвіте Галичина знаменами без краю...

Це Заходу простяг визвольну руку Схід!

І море радості в піснях огнями грає...

"Це ті прийшли, що ми чекали двадцять літ!"

Цілунки, щастя плач... "Брати мої кохані!

Повітря п'ють вуста, як золоте вино.

І все ідуть полки, туди, за сині грані,

і гуркіт літаків і танків зливсь в одно...

Минають дні ясні. А далі, ще ясніші

навколо зашумлять боями взяті дні.

Сіяє гордий Львів. Ритмічно й легко дише

навіки вільний край, у зоряній сім'ї.

Чому ж це серце так щимить, від болю й смутку

хоч зір щасливий п'є невидану красу?

Весни настане час, і на могилу Тютко,

в вечірній тихий час, я квітів принесу.

Спи, мій малий герой! Співає вітер: люлі,

в снігах і у траві, над гробиком твоїм...

На голубих ланах уже не ниють кулі,

й густішає кругом заводів сизий дим.

Січень, 1940 р. м. Львів.

[Вільна Україна]