Гортаючи «П’ятикнижжя» Грицька Чубая, видане «Видавництвом Старого Лева» (Львів, 2013), я зауважив деякі перестановки. Найсуттєвіша з них, порівняно з попередніми виданнями (1990, 1998 і 2001), – розташування поеми «Говорити, мовчати і говорити знову» після віршів, згрупованих у розділі «Поза П’ятикнижжям».  

  Ірина Подоляк – керівник управління культури Львівської міської ради, учасниця ініціативної групи проекту «Львів – місто літератури ЮНЕСКО», одна із двадцяти жінок української літератури, які творять світ книжки, за версією газети «День». Саме розмовою із пані Іриною ми вирішили розпочати цикл інтерв’ю із цікавими особами-не-літераторами: про літературу у їхньому житті та навколо них.     

  Христя Венгринюк. Довгі очі. Поезія українською та польською мовами. Переклад Анети Камінської. – Чернівці: «Книги–ХХІ», 2013. – 120 с.   Христя Венгринюк – молода буковинська авторка, яка вже встигла запам’ятатися читачеві двома відвертими прозовими книжками «Катарсис» (2005) і «Голий нарКОТИК» (2006) та поетичною збіркою «Бог у стіні» (2008). Нещодавно у чернівецькому видавництві «Книги–ХХІ» вийшла нова книжка віршів Христі «Довгі очі».  

Цього року журі Шведської академії вирішило, що унікальними і достойними Нобелівської премії є короткі оповідання канадської письменниці Еліс Манро. Короткі, до речі, з огляду на обставини: час для творчості Манро знаходила тільки тоді, коли діти спали.    

  День народження Антонича минув, але читання його триває. Книга «Чаргород», про яку вже писав для «Z» Віктор Мартинюк, — книга-інтерпретація, книга-занурення і книга-інтертекст. Вона творилася довго, переписувалася, перечитувалася та навіть переверстувалася кілька разів. Оскільки маємо до справи у цій книзі не (с)тільки з Богданом-Ігорем Антоничем, скільки з його уважними читачами, то вирішили запитати їх про процес творення-будування Чаргорода та про життя у ньому і після нього.  

  «Якби можна було повернути розвиток назад, якимось окружним шляхом ще раз потрапити в дитинство, ще раз оволодіти його повнотою і безміром, – це було б здійсненням "геніальної епохи", "часів Месії", які нам призначені і заприсяжені всіма міфологіями. Мій ідеал – "визріти" до дитинства. Лише тоді це була б справжня зрілість». Бруно Шульц  

Розмова з Михайлом Мишкалом — яко автором книги «Сторожі тротуару» (вид. «Комора», Київ, 2013)     – Майкле, в твоїх «Сторожах» Ти штрих-пунктиром зачіпаєш кінець 90-х — початок 2000-х. Твій час «Поступу» і факультету міжнародних відносин. В житті — бо в книжці нема. Ти лишив їх на наступну книгу, чи не було нічого, вартого уваги?  

Якщо спитати пересічного дрогобичанина, кого він знає з великих земляків, то отримаємо таку картину: переважна більшість назве Франка, дехто згадає Бруно Шульца. І навряд чи хтось подумає про Анджея Хцюка – «літописця» і міфотворця міжвоєнної Галичини та Львова, того, чиї історичні нюанси й ностальгійні емоції вже кілька десятиліть поспіль старанно переписують з одного краєзнавчого опусу в інший численні польські й українські науковці та популяризатори.

Микола Рябчук. Попереднє життя. Збірка есеїв. Київ: Нора-Друк, 2013 208 с.