Проза Миколи Яновського стримана. І це чи не найбільш рятівна риса для українського радянського письменника. Бо мають місце і відповідні реалії, і відсутні заклики до повалення тодішнього правлячого режиму. Але відсутній і захват. І це прекрасно, що стриманість врятувала від зайвого багатослівного патетичного «красномовства». Переважає ретельна фіксація. Навіть якщо мова йде про якісь емоційні речі, то письменник хоч і не винаходить надто оригінальних виражальних засобів, але й уникає штампів. Тому це й не є ремісництво. Можливо, Микола Яновський найближчий до журналістики. Але не до газетної публіцистики, а, радше, до художнього репортажу. І все надзвичайно правдоподібно. Єдине, що імена персонажів «змінено з етичних міркувань» і нерідко трапляються вигадані топоніми (Крутоброди, Заломисте, Терни, Кородисте та ін.). Але це додає тільки більшої загадковості. Бо скільки ж тих гуцульських сіл у тих горах? А може й таке є? А чого б не було!
У відгуку на першу книжку письменника поет і критик Дмитро Арсенич теж зауважує: «У творах М. Яновського немає якихось зовнішніх оздоб і прикрас, бо і нема потреби в цьому. В них усе правдиве і дійсне, як запах живиці. У гуцулів не тільки красивий одяг і житло, у них цікав звичаї і повір’я, у них красиві помисли і стремління».
Гарно, що вже в молодого письменника у перших творах була стриманість.
* * *
Цінність прози Миколи Яновського більша не в тому, що робить текст літературою – не в сюжетах, не в яскравому пізнаваному стилі. Цікавішими мені видаються «другорядні» боки.
Перша книжка оповідань письменника, яка вийшла 1972 р. у видавництві «Молодь» «Танець дараби», містить й однойменне оповідання. Основна психологічна напруга полягає у любовній драмі. Онуфрій закоханий у Гафійку, але її батько не конче хоче такого зятя: з сусіднього села, має намір забрати дочку до себе, та й не надто далекий, якщо працює на лісосплавах. Батько каже, що в своєму селі є не гірші, та ще й вчені, з дипломами. Та Онуфрій наполегливий. Гафійці він теж подобається. Ще й працюють з її батьком разом. І от одного разу Гулейчук, батько Гафійки, каже до інших керманичів: «Слухайте, хлопці… Серед нас є дуже відважний парубок, – насмішкувато блиснули його білі міцні зуби. – Але він не переконав нас, що не лопух… Як має відвагу, най бере сам дарабу – і вйо в дорогу! Зведе дерево на місце, може потому йти з старостами. Не жєль буде дівку за такого віддавати».
* * *
Може й буде дещо кумедно говорити, про те, що взимку народжуються стійкі. Та одразу спала на думку аналогія із деревом бук. Якимось таким уявляється Микола Яновський, який народився 19 грудня 1938 р. в селі Брустури на Гуцульщині. Отже він і наймення іншого не міг мати, адже батьки за християнським звичаєм назвали сина іменем Святого Миколая, якого вшановується того дня.
Якихось особливо карколомних переказів з його дитинства чи студентських років нема. Очевидно, звичайне сільське дитинство. Хіба що, спостережливе. Бо саме на Гуцульщині ґрунтується чи не вся творчість Яновського. І лише з дитинства він міг все пам’ятати, бо далі географія розширилася і вертався у Брустури вже гостем. Спочатку з Львівського університету, де в 1961 р. закінчив факультет журналістики, потім з Москви, де в 1977 р. завершив навчання на Вищих літературних курсах при Літінституті ім. Горького. Далі працював журналістом в Івано-Франківську.
* * *
Після слів Гулейчука Онуфрій одразу стрибнув на дарабу і поплив за течією, відвертаючи дерево від берега, аби не зачепити. Бо якби дараба розбилася, то і дерево можна погубити, і ноги, або й життя між колодами.
Отже молодий леґінь показує свою відвагу і несеться бурхливою річкою вперше самостійно керуючи плотом із колод, знаючи, що «цей шалений танець дараби на хвилях ріки близив його до Гафійки». Таке констатаційно-зпоетизоване завершення оповідання, та й сама любовна драма не є бозна-чим. Хоч можна міркувати чи Гулейчук просто хотів піджартувати над потенційним зятем, а чи справді хотів його звести зі світу, щоб не морочив голову дочці.
Але все вище описане в оповіданні є лиш позірно головним. Це літературщина. Вона потрібна для каркасу, щоб потім сповнити найважливішим. В даному випадку все почалося із сповнення. Із динаміки. Із руху.
«Навздогін бігли ліси, береги і гори. Бігли полонини, будинки і хмари в небі. Дараба летіла так швидко, наче підганяла її якась невидима сила. В першу-ліпшу хвилю вона могла налетіти на камінні зуби скали і розсипатися, як солома.
Онуфрій не відчував небезпеки, хоч вів дарабу сам. Один-однісінький! Він нісся назустріч ночі, що вже насувала свій волохатий сардак на плечі горбів».
* * *
Публікуватися Микола Яновський почав у студентські роки наприкінці 1950-х. Практично всі його оповідання – реалістичні, що підтверджує думку про наближеність до художнього репортажу. Письменник і літературний критик, приятель Яновського Дмитро Юсип, згадує, що як прийшов влаштовуватися на роботу в івано-франківську молодіжну газету, то там його розподілили у відділ робітничої молоді, яким якраз завідував Яновський. Згадує, Микола був різкий і принциповий, якщо йому пропонували «сирі» матеріали: «Шановні, – любив повторювати, – журналістська праця не терпить легкодумства… Бо це праця творча… Писати будь-як – значить і принижувати себе, і спеціальність журналістів…». Ці дещо патосні рядки водночас говорять і про відповідальний підхід до письма загалом.
Вочевидь, Яновський не розмежовував журналістську роботу і письменницьку. Намагався і ту, і ту виконувати максимально добре. Єдність цих двох напрямків діяльності найліпше проявилася у книжці нарисів «Срібна пряжка», про яку піде мова нижче. А наразі щодо тематики. Так, критик Євген Баран зауважує, що Микола Яновський був людиною «своєї епохи і свого Гуцульського краю. Все, про що писав, було таким, яким письменник бачив ті події й тих людей. Що було інакшим або суперечило усталеним ідеологічним поняттям, – не входило у коло письменницьких і журналістських тем Миколи Яновського. Він не був дисидентом і не виступав відкрито проти системи, вдаючись до внутрішнього протесту і самозгорання. Це теж доля. І теж громадянська позиція, навіть якщо її не сприймати такою».
* * *
Однак, попри загальний реалізм оповідей, Яновський ніколи не цурався всіляких легенд, переказів, бувальщин, а чи навіть живої демонологічної реальності. Так у повісті «Гірське серце», яка дала назву останній прижиттєвій книжці письменника, загалом йде мова про радянського лісівника Івана Скальника, який прийшов на нове місце праці і працює. Проте весь час у ньому нуртує драма мистецької нереалізованості. Він з родини знаних мосяжників, його дідо виготовляв зброю для опришків. І в самого Івана вмілі руки, може багато чого зробити, але його праця в радянській Гуцульщині не затребувана. А жінка шпетить, що треба грошей. Так Іван мусить іти в бутин – брати участь в промисловій вирубці лісу високо в горах разом з іншими односельцями посеред зими, бо взимку легше спускати дерево на ріки, щоб навесні сплавляти дарабами. І хоч кожного з них болить рубати смереку, але зверху звучить гасло: «Державі потрібна деревина!». Яновський доволі відкрито говорить про варварство радянської системи щодо природи. Таким чином Іван Скальник полишає цю роботу і стає лісником, садить ліси і доглядає за ними. Але в цій роботі зовсім відбивається від хати і від сім’ї. Хоч у вільний час вертає додому, але там його ніби вже й не треба.
А чому все так є? Бо так напророкував Нетленний. З ним мав стосунок і дідо Івана, і сам Іван у нього вірить. Не міг же український радянський письменник Яновський відверто писати про Бога, тому вдавався до фольклору. На початку повісті звучить легенда про Нетленного:
«Нетленний – лісовий чародій – провістив долю багатьох поколінь Скальників. Йому відомо наперед, що чекає в житті на людину, яка народилася вночі. Чи буде вона бідною, чи багатою, лінивою чи роботящою, здібною чи безталанною, здоровою чи хворобливою. Нетленний знає, до якої межі дійде народжений, буде жити чи вмре. Могутній і таємничий, знаючий і всевидячий, він розпізнавав, котрий чоловік чесний, а котрий з двома серцями – дводушник».
* * *
Друга книжка Миколи Яновського вийшла того ж року, що й перша – 1972-го, але вже не в Києві, а в Ужгороді у видавництві «Карпати». Її назва «Там, де хмари ночують». Всі тексти нові, за винятком оповідання «Танець дараби». Ця збірочка взагалі якась гуцульсько-зухвала. Автор ніби позірно «дотримується» «вимог» «соцреалістичного мистецтва», але, насправді, творить, що хоче. «Творить» тут не в значенні «створює», бо це і так ясно, а в сенсі «виробляє». Здається так у всій творчості Яновського.
От візьмімо оповідання «Лісна». Одразу уявляється якась напіввигадана феєрія кшталту ранніх гуцульських оповідань і повістей Івана Франка. А Яновський – ні. Він починає з переживань молодого художника, який стоїть перед дверима з написом «Головний художник» і не годен наважитися зайти, бо не має певності чи головному сподобаються його малюнки, і чи візьме його в керамічний цех розмальовувати посуд.
Здавалося б, якась побутова радянська картинка. Так воно і є. Молодий художник уявляє, як головний розглядатиме його роботи, ставитиме запитання, скрушно чи схвально похитуватиме головою, а тоді побачить «Лісну» і спитає: «А що це за краля?» Тоді молодий все розкаже з гуцульських переказів про Лісну, «що з обличчя вона, як найкраща молода на весіллі». А ще розкаже, як з дитинства блукав горами, щоб таки її стрітити. А коли зрозумів, що «Лісну породила віра і уява наших поетичних предків-язичників, не перестав шукати найближчої нагоди, щоб піддатись володінню чарівної дівчини». Тоді молодий художник почав змальовувати найкрасивіші риси реальних дівчат, яких стрічав у горах.
Коли врешті зайшов у двері, то головний сприйняв його привітно і навіть не розглядав малюнки, а відразу направив у цех: «Раз ти прийшов удруге, значить, будуть з тебе люди». Але далі стається щось неймовірне: «У дверях показалася дівчина в халатику, вибіленому глиною». Не знаю, чи Микола Яновський спеціально поставив наступну фразу головного, а чи це вийшло мимоволі, але звучить так: «Бери, Христе, парубка». Ніби звертається до Христа. Хоча ніякі прискіпування цензорів не матимуть ваги, бо дівчину просто звати Христя. Але й тут ще не все. Звичайну працівницю керамічного цеху Яновський робить Лісною! Молодий художник відчув: «Моя Лісна – це копія Христі». Не в карпатських лісах, а на радянському підприємстві: «Відчув я враз, що мене не стає, що перероджуюсь в якусь іншу особу, яка назавжди залишиться у володіннях Лісної».
* * *
«Весільної грали музики» – третя книжка письменника, яка вийшла в Києві у видавництві «Молодь» у 1979 р. До неї увійшла повість «Ватра – мати полонинська» та оповідання. Згадувана книжка Яновського «Гірське серце» вийшла в 1987 р. у видавництві «Радянський письменник». Але між ними, 1980 р. у видавництві «Карпати» була викарбувана «Срібна пряжка». Свого часу вона на Гуцульщині стала беззаперечним хітом. І зараз в багатьох хатах цього краю якщо є якісь книжки, то це «Біблія», «Кобзар» і «Срібна пряжка».
Яновський проявив уважність до людей. Він написав книжку нарисів про найцікавіших і найталановитіших народних майстрів – різьбярів, мосяжників, вишивальниць, ліжникарів, трембіних майстрів, майстринь, які виготовляють сирних коників… Зробив це по-журналістськи скрупульозно і по-письменницьки натхненно. І це теж художній репортаж. Він йшов у майстерню чи до хати митця, спілкувався з ним, спостерігав за роботою… Ці тексти вже абсолютно позбавлені белетристики, але не художності.
* * *
18 грудня 1988 р. в івано-франківській обласній газеті «Прикарпатська правда» був матеріал письменника Богдана Бойка до п’ятдесятиріччя Яновського. Там ідеться про те, що Яновський продовжує письменницьку роботу, назбирав матеріали про Першу світову війну, «дорога в снігових заметах продовжується…». На жаль, в «Літературній Україні» за 24 грудня 1998 р. в матеріалі до шістдесятиріччя Яновського йдеться про ті ж самі снігові замети. Більше Микола Яновський не писав. Він горів у алкоголі життя.
Загинув письменник, йдучи тими ж сніговими заметами, грудневого вечора 2000-го року. Його жорстоко вбили захмелілі молодики ударом штахети з цвяхом по голові.
У 2008 р. до 70-ліття письменника в Івано-Франківську вийшла книжка його вибраних творів під уже відомою назвою «Гірське серце». Хоч, по суті, це не вибране, а найповніше зібрання творів письменника. Упорядники Дмитро Юсип і Євген Баран зробили хорошу справу, зафіксувавши в одній книжці на 648 сторінок всю спадщину цього стриманого автора. Навіть в обсягах творчості він себе не зрадив.
19.12.2013