Він примір нам дає. Його судьба так била, Як молот бє залізо на ковалі. І як в огні гартують силу сталі — Вона Його у злиднях насталила.   Бо людський дух, це непоборна сила, Його хотіння й задуми зухвалі, Як гураґан летять все далі й далі, Не знають втоми його дужі крила.   Нема для нього стриму, ані впину, Зігнилий воздух громами ворушить, Він скали рве і ріки, моря сушить.   Лиш у біду, в трівог страшну годину Женім від серць зневіру, як потвору,

Приходство в Поручині (дві милі від Бережан), куди мій батько перенісся з Крегульця (на Поділлі), заки я ще став ходити до школи, було найстарше не лиш у деканаті, але мабуть у цілій єпархії.  

По Страстях виривався я з хати, щоби мене ніхто не бачив та не завернув і біг на пригорбок за дзвінницею, де парубки розкладали ватру.   Поруч мене бігла моя тінь, куди більша від мене, а з корчів вискакували страхи.   Я дрожав. Не знаю, чи від весняного холоду, чи від тих страхів, чи від страсних настроїв.   Парубки зносили хто поломані ворота, хто голови розбитих коліс, хто порохняву колоду зпід громадського шпіхліра.   Вогонь тріщав, полумя сичало, як гадюки, дим снувався, ліз до очей і гриз.