Соломія Чубай – філолог-іспаніст, голова правління громадського об’єднання «Вірменська – 35», продюсер низки літературно-музичних проектів. З Соломією ми розмовляли у Львівському Палаці Мистецтв, у приміщенні, де відбуваються репетиції її гурту «Джалапіта». Цей гурт брав участь у проекті «П’ятикнижжя» разом із Піккардійською Терцією, гуртом «Файно» Віктором Морозовим, «Плачем Єремії»… З «П’ятикнижжя» ми й розпочали нашу розмову.
Богдана Неборак: – Нещодавно Ви втілили в життя успішний проект «Грицько Чубай. П’ятикнижжя», але це не перша акція, яку Ви організовували. Зокрема був іще вечір Костика Москальця… Розкажіть, як у Вас з’являються ідеї проектів? Яким чином вони реалізуються?
Соломія Чубай: – Свої акції я роблю тому, що люблю поезію того чи іншого письменника. Я організувала вечір Костика, бо просто обожнюю його – не лишень поезію, а й прозу та пісні, які він пише. Другим проектом був «Богдан Ігор Антонич і Грицько Чубай: ХХ вік». Цим проектом я відкрила для себе Антонича. Як приходять в голову ідеї? Думаю, це так само, як писати вірші. От вірш пишеться тобі – і все, ти не можеш зупинитися. Саме так придумується проект. Коли я вигадую свої проекти, то хочу, щоб вони були цікаві всім. Як людям, які не знають цих поетів, так і тим, які читали їх, плюс щоб це не було нудно. Я страшенно не люблю звичайних презентацій, усієї тієї балаканини, де люди думають: «Та коли ж вони вже закінчать?!». Намагаюся свої презентації робити різними і самовдосконалюватися. Моя перша презентація «Грицько Чубай: Я так довго мовчав» зараз видається мені дуже смішною. Вона була душевна, але ще не мала того колориту, як презентація, що була 18 вересня в театрі Марії Заньковецької. Я щоразу щось додаю, мені вже деколи навіть кажуть «Може забагато?». А я кажу «Ні, не забагато». Тут дуже важливо вміти тримати баланс. Мене захоплює можливість поєднання різних мистецьких стилів. До одного проекту ми залучаємо і художників, і музикантів, і театралів, і письменників. Я живу у тому, що бачать люди на моїх проектах. На презентації «П’ятикнижжя» в Івано-Франківську ми говорили з Олегом Лишегою, і Олег сказав, що це «Грицьків театр». Театр Грицька Чубая, де читають поезію, де є багато хорошої якісної музики. Я не письменниця, я часом пишу пісні. Але всередині мене живе ця енергія, яку хочеться показати людям. Це мій світ, і він мені подобається.
Б.Н.: – Наскільки важко Вам дається кожний наступний проект? Наскільки доводиться віддаватися ідеї?
С.Ч.: – Віддавати доводиться майже все. Ти віддаєш себе, не залишається майже нічого. «П’ятикнижжя» було неймовірно важким. Важким у плані спілкування з людьми і через постійні форс-мажори з приміщеннями чи з виконавцями. Проект був прописаний «від А до Я» ще у грудні минулого року, але постійно треба було докладати зусиль, щоб він таким і залишався. Він фінансувався фондом Ахметова «Розвиток України», було досить складно тримати це все вкупі. Був форс-мажор із виданням книжки: ще в травні не був підписаний договір, а книжка вже мала бути у вересні. У нас мінялися видавці та художники. Треба було постійно балансувати між крайнощами, аби не зірватися і довести цей проект до кінця. Я постійно живу серед критики і високих вимог щодо мене і моєї діяльності, особливо з боку моєї сім’ї, весь час треба було триматися на рівні. А цей рівень підтримувати дуже важко, тому що постійно щось відбувається: хтось не зміг приїхати, захворів актор з театру, хтось завагітнів, художник не сподобався. І ти постійно у цьому перебуваєш. Такий процес – це муки, у яких народжується щось класне і добре.
Б.Н.: – Як Вам працювалося із «Видавництвом Старого Лева»?
С.Ч.: – Досить спокійно. Майже всі дискусії з Тарасом і з мамою я взяла на себе. У нас із Мар’яною Савкою були лише короткі переговори щодо договору. Книжка була повністю підготована завдяки мистецькій студії «Аґрафка», я власноруч набирала тексти. Від видавництва насправді залежало багато: фінансова частина, вичитка, на якому папері це видати, щоб не зіпсувати ілюстрації, розповсюдження книжки...
Б.Н.: – Як виникла ідея із листами Грицька до Олега Лишеги? Це була його ініціатива чи Ваша ідея?
С.Ч.: – Це була моя ініціатива. Я почула, що є листи, і попросила Олега їх передати. Коли я їх побачила, то зрозуміла, що це повноцінні мистецькі твори. До книжки увійшли не всі листи. Тобто Олег дав усі листи, але я подумала, що все ж таки не потрібно включати до книги всі, це занадто особисте. Ще в одних татових знайомих є рукописи і листи, я хочу видати їх окремою книжкою, якщо це вдасться.
Б.Н.: – Розкажіть про свій музичний проект «Джалапіта». Як Вам із хлопцями вдається працювати разом?
С.Ч.: – «Джалапіта» з’явилася на минулорічному Форумі Видавців. Ми з Маріанною Кіяновською робили проект «Великий їжак», і там я познаймилася з віолончелістом Володею Бедзвіном. Ми з Володею сіли і почали щось співати удвох. Потім до нас долучився Гордій Старух, а потім я сказала, що нам треба якогось «м’яса» – і ми взяли Максима. Нещодавно, майже на день усіх святих, ми святкували рік, і «Джалапіта» повністю стала «Джалапітою». Нам не просто, скажу чесно, «Джалапіта» нелегко мені дається. Наприклад, сьогодні у нас мала бути репетиція, але Гордій забув, що він іде на виставку. Максимові деколи вилітає з голови, що він домовився з нами три години тому про репетицію, і він забуває прийти. А от ми з Володею завжди готові грати, співати. Зараз ми з хлопцями готуємо різдвяний альбом, вже маємо десять колядок. Я навіть написала музику до одної щедрівки і мені вона дуже подобається. В грудні ми хочемо зробити презентацію цього альбому у «Дзизі». Я дуже тішуся, головне, щоб все вдалося. І щоб у Львові зрозуміли, що ми не створюємо конкуренцію. Ми робимо класну музику і просто хочемо, щоб «Джалапіту» почуло якомога більше людей.
Б.Н.: – Що Ви думаєте про сучасний Львів? Чи не здається Вам, що Львів змінюється, відходить від свого традиційного галицького стилю? Чи комфортно Вам тут жити?
С.Ч.: – Галицький Львів ще трошки лишився. Наприклад, у моєї бабці, якій зараз дев’яносто років. Я відчуваю цей галицький Львів, коли приходжу до неї, коли ми збираємося родиною, співаємо пісні, особливо на свята. Сучасний Львів для мене – велика катастрофа, бо тут дуже багато туристів і не дуже багато місць, де ти можеш усамітнитися і просто покайфувати від міста. Останні шість років Львів був для мене чужим. Але зараз, відколи стартував проект «П’ятикнижжя», я познайомилася з багатьма талановитими художниками, письменниками, музикантами, і знову відчула красу мого Львова. Тобто я зрозуміла, що тут живуть неймовірно талановиті люди, які приїхали з інших міст – Херсона, Луганська, Полтави, Івано-Франківська, Тернополя. І моє місто стало для них прихистком. Тут їм зручніше і комфортніше творити. Ти живеш з ними, ви дихаєте як одне ціле, ви розумієте одне одного, обмінюєтеся щойно намальованими картинами чи віршами, які тільки що написані. І ти розумієш, що справді живеш серед геніїв, що вони живуть саме у цьому місті. І це не лише молоді люди. Я вже давно казала, що ми живемо в епоху живих геніїв – це Олег Лишега, Костик Москалець, Віктор Неборак, Юрко Андрухович, Тарас Прохасько. Я дуже тішуся, що народилася саме в цій сім’ї, саме в цьому місті і саме в цей час, бо маю нагоду бачити, як усе це квітне. Я хочу, щоб воно цвіло надалі, і тому я роблю свої проекти.
Б.Н.: – Останнім часом на літфестах організовують різноманітні школи та майстер-класи для літературних менеджерів. І ніби є цього доволі, багато людей бере у цьому участь, але далеко не у багатьох виходить реалізувати здобуті навики чи втілити почуту інформацію у конкретних проектах...
С.Ч.: – А знаєте, чому? Бо виховують. Ти можеш виховати дитину, навчити її казати «дякую» та «перепрошую», але ти ніколи не виховаєш внутрішній світ, душу людини. Літературний менеджер чи культурний менеджер – гарні слова, але ти все одно будеш бачити – не побоюся цього слова – порожняк. Це пустка, яка є в тобі. Якщо ти – порожня людина, то ніколи нічого не донесеш до інших. Ти можеш оперувати іменами відомих людей, як у нас зараз це роблять з іменами Івасюка чи Квітки Цісик. Але якщо ти не маєш світла всередині – ти не зможеш пробити лід, не зможеш людей, сіру масу, розфарбувати різними кольорами. Мені завжди було смішно, бо мене теж часом запрошують на якісь семінари, майстер-класи з культурного менеджменту – поділитися досвідом. Не кажу, що культурних менеджерів у нас немає, але в нас їх просто одиниці. Навіть не одиниці, а двоє-троє, які справді можуть щось зробити. От Олександра Коваль робить Форум Видавців. Він дихає, він завжди дихає. Скандально дихає, спокійно дихає. Але він постійно живий, бо Олександра Коваль живе в цьому, вона переживає це все. І вона теж культурний менеджер. Дуже хороший професійний культурний менеджер. А Маркіян Іващишин! Чому навколо «Дзиґи» завжди крутиться стільки імен, особистостей. Він живе цим, він розуміє це, він це відчуває. Він не визнає фальші. Маркіян – мій добрий вчитель, який навчив не фальшувати. Ти тільки пробуєш сфальшувати – і вже не можеш спати, бо совість не дозволяє.
Б.Н.: – Кілька добрих порад людям, котрі би хотіли займатися культурним менеджментом – від Вас.
С.Ч.: – Від мене (сміється)? Не думала, що зможу давати поради, я ж сама лише вчуся. Я вважаю, люди, які хочуть займатися культурою, літературою, мають багато перебувати у мистецькому середовищі. Але не просто бути – вони мають його відчувати, жити з ним. До кожної людини, яку ти запрошуєш на сцену, потрібно відчувати повагу, розуміти, що та людина справді пише і творить щось геніальне. Не можна розмінюватися на графоманів, на порожніх людей. В жодному разі не потрібно збирати навколо себе порожніх людей. Якщо ти справді хочеш щось комусь донести і справді хочеш поширювати культуру: хорошу літературу, музику, театр – у маси, ти маєш жити цим і відчувати це дуже глибоко у собі. Це не шляхи до успіху. Просто тоді буде світити добре сонце у тебе всередині.
Б.Н.: – Ви вже згадували Костика Москальця, Олега Лишегу… А хто ще Ваші улюблені письменники?
С.Ч.: – Я неймовірно люблю Вінграновського. Що мене здивувало – якось мама мені сказала, що Вінграновський був улюбленим поетом Грицька Чубая. Люблю Андруховича, раннього Тичину. Окремі вірші Олени Теліги, Лесі Українки, Ліни Костенко теж мені подобаються. Люблю поезію свого батька. Думаю, що навіть якби він не був моїм батьком, я б все одно любила Грицька Чубая і слухала «Плач Єремії». В цих поетах я люблю справжність. Люблю те, що майже кожен вірш, який ти читаєш, захоплює тебе, перегукується з твоїми відчуттями. Також дуже люблю латиноамериканських письменників: Борхеса, Маркеса. Уся латиноамериканська література мені дуже близька.
Б.Н.: – Що Ви читаєте своєму синові?
С.Ч.: – У Олекси (йому 5 рочків) є дві улюблені книжки видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Це «Мед для мами» і «Літачок-рятівничок». Деколи я читаю йому дорослу поезію і запитую, чи подобається йому. Хоча Олекса особливий хлопець, книжки про космос і про техніку він любить більше, ніж художню літературу.
Б.Н.: – Що з прочитаного останнім часом Вам сподобалося?
С.Ч.: – Я почала читати «Вечірній мед» Костика Москальця. Це дуже теплі гарні спогади про Львів. Зараз переважно читаю інтернет-блоґи різних письменників: Андрія Бондаря, Юрка Андруховича.
Фото: Микита Горбань
15.11.2013