По Страстях виривався я з хати, щоби мене ніхто не бачив та не завернув і біг на пригорбок за дзвінницею, де парубки розкладали ватру.
Поруч мене бігла моя тінь, куди більша від мене, а з корчів вискакували страхи.
Я дрожав. Не знаю, чи від весняного холоду, чи від тих страхів, чи від страсних настроїв.
Парубки зносили хто поломані ворота, хто голови розбитих коліс, хто порохняву колоду зпід громадського шпіхліра.
Вогонь тріщав, полумя сичало, як гадюки, дим снувався, ліз до очей і гриз.
Крівавий блиск ватри обливав дубовий паркан, дзвіницю і стареньку церкву. Парубки прискакували до ватри, кидали до неї, що хто міг і відскакували назад. Не плигали через неї як на Купала, бо не годиться.
— Яка тепер година? — спитав котрийсь.
— Недавно другі півні піяли.
— В цій порі, говорять, привели Христа перед варту, що грілася при вогні, як ми тепер, і насміхалися з Нього. "Коли та і цар, казали, то де твоє військо?" А Христос відповідає їм: "Якщо я хотів би, то злетілося б війська, як листя у лісі, але я хочу умерти за вас"...
— А знаете чому осика дріжить?
— Кажи!
— Як прийшли до ліса посіпаки, щоби настинати терня і глогу на колючий вінець для Христа, то гліг і тернина дух у собі заперли, ні одною гилячкою не дрігнули, ні один листок не шелеснув. І посіпаки попри них перейшли. А недалечко від них росла осика. Та не витримала, зі страху зашуміла. Оглянулися посіпаки, побачили гліг і тернину, настинали її, сплели вінець та увінчали голову Христову. І з тої пори осика чи день, чи ніч, чи є вітер, чи нема, дріжить і листками шелеще. Боїться кари за те, що зрадила де був гліг і тернина.
— Може це й так, але я чув трохи інакше.
— А саме як?... Кажи!
— Ото ж як прийшли у ліс посіпаки, щоб вишукати дуб на дерево хресне, то довго шукали й не могли його знайти, бо ліс був густий і дубів було в ньому дуже мало. Всі дерева тоді мов завмерли, стояли, як скамянілі. Тільки осика, що росла недалеко від дуба, нагнулася до нього і шелестіла, буцім казала: "ось він, ось він!" почули це посіпаки, зрубали цього дуба й зробили з нього дерево хресне. І з тої пори осика тремтить і шелеще, боїться, щоб її не карали.
— А про писанки чули? — спитався Гілько писанкар. Він їх писав краще від дівчат і від старих жінок писанкарок.
— Не лиш чули, але й бачили, — усміхнувся котрийсь.
— А вже ж що бачили, бо хто їх не бачив, — казав Гілько, — але чи чули, звідки вони взялися?
— Кажи!
— Як вели Христа на Голгофту, то селянин якийсь ніс покладки в кошелику до міста на продаж. А як побачив, що Христос сильно скатований і під дубовим хрестом упадає, бо вже сил не стає, то поклав кошелик на землю, взяв хрест на плечі й поніс. (Хлоп до тягару привик). Вертається, глядить, а його покладки розмальовані в різні краски і в різні узори, один від другого краще.
Наш Кирило сидів на якійсь колодці, і думав.
— А я ще інакше чув, — відізвався, — не чув, а читав у книжці.
— Кажи, кажи! — загомоніло кілька голосів нараз.
— Мати Божа, як довідалася, що її Сина засудили на смерть, набрала писанок у кобілку й пішла до Пилата, щоб викупити Його. Та коли довідалася, що прийшла запізно, та зімліла, кобілка випала їй із рук а писанки розкотилися по цілім світі.
— А в нас на Поділлі, — озвався піддячий, — писанок не вміють писати
— Лиш що?
— Лиш покладки красять на червоно, а це тому, що як бичували Христа, то кров Його красила на червоно каміння, що Він на нім стояв і все кругом...
_______
Балакали. Вогонь горів. Дим в очі гриз. Пахла свіжо зорана земля.
— Підемо хіба до хати — шепнув мені до вуха Кирило. Узяв мене за руку й поправадив межею. Через потік на плечах переніс.
[Краківські вісти]
24.04.1940