Спільні класові інтереси в боротьбі з революційним рухом і підготовка війни проти СРСР зв'язували українську і польську буржуазію у тісний союз.
У цьому союзі українська буржуазія задовольнялась підкореним становищем, оскільки за допомогою пануючої польської буржуазії з її державним апаратом пригнічення і терору українська буржуазія мала можливість утримувати своє класове панування, провадячи жорстокий грабіж трудящих мас у колишній Західній Україні.
Найбільшу частку награбованого польська буржуазія привласнювала собі. Українська буржуазія виверталась в шуканнях засобів, спрямованих до збільшення своєї частки в експлуатації робітників і селян колишньої Західної України. В її лавах з'явилось незадоволення до союзника, пускались у хід і лакейське прислужництво польському імперіалізмові і залякування, але союзник був ненаситний і не поступався.
Таке становище створювало не згоди в таборі самої української буржуазії, викликаючи боротьбу між окремими її партіями. Але незгоди ці полягали в тому, якими шляхами і засобами закріпити панування буржуазії і підсилити експлуатацію трудящих мас. Об'єднувало ж всіх їх загальне контрреволюційне завдання — боротьба з комунізмом і організація нападу на СРСР. По цих питаннях не тільки не було незгоди, але кожна партія намагалася обігнати іншу і стати в рядах загального контрреволюційного фронту.
Військовий похід проти Радянського Союзу, відрив Радянської України від СРСР і відновлення капіталізму в ній озброєною силою було віссю всієї політики української буржуазії. Тому на міжнародній арені українська буржуазія орієнтувалась на табір війни — на підпалювачів війни.
Цю ж політику проводили і українські буржуазні і дрібнобуржуазні партії. Головні з цих партій такі:
І.
Українське націонал-демократичне об'єднання (УНДО)
Це найкрупніша і найбільш впливова партія української буржуазії. Вона створена в другій половині 1925 року. Її основні кадри пройшли школу в партії "націонал-демократів", яка заснована ще у 80-х роках XIX століття. Націонал-демократи швидко поширювали свій вплив і вже в 1907 році провели в австрійський парламент 22 своїх депутатів.
Під час війни 1914—1918 націонал-демократи стають на стороні австро-німецького імперіалізму і беруть активну участь в організації українського легіону "Українські Січові Стрільці". У 1918—1919 рр. ця партія, як найбільш впливова, стає на чолі уряду Західно-Української Народної республіки (ЗУНР), в якому брала участь Українська соціал-радикальна партія (УСРП) і Українська соціал-демократична партія (УСДП).
Уряд ЗУНР на чолі в Левицьким з перших же днів свого існування показав своє контрреволюційне обличчя. Він надсилав каральні загони проти селян, які захоплювали поміщицькі землі і проти повсталих робітників. Ця контрреволюційна політика придушення революційного руху народних мас допомогла польському імперіалізму окупувати Західну Україну.
Але коли у ці роки революційний рух широких народних мас розрісся, лідери нацдемократів змушені були викручуватися, пристосовуючись до настроїв мас. Провадяться партійні перебудови, зміна партійних вивісок, лозунгів і т. п. Час вимагав нової і більш придатної назви партії для оману трудящих Західної України. Націонал-демократи змінюють свою вивіску, приймаючи назву "Української народно-трудової партії" — "Трудовики". Але класова суть цієї партії лишається старою.
Крах ЗУНР — польська окупація Західної України і формальне її підтвердження Радою послів Антанти викликали великі суперечки і незгоди в таборі української буржуазії, що привели до розколу в партії "трудовиків", на місце якої було створено у 1925 році "Українське націонал-демократичне об'єднання" (УНДО).
УНДО представляло інтереси тієї частини української буржуазії, яка найтісніше зв'язалась з польським капіталом і на шляхах співробітництва з польською буржуазією шукала зміцнення свого становища і збільшення прибутків. Тому УНДО висуває програму — "органічної роботи". Це означало: спільно з польською буржуазією експлуатувати робітників і селян Західної України. УНДО керувало всіма важливішими господарсько-економічними організаціями і підприємствами на Західній Україні: на чолі важливіших українських банків, торговельно-промислових підприємств, кооперативів стояли діячі УНДО. Вони входили також у загально-польські господарські керівні установи.
Польські окупанти були зацікавлені в такому співробітництві, оскільки УНДО, маючи в своїх руках масові організації (кооперативи, "просвіти" і т. п.), мало можливість національно-визвольною і соціальною демагогією обдурювати західно-українські народні маси і відтягувати їх від боротьби за своє звільнення.
Наскільки безсоромно пристосовувалась демагогія, свідчить той факт, що УНДО оперувало (правда, надто обережно) навіть лозунгом — "земля для селян без викупу". Зрозуміло, що це було лише мерзенною демагогією, оскільки і в дійсності УНДО провадило найжорстокішу боротьбу разом з польськими окупантами проти селян, які боролися за землю без викупу. Ця партія вела постійну шалену травлю проти комунізму і масових революційних організацій.
УНДО-овські заправили пильно стежили за тим, щоб революційний вплив не проникав у культурно-освітні, кооперативні і інші масові організації. Людей, які заносили у ці організації революційну пропаганду, негайно викидали. Проти організацій, що перебували під революційним впливом, вони розвивали шалену травлю, за якою наступав розгром цих організацій польською поліцією. В результаті такого співробітництва польська поліція розгромила немало масових культурно-освітних і кооперативних низових організацій на Західній Україні.
Всі революційні виступи народних мас проти капіталістичного гніту і польської окупації — робітничі страйки, боротьба селян проти непосильних податків, масові виступи проти подавлення української культури — рішуче засуджувалися УНДО.
Навіть в період кривавих пацифікацій (каральні експедиції у 1930 році), які провадились останнім прем'єр-міністром генералом Славой-Складковським, який втік до Румунії, УНДО виступило з засудженням селян, які боролися, підпалювали поміщичі маєтки; звертаючись до польських окупантів, УНДО вимагало, щоб "рука справедливості досягла винних".
А коли по українських селах ще лилася селянська кров і сльози понівечених зґвалтованих жінок і гуляв каньчук польських жандармів, редакція УНДО-овського органу "Діло" надрукувала серію статтей про потребу більш тісного співробітництва з польським імперіалізмом, закликаючи його до походу на Радянську Україну.
Співробітничаючи з польською реакцією, УНДО розпалювало національну ворожнечу між українськими, польськими і єврейськими народними масами, розбиваючи цим шляхом єдиний фронт боротьби трудящих проти загальних експлуататорів і пригнічувачів.
Виступаючи проти народних мас Західної України, які боролися за звільнення від польського гніту, УНДО намагалося невдоволення мас спрямувати в гирло легальних скарг.
За це прислужництво пілсудчики надавали УНДО значну частину місць у міських і сільських самоуправліннях на Західній Україні, а рівно — відповідне представництво у Варшавському сеймі і сенаті, надаючи голові УНДО навіть пост заступника голови сейму.
У зв'язку з розв'язкою польсько-німецької війни, УНДО активно стає на сторону польського імперіалізму. У своїй декларації ЦК УНДО заявляло: "...український народ здійснить і в цих тяжких умовах свої громадські обов'язки крові і майна, які накладає на нього приналежність до польської держави". Українська буржуазія готова була українську землю залити кров'ю українського народу, розорити його і віддати на пошматування польському жандарму, аби тільки зберегти своє класове панування.
УНДО вплив на маси здійснювало через масові кооперативні, культурно-освітні, спортивні і т. п. організації. В керівних органах цих організацій УНДО мало переважаючий вплив, хоча в низах цих організацій завжди був значний вплив комунізму.
Але не можна недооцінювати впливу УНДО. Його вплив був без впливу УНДО. Його вплив був без сумніву також великий. Тому треба підійти до УНДО, як до серйозного ворога, що має широко розставлену агентуру, як до ворога, який зброю не склав і від боротьби не відмовився.
II.
Організація українських націоналістів (ОУН)
ОУН являлася партією, що представляла інтереси найбільше реакційної і авантюристичної частини української буржуазії, що домагалася найшвидшої інтервенції проти СРСР.
ОУН утворилась лише в січні 1929 р. на віденському конгресі українських націоналістів, де була принята програма і створено керівництво.
Фактично відбулася тільки перебудова і зміна назви існувавшої раніше "Української військової організації" (УВО), оскільки основне керівництво, кадри, політична лінія, методи роботи і організаційна мережа лишилися майже цілком УВО. Тому і після ліквідації УВО цю організацію продовжували називати ОУН — УВО.
УВО заснована у 1921 р. колишніми українськими офіцерами. Після розгрому Червоною Армією петлюрівщини і ліквідації Західно-української Народної Республіки багато офіцерів різних українських армій опинились в еміграції — у Чехо-Словаччині, Австрії і Німеччині. З цих-то елементів і створюється організація колишніх УСС (Українські Січові Стрільці). Ця організація, за висловом її керівника, мала "суворо військовий характер" і незабаром переіменувалася в УВО.
До керівництва ввійшли відомі своєю ворожістю до радянської влади такі офіцери, як полковник Коновалець, ставши центральною фігурою і керівником УВО, Мельник, Матчак, Чиж.
УВО відразу поставила найближчим завданням розгортання індивідуального терору і саботажу, сподіваючись цим шляхом залякати польську буржуазію і виявити натиск на Антанту, яка повинна була вирішити питання про долю окупованої поляками Західної України.
Розуміється, що ця шумиха не виявила ніякого впливу на Антанту; у березні 1923 року рада послів Антанти формально закріпила польську окупацію Західної України.
Рівнобіжно УВО розвиває провокаційно-підривну роботу шляхом надсилки своїх агентів до інших партій і ворожі їй організації. Особливе значення УВО надає своїй агентурі в комуністичній партії Західної України, розраховуючи цим шляхом проникнути у радянські і партійні органи УРСР і СРСР.
Пройнята ненавистю до радянської влади, не бачучи найближчої перспективи військового походу на Радянський Союз, УВО намагається надіслати побільше своїх агентів до СРСР для шпіонсько-шкідницької роботи, гадаючи цим шляхом підірвати соціалістичне будівництво і міць Радянського Союзу.
"Валленродизм" — провокація, яка підноситься УВО у принцип і стає основою ідеологічного виховання кадрів.
Конкретизуючи цю принципіальну лінію, ідеолог і керівник УВО Коновалець з трибуни з'їзду заявляв: "Стрільці повинні брати участь у всякій роботі, у всіх організаціях, в яких є для цього сприятливі умови. Ми повинні обрати такий тактичний шлях, щоб мати можливість бути активними у всіх, навіть чужих організаціях для підготовки боротьби за незалежність нашої держави". Дякуючи терористичним актам проти державних чиновників, УВО зуміла створити собі рекламу і відомий вплив у масах, який різко падає до 1924 р.
Не зважаючи на всі зусилля керівництва, УВО втрачає свій вплив в масах, а всередині УВО з'являються серйозні розходження. Частина увовців створює нову організацію, під назвою ЗУНРО (Західно-Українська Народно-Революційна організація). Але ЗУНРО не зуміла відірвати від УВО значної частини членської маси, а також не зуміла розгорнути будь-якої серйозної діяльності. Протягом довгого часу керівництво УВО шукає нових організаційних шляхів, скликаючи наради і конференції, які завершуються створенням у 1929 році партії ОУН — найбільш реакційної, ворожої всякому прогресу загона української буржуазії.
Посилення реакції в ряді європейських країн викликає пожвавлення роботи в ОУН-і. ОУН-івський воюючий націоналізм набуває все більше прихильників в інших буржуазних партіях.
Представляючи найбільш ворожі СРСР верстви української буржуазії, ОУН орієнтувалася в своїй міжнародній політиці на тих і продавалася тим, хто рішуче готував військовий похід проти СРСР. Вона прекрасно розуміла, що для того, щоб видаватися будь-якою силою перед підпалювачами війни, треба було впливати на маси, що від кількості мас, які вона веде за собою, залежить її роль і ціна в політичній грі, — в політичних торгах.
Народні маси Західної Українці що стогнали під національним гнітом польської окупації, були проти неї і капіталістично-поміщицької експлуатації, ставились вороже, тому ОУН удосконалювалася в наймерзеннішій "національно-визвольній" і соціальній димагогії, щоб завоювати маси на свою сторону.
В ОУН-івському демагогічному арсеналі знаходимо все, на всякі випадки життя: такі гучні слівця як "національна революція", "національне визволення", "все для народу", про "свободу праці", про "право товариства і колдоговорів", про "конфіскацію поміщицької землі без викупу", навіть про "відокремлення церкви від держави", хоча в іншому місці говориться про передачу виховання населення "об'єднаній народній церкві".
Все це треба було ОУН для того, щоб показати себе перед масами захисником їх інтересів і "непримиреним борцем" проти польської окупації; для того, щоб обдурити маси і спрямувати їх на контрреволюційний шлях.
Справді ж ОУН була не тільки захисником капіталізму, але і активнішим співробітником польського уряду. Ряд терористичних актів, проведених ОУН-івськими організаціями щодо революціонерів на Західній Україні, рівно як і вбивство секретаря радянського консульства у Львові (1933 р.), проведеш при сприянні польської охранки. ОУН постачала польську розвідку своїми людьми для шльонсько-терористичної роботи в СРСР. У цьому відношенні існувала цілковита єдність і найтісніше співробітництво керівництва ОУН з польським генштабом і охранкою.
ОУН продавалася всім, хто згоден піти війною проти СРСР, готова була вже заздалегідь продавати і майбутню "Соборну Україну" майбутнім інтервентам. В офіційному органі ОУН "Розбудова нації" читаємо, що — "Питання сплати державних боргів, які будуть належати від української держави, як і частина боргів окупантських держав, буде врегульоване потім на основі справедливості і в межах економічних можливостей". Ось про яке "звільнення" українського народу мріяла ОУН. Вона готувала українському народові кабалу і розорення.
Широко застосовуючи демагогію і окремі терористичні акти, ОУН зуміла створити собі популярність і вплив, особливо серед молоді ОУН брала діяльну участь у всіх масових організаціях Західної України: "Просвіта", "Рідна Школа", кооперативи, спортивні організації і т. д.
Крім того "фронт національної єдности" на чолі з Палієвим являвся фактично легальною агентурою ОУН, яка, пристосовуючись до умов легальності, провадила ОУН-івську пропаганду.
ОУН створила також свої нелегальні організації дітей і молоді: "Доріст" — організація дітей до 15 років, "Юнак" — організація молоді від 15—21 року.
За задумом ОУН, діяльність їх повинна була поширюватися на територію Західної України, УРСР, Закарпатської України, Буковини, а рівно повинна була охоплювати європейську і американську українську еміграцію. Організації ОУН були побудовані на суворо конспіративних початках і безапеляційному підкоренні низів керівникам.
В результаті своєї конспіративної побудови і провокаторсько-підривних методів роботи, ОУН є і тепер небезпечний ворог, що вимагає від нас особливої уваги і пильності.
III.
Волинсько-українське об'єднання (ВУО)
ВУО засновано в 1931 році. Кадри цієї партії склались головним чином з петлюрівських емігрантів, які цілком віддавались на службу польському державному апарату і польській охранці. Тому ВУО називають теж петлюрівцями.
ВУО з перших же днів свого існування була фактично добудовою до польської правлячої партії ("Безпартійний блок" — пілсудчиків), що цілком виконувало її розпорядження.
Повна підтримка всіх заходів польського уряду, боротьба з всілякими проявами революційного руху, підготовка інтервенції проти СРСР, намагання повалити радянську владу на Україні і приєднати УРСР на "федеративних" печатках до Польщі — це стержінь програми ВУО.
Польський уряд вважав, що для Волині, яка межує з УРСР, навіть така угодівська партія, як УНДО, є надзвичайно радикальною. Тому УНДО і інші українські партії витісняються з Волині польськими властями з метою надання монопольного впливу для ВУО. Польський уряд надавав ВУО всіляку фінансову і політичну допомогу, намагаючись розширити його вплив у масах. "Українбанк" у Луцьку дістав державні кредити, які використовувались для поширення мережі імперативів, для розвитку "Рідних хат", на утримання працівників ВУО і т. п. Керівникам ВУО створювались спеціальні умови для реклами і піднесення свого авторитету в масах селян. За клопотанням керівників ВУО поліція звільняла завідомо заарештованих безвинних селян, відкладала продаж будь-якого селянського господарства за несплату податків і т. п.
Вся робота ВУО пройнята подібними поліційними методами і пов'язана з державним апаратом і охранкою. Завдяки цим методам ВУО вдавалося будь-де здобувати популярність і вплив у масах, але в більшості випадків воно було незначним і короткочасним.
Спираючись на частину української буржуазії і куркульство. ВУО, не зумівши завоювати будь-якого серйозного впливу в масах, лишалось бюрократичною добудовою до польського державного апарату.
Одним з найбільш важливих провідників впливу ВУО в масах була православна церква на Волині. Хоча церква весь час втрачала свій авторитет в масах, попи ще тримали значну частину відсталих селянських мас під своїм впливом Православні попи — це найбільш деморалізований, продажний елемент, що виконує всілякі завдання польської охранки. Частина цих попів була членами ВУО, а церква використовувалась для постійної брехливої кампанії проти СРСР і комунізму.
Представник ВУО в польському сеймі, виступаючи в зв'язку з польсько-німецькою війною, під оплески сейму нагадав про дружній договір (1920 р.) Пілсудського з Петлюрою і про спільну боротьбу проти CPСP і запевнив польський уряд в безмежній відданості і цілковитій підтримці.
IV.
Російське — народне об'єднання (PHО)
В організації РНО об'єдналися російська білогвардійщина і колишні "москвофіли" Східної Галіції.
РНО охоплювала кількістю невелику групу буржуазії, дрібної буржуазії і буржуазної інтелігенції, а також частину українського куркульства, зв'язаного з старим "москвофільським" рухом у Східній Галіції.
Як політична партія, РНО не мала ні серйозної бази, ні політичного впливу і існувала лише завдяки матеріальній підтримці польського уряду.
В 1928 р. до складу РНО влилася РСО (російська селянська партія). РСО до війни (1914— 1918 рр.) була масовою селянською партією і мала свою історію, зв'язану з рухом, що називається "москвофільство". Цю назву привласнено йому тому, що, протиставляючи себе австрійському імперіалізмові, "москвофіли" орієнтувалися на російський імперіалізм, на білу Росію. Тому під час війни австрійські власті в селах сотнями арештовували селян, які симпатизували "москвофільству", кидали їх в концентраційні табори і фізично знищували.
Заперечуючи існування української нації, "москвофіли" вважали українську мову лише діалектом.
РНО — РСО настільки зрослись з польським апаратом, що втратили будь-яку самостійність і були лише слухняним знаряддям польського імперіалізму.
Під впливом РНО перебувала ще частина колись-то масових і розрізнених культурно-освітних організацій "імені Качковського" і деяка кількість кооперативів.
V.
Український католицький союз (УКС) і українське народне обновлення (Обнова)
Населення частини Західної України, що було під владою австрійського імперіалізму, належало до греко-католицької церкви, очолюваної графом митрополитом Шептицьким.
Пануюча в Польщі римсько-католицька церква, при підтримці польського уряду, провадила конкретну боротьбу з греко-католицькою церквою і виявляла всякий натиск з метою латинізації греко-католицької церкви і зближення її з римсько-католицькою. Цим шляхом польські правлячі кола домагалися піднесення польського впливу на українські маси Західної України і остаточного закабалення їх Польщею.
Митрополит Шептицький, виявляючи опір цим заходам, проповідував так званий візантійський курс, тобто усунення західних впливів в обрядності греко-католицької церкви.
За задумом графа Шептицького, греко-католицька церква своїми звичаями повинна була бути більш наближеною до православної церкви і більш близькою масам, аби після інтервенції і повалення радянської влади вона могла стати провідником католицизму на Сході. По цих питаннях розгорілися серйозні суперечки також в самій греко-католицькій церкві. Станиславівський єпископ Хомишин, будучи тісніше зв'язаний з польськими церковними колами, був противником митрополита Шептицького і завзятим прихильником латинізації греко-католицької церкви. З цими церковними суперечками пов'язувався цілий ряд політичних незгод, тим більше, що главарі греко-католицької церкви, будучи крупними капіталістами і зв'язані з різними капіталістичними групами, провадили активну політичну діяльність.
Тому митрополит Шептицький у 1930 році засновує свою політичну партію УКС, а єпископ Хомишин ОБНОВУ (до 1932 року вона звалася Українською католицькою народною партією).
В той час, коли ОБНОВА, створюючи невеликі групи "випробуваних людей", користувалась надзвичайно слабким впливом, УКС мав значний вплив в масах, хоча сам масовою партією не був. Вплив цей поширювався не тільки на старшу частину населення, але й на молодь, на яку митрополит Шептицький завжди звертав особливу увагу.
УКС провадив свою роботу в тісному співробітництві з УНДО. Вся діяльність УКС провадилась під антирадянськими лозунгами, а греко-католицькі попи провадили повсякденну шалену антирадянську агітацію.
VI.
Українська соціал-радикальна партія (УСРП)
УСРП — це партія II Інтернаціоналу. Створена в 1926 р., шляхом з'єднання старої української радикальної партії УРН і есеровських волинських груп, вона в 1931 році вступає членом II Інтернаціоналу. Основні керівні кадри і організаційна мережа лишились від УРП, яка існує з 1890 року. Стара УРП була партією масовою, що мала великий вплив серед селянства Східної Галичини. Особливо велику популярність УРП придбала у свій час кампанією проти клера, завдяки чому її навіть звали антиклерикальною партією.
Під час імперіалістичної війни (1914—1918 рр.) УРП підтримує австрійський імперіалізм і разом з нац-демократами організує "Українських січових стрільців". У 1918—1919 рр. УРП бере участь в уряді ЗУНР, а політика її нічим не різниться від контрреволюційної політики ундовців, що стояли ТОДІ на чолі уряду ЗУНР.
УСРП — це типова куркульська партія, яка, намагаючись поширити свій вплив, широко оперувала націоналістичними і "соціалістичними" лозунгами, мала навіть свою програму "соціальних реформ". Оперуючи лозунгом самовизначення нації, УСРП в єдиному фронті з усією українською контрреволюцією виступала за повалення радянської влади в УРСР і створення капіталістичної — "Соборної України".
В пресі УСРП ми зустрічаємо такі слівця, як "народоправство", "демократична республіка", "земля без викупу", навіть "завоювання влади" і т. п. В дійсності ж ця партія, яка також, як УНДО провадила у відношенні польської окупації політику угодовства і весь час пленталась в хвості УНДО.
Із легальних партій після УНДО УСРП користувалась невеликим впливом серед мас. УСРП спільно з УНДО керувала масовими організаціями (кооперативи, просвіти і т. п.).
УСРП мала свою організацію молоді під назвою "Каменярі", що налічувала кілька тисяч чоловік. Свої партійні організації УСРП мала по всій Західній Україні. Організаційна робота у радикалів була поставлена краще, ніж ундівська, тому УСРП являє не меншу загрозу, ніж УНДО. Особливо, коли взяти до уваги досвід її оперування соціалістичною фразеологією.
VII.
Українська соціал-демократична партія (УСДП)
УСДП утворилась з двох груп: а) соціал-демократів, що вийшли з партії українських радикалів і б) української групи колишньої галицької соціал-демократичної партії, яка в 1894 році була реорганізована і переіменована у польську партію Галичини та Сілезії.
У 1896 році у Львові відбулася нарада, на якій було вирішено утворити українську соціал-демократичну партію, але заснування партії відбулося лише на львівській конференції українських соціал-демократів у 1899 році.
Під час війни УСДП разом з австрійською СД підтримувала австрійський імперіалізм. 3 розпадом австрійської монархії і з створенням Західно-української Народної республіки УСДП бере участь в уряді ЗУНР, підтримуючи його реакційну політику, спрямовану проти народних мас. Будучи зв'язана з петлюрівцями, УСДП активно підтримує петлюрівську контрреволюцію в її боротьбі проти радянської влади на Україні.
Реакційна націоналістична політика вождів УСДП викликала обурення низів, яке вилилося у відкритий виступ проти керівництва. Вожді виявилися ізольованими від партії, яка в 1923 р. засуджує їх політику і стає на революційний шлях. Це і було причиною заборони УСДП польським урядом. Після цього частина членів УСДП переходить до комуністичної партії Західної України, а УСДП, як партія, припиняє своє існування.
Лише через довгий час вождям УСДП, що залишилися, вдається зібрати невелику групу, яка за допомогою ППС починав знову виступати під ім'ям УСДП. Не зважаючи на всі зусилля збанкрутілих вождів, матеріальну і політичну підтримку ППС, нова УСДП весь час лишалася тільки маленькою групкою, яка мала надто незначний вплив серед робітників.
Діяльність УСДП обмежувалася лише деякими районами Західної України, але навіть в цих районах вона не зуміла розвинути більш серйозної роботи, оскільки зустрічала відсіч з боку робітників. Робітники згадували її зрадницьку ролю в минулому, тим більше, що її дальша політика мала той же контрреволюційний характер.
УСДП брала активну участь в загально-національному блоці української буржуазії, а по всіх важливіших політичних питаннях виступала спільно або підтримувала УНДО. В робітничому русі УСДП не тільки підтримувала ППС, але фактично у відношенні її займала підкорене становище і не мала своєї власної лінії. За що прислужницьку діяльність ППС надавала УСДП постійну матеріальну підтримку і надавала деякі посади в профспілках (посада секретаря окружної комісії профспілок у Львові була надана одному з вожаків УСДП).
На словах ОСДП виступала проти польської окупації Західної України, навіть інколи проти української буржуазії, але вся її політична діяльність фактично була спрямована на підтримку української буржуазії і польської окупації, а всі зусилля — на боротьбу проти комунізму в СРСР.
[Вільна Україна]
16.01.1940