Забудьте, який тепер маємо рік, який місяць, а навіть, який день у тижні. Зберіться і ходіть зі мною. Помандруймо в країну, де люди з роду не бачили залізниці, лиш їздили деліжансами й балаґулами, — ясна річ, коли хтось не міг вийти на ґанок і гукнути так, щоб на друге село було чути: "Федьку! запрягай коні!" Але з ґанку не сходив так довго, поки не вчув, що Федько дійсно викочує з возівні візок на дручках, з розколеним лівим крилом і з розбитою правою ліхтарнею. Що лиш тоді вертався у хату й наглив, щоб скоро робили каву, бо йому спішно в дорогу.

Дуже скупі відомості надходили в Галичину про перше видання "Кобзаря" Тараса Шевченка в 1840 році. Перші, що про це десь читали або довідалися, були галицькі поети і письменники з так званої "Руської трійці" — Шашкевич, Головацький і Вагилевич. Про появу поезій Шевченка Шашкевич згадує в 1842 році в листі до знайомого, а Вагилевич аж в 1848 році в урядовій газеті "Дневник руський". Він пише, що "знаменитий поет Шевченко видав у Петербурзі свої вірші — в 1840 р. "Кобзар", а в 1841 році "Гайдамаки" та в рукописі зостаєт превосходная его поема "Кавказ".  

Краків, 18. лютого 1941.   Саме тридцять перший рік минає від того часу, як невеличке хліборобське товариство "Сільський Господар" в Олеську перенесло було свій осідок до Львова і як у 1910. році зачали творитися по повітах філії, а по селах кружки "Сільського Господаря". Коли ще 10 років раніш два брати Дуткевичі закладали в Олеську це товариство, напевне не думали, щоби їх невеличке діло невдовзі охопило сіттю кружків увесь край і щоби стало таким важним чинником у двигненні культури нашого села.  

Йoгo прозивали "дипльоматом". Чому? Може тому, що їздив до Парижа торгуватись із Клємансом? Ні! — А може де служив за границею, в нашому посольстві? Ні! — А чому ж? — Тому, що вмів дуже зручно інтриґувати між людьми, що вмів дотепно обмовляти, юдити одних проти других... Ті, що його ближче знали, — його товариші! — звали ще його "покутним дипльоматом", тому, що він дуже любив по кутах шушукати... Бувало, тільки ввійде до вчительської кімнати, перед восьмою або на павзі, зараз же хапає когось, собі милого, за рукав і тягне у кут. І так що днини. По всіх кутах шушукав.  

Я пригадую собі цього малого хлопчиська. Трицять кілька років минуло з того часу, а так, як сьогодні я бачу його.   Що кілька днів вечором він біжить глітними вулицями, проштовхується, тиснеться між прохожих. І за кожним разом він боїться спізнитись. У нього ніколи не буде ладу з часом. Кожнього разу він боїться, що йому перед самим носом зачинять...   Випозичальню книжок!   І тому він мусить кожним разом з лоскотом відчиняти двері. Так все задиханий, що навіть не може добути зі себе будьякого слова.  

Слава спочатку вживала методу заперечування. Коли вони всі (за винятком мами) хвилювалися і підскакували, вона, схрестивши руки на спині, випростовано оперлась до шафи і в цій оборонній поставі відбивала всі напади.   Неправда. Ніколи не зустрічається з Маркевичем. Неправда. Ніколи не "волочиться" з ним поза містом. Неправда. Ніхто не міг бачити її з ним у гайку над Прутом. Всі чутки, це нахабна брехня. Чого ще хочуть від неї? Чого злетіли на її голову, як гайвороння?  

Зелена вільшина і худосочна трава у вільшині. Падав дощ — моросить дощ з самого ранку. Вкриває світ сірим серпанком.   Накине дівчатко мішок на голову, закотить високо спідничку. Повагом походжають корови по вільшині. Скубуть мокру траву, пережовують мокру, холодну траву. Падає дощ — чорні смуги по бронзовій шерсті коров, чорні плями на закинутому на голову мішку. Сині від холоду руки. Сині від холоду ноги. Немає краю ні кінця дощеві, який став перед очима сірою стіною. Не розвіє вітер мряки, що важко лягає на поля.  

В життю народів бувають сумні роковини, яких годі не памятати. Такими роковинами для Холмщини є рік 1940. Саме 600 років тому, т. є в 1340 р. впала Галицько-Волинська держава від нахабної руки польського короля Казимира й Холмщину разом з Галичиною прилучено до Польщі.   Понад чотири й пів століття польського панування на Холмщині — це жахливі часи, що довершилися уже в новій Польщі в 1918—1939 рр.  

По Страстях виривався я з хати, щоби мене ніхто не бачив та не завернув і біг на пригорбок за дзвінницею, де парубки розкладали ватру.   Поруч мене бігла моя тінь, куди більша від мене, а з корчів вискакували страхи.   Я дрожав. Не знаю, чи від весняного холоду, чи від тих страхів, чи від страсних настроїв.   Парубки зносили хто поломані ворота, хто голови розбитих коліс, хто порохняву колоду зпід громадського шпіхліра.   Вогонь тріщав, полумя сичало, як гадюки, дим снувався, ліз до очей і гриз.  

І.   Цвіте Галичина пожежами без краю, фольварки шлють привіт багряний в вишину... Гримить повстання дзвін, урочисто лунає, і з вилами дядьки на шляхту навісну   грозою кари йдуть... "Пощади вам немає! Відплати час настав!" Маєтки, всі в огні, клекочуть і гудуть... Та вже готові зграї, щоб кров'ю затопить страшний народа гнів.   Уже ідуть полки. І шабля й штик — на вила, і гострі куль вітри — в обличчя злидарів...