Чимало сторінок нашого історичного минулого і сьогоднішньої дійсности характеризує дрібничковість, тобто невміння відрізняли істотне від дрібничок, небачення зa цими дрібничками найголовнішого, надавання дрібничкам більшого значіння ніж суттєвим явищам.

  І.   Відомо, що Холмщину, добре знану Галичині й східнім українським землям до 70-80 років минулого століття, наново "відкрито"після першої світової війни цього століття — після 1917—18 років. Відкрито її низкою статтей у часописах та поезіями й белетристикою (авторів-холмщан), що зявлялися друком у періодичних виданнях та окремими публікаціями1).   Проте, не все ще, необхідне для належного знання Холмщини, рокрито й сказано. Особливо маловідомий звязок Холмської землі із східніми українськими землями.  

  Xолм, листопад 1942.   Щоб зясувати психологію одиниць і збірнот на осередних теренах народів та їх етнографічних кордонах, де звичайно йде віками боротьба за ці кордонні лінії, вистачить порівняти з одного боку, психологію, напр. українців Київщини, а з другого боку "кордонців"-українців Буковини, Галичини, Холмщини, Полісся, Курщини, Харківщини й врешті Кубані.  

В усіх країнах домінуюче значіння мають завсіди міста, промислові й торговельні осередки. В нашому ж житті міста здебільше чужі, з ворожим елєментом. Зате вся наша національна — економічна, реліґійна й моральна сила жевріла в селах, у народніх хліборобських масах.   Тож відродження нашої країни є однозначне з відродженням наших сіл, звідки ми тільки й можемо, як із постійного резервуару, черпати здоровий матеріял для обсадження міст. Без відродження національно й культурно спустошених сіл не може бути й мови про повернення нашим містам колишнього українського характеру.

Холмський собор є для нас не тільки реліґійною святинею, але й найбільшою та найціннішою пам’яткою нашої величавої старовини, свідком нашої культури на західньому кордоні наших етноґрафічних теренів. По його красі й багацтві судитимуть чужинці, що раз-у-раз відвідують його, про наш культурний рівень у давній давнині. Тому то кожному українцеві, де б він не перебував, повинна лежати на серці турбота, щоб холмський собор і вся замкова Данилова Гора якнайшвидше засяяли колишньою величчю й красою.  

Український театр взагалі, особливо в Холмщині, має значно ширші й складніші завдання, ніж театр в інших країнах. Наш театр — не тільки вияв мистецтва й суспільно-етичного життя, але й засіб національного розбудження народніх мас, їх національного освідомлення, ширення наших найжиттєвіших ідей, — словом: чинник конечної внутрішньої пропаґанди.   А в Холмщині ця "освіта й пропаґанда" під цей час особливо потрібна. Тому то питання театру в Холмщині мусить бути висунене на належне місце.  

Сьогодні, в день традиційних роковин 1. листопада — рідко в якого українця не виринає питання:   — А що тоді діялось у Холмщині? Чи брала вона участь у листопадових подіях і яку саме? Що вона має згадати й сказати в день 1 листопада?   Ситуація тоді була в Холмщині інша, ніж ситуація в Галичині, та можливостей до якогось зриву не було тут ніяких, чи майже ніяких. То ж залишалося холмщанам одно — бути думкою й серцем при своїх галицьких братах.  

І.   Кілька десятків років, під царською владою, Холмщина, за виїмком поодиноких осіб, не бачила ні української книжки, ні українського часопису. Не лише широкі селянські маси, але й молодь середніх шкіл виростала в тому переконанні, що нема української літератури, нема друкованого слова й взагалі українства. Отож не можна навіть дивуватися, що інтеліґенти Холмщини були чужі українству, а українство їм.  

І.  

Холм, 2. вересня 1940.   Настав момент, коли треба покласти край помилкам минулих років.   Від часу занепаду волинсько-галицької держави Холмщина втратила чи не половину своєї території і більше половини українського населення. Зокрема великі втрати мала вона за останніх сто літ, коли то почали "рятувати" її різні "опікуни" й "брати".