Вони не живуть у теперішнім часі, вони економлять і відкладають на потім. Докладають і множать. Це не завтра, це далеке гіпотетичне майбутнє, безмежно розтягнуте в часі. Рік, два, п’ять, десять, десятки років на чужині, на заробітках.
Коли нарешті добудують цю хату, десь у полі, серед подібних крикливих псевдопалаців і псевдозамків, цих величезних «спортзалів», огороджених муром і залізною брамою, що виходить ніяк не на вулицю (її тут немає) – на дорогу. На просту ґрунтову, розбиту машинами дорогу.