Зелена вільшина і худосочна трава у вільшині. Падав дощ — моросить дощ з самого ранку. Вкриває світ сірим серпанком.
Накине дівчатко мішок на голову, закотить високо спідничку. Повагом походжають корови по вільшині. Скубуть мокру траву, пережовують мокру, холодну траву. Падає дощ — чорні смуги по бронзовій шерсті коров, чорні плями на закинутому на голову мішку. Сині від холоду руки. Сині від холоду ноги. Немає краю ні кінця дощеві, який став перед очима сірою стіною. Не розвіє вітер мряки, що важко лягає на поля.
Тихо підспівує собі дівчатко дівочу, тужливу пісню. Про сірий дощ і сіру долю.
На світанку за коровами. Холодну картоплю в руки — немає хліба в хаті. По мокрій вільшині, по втоптаному вигоні лазити, поки не заволічеться поле вечірніми сутінками. Щоб, чого доброго, не вчинила корова шкоди високою стіною зеленів по дорозі панська конюшина. Йди, периста, не викручуй писка до конюшини — панська конюшина не наша. Не оглядайся, ні!
Дома давно вже згасло в печі — коржика залишила мати, холодного коржика на крайчику глиняного припічка. Їж, якщо голодна. Тільки мерщій, бо чекає робота. Поросяткові замісити їжу в цеберці, і пошукати курку, бо не прийшла на грядку, і заколисати малого брата, що верещить у колисці. А ще замочити на завтра сорочки в цеберці — як повернешся з коровою, то випереш.
І знов дощ, або спека, пече сонце в голову, щіпає холодна роса в босі ноги. Поволеньки, стиха пливуть дні, аж прийде зима і з зимою інша робота. Вчися робити коло льону, адже ти вже велика. І як це вона тягне нитку, нездарна...
І братчика малого на руках носи, бо кричить, в колисці не хоче вже лежати, а пустиш самого, то через поріг перелізе, на дорогу або й хтозна куди, — і лихо готове. Важкуватий братчик, хоч і малий, немов би хтось олова налив на руки. Позсідані, порепані руки від вітру, від морозу. Ох, коби так рукавиці, але де там — немає черевиків. Тай навіщо тобі їх? Хіба ж ти ходиш до школи? Ту роботу, що коло хати, то й боса можеш робити.
Пливуть, пливуть зимові дні. А коли повіє теплий вітер, коли відчуєш в повітрі весну, хай тобі не здається, що можеш злинути, захлинутися подувом, що йде через поля, молодий і пахучий. Картоплю для садіння перебирай, а рівно, дивись, вирізуй, очок не псуй. Поросяті в чавуні поставити варити, корові сіна підкинути, сорочки перепрати, горшки помити, і того малого з ока не спускати, бо чим він старший, тим клопоту з ним більше.
А коли пустить перші гони зелена трава — з коровою на вигін. Поки прийде пора полоти льон, помагати при сіні, в'язати колючі снопи зарослої осотом соломи.
Не встигнеш оглянутися — і минуло дитинство. Де ж було твоє дитинство, якими шляхами ходило, що ти з ним ніколи не зустрілася? Не всміхнулося дитинство радісною посмішкою, не дзвонило веселою піснею. Минуло — нема. Росте дівка на славу — і що далі?
Прясти льон, нитки рівнесенькі. Робота при сіні, при жнивах. Співанка завше однакова, сумна співанка твоєї молодості.
А завтра що? А післязавтра? Однакова біда.
Пливуть, пливуть сірі дні. Втікає молодість — і не оглянешся. Що буде завтра? Післязавтра? Однаковий сірий день. Ніщо тебе не чекає, ніщо не приходить з далини, ніщо в далечінь не кличе. От підросте брат, що ти його на руках виняньчила, одружиться. Може візьме тебе до своєї хати. Будеш знову братові дітей няньчити і гарикань братової слухати.
Або навіть і ні. Бо й яка ж ти молодиця? Промайнуло життя, минуло безнадійним, сірим, бідняцьким днем, без радощів і без усміху.
Аж відмінився вересневий день. Навиворіт, на другий бік. Багряними цятками червоноармійських зірок, червоними прапорами зацвіте вересневий день визволення.
Підожди дещицю, почекай рік. Зайди в село, подивися:
Біжать пастухи за колгоспними коровами. Вже останні дні, бо починаються заняття, пастухи підуть до школи. Вони тільки влітку худобу пасуть.
Пастушина співанка — пастушина безнадійна співанка, сирітська мелодія, втрачена в сірі дощові дні, в спеку літнього полудня — закінчилася раз назавжди. Йди, дівчино, вчитися — маєш тепер свою школу. Школу для всіх.
Гуде колгоспна молотарка — біжи, подивись, як працює колгоспна молотарка. Маєш час — малий брат в дитячому садку. Не болять руки від колисання.
Сміх летить від грядок. Разом, укупі, великим гуртом. Заспівай веселу пісню, колгоспна дівчино. Сама тиснеться на уста, сама летить по зеленій вільшині, по далеких стернях, позолочених вересневим сонцем річниці.
А коли тебе поспитають, ще буде завтра, післязавтра, посміхнешся радісною усмішкою дитинства, яке, нарешті, стало дитинством, радісною усмішкою молодості, яка, нарешті, стала молодістю:
— Буду льотчиком!
— Буду учителькою.
І шумлять тобі радісною мелодією крила літаків, і гамір будинків, де відбуваються курси, і сміється до тебе, кличе далека далечінь, і день, який несе з собою все, на що ти спроможна — твою власну волю, і твою власну охоту, і твою власну буйну молодість, визволену з сірих оков бідняцьких, погноблених, похмурих днів.
[Вільна Україна]
17.09.1940