Віктор Неборак

 

Прозові твори, що ввійшли до книги Василя Ґабора «Про що думає людина» (Львів: ЛА «Піраміда», 2012), не вкладаються у звичайну жанрову класифікацію. У «Слові до читача» письменник зізнається, що йому «стало нецікаво писати оповідання чи новели, строго дотримуючись вимог жанру та вигадуючи нових героїв». Якщо прозові персонажі – не вигадані, а дійсні, то й така проза мала б називатися по-іншому. На Заході прийнято поділяти прозу на fiction (вигадка) i non-fiction (невигадка). У нас як терміни слова «вигадка» і «невигадка» не вживаются, звичним був поділ прози на «художню» і «документальну». Трапляються і такі прозові твори, в яких письменник не вдається до художнього домислу і не посилається на документи, а пише з власного досвіду. Як назвати прозу, написану без персонажних маскувань, де імена не вигадані, а оповідач тотожний самому письменнику? Часто послуговуються дещо розмитим поняттям «есеїстична проза», яке все-таки ширше, ніж документалістика.  

 

 

Ґабор вважає, що вміщені у книзі речі написані у жанрі, запозиченому з японської літератури, – дзуйхіцу (вільне «слідування пензлю»). Цей жанр передбачає таке писання, в якому асоціації відіграють важливу текстотворчу роль. Такий різновид прози вимагає від автора не лише розвинутого асоціативного мислення, а й вміння без зусиль переносити плин асоціацій на папір. Та все ж роздуми (пропоную це слово як більш зрозумілий позначник жанру поряд зі словом «оповідь»), вміщені на початку книги і до есею «Шандрово та його духи» включно, відрізняються від решти навіть візуально. Більшість з них мають у тексті надруковані великими літерами ключові слова. Наприклад, у роздумі «Світ людини біля будинку» маємо такі «глоси»: КВІТИ, ДЕРЕВА. ДВІР, ВОРОТА, КОЛОДЯЗЬ, ПІЧ, ВУЛИЦЯ, ЗАПАХИ, НОВИНИ, ВОГОНЬ, СНИ, РАДІСТЬ, СМУТОК, ПЕРЕЛЯК, ПОДИВ, ЗДИВУВАННЯ, ДЗВІН, ГРІМ, ВІТЕР. Це слова, засвоєні в дитинстві, пов’язані з подіями, що стали надбанням пам’яті. Деякі з цих подій перетворюються в стрімку новелістичну оповідь:

 

«ПОДИВ – це молода циганка. У теплу літню зливу без стуку відчинилися двері, і ти побачив на порозі дівчину-циганку. Вона була трохи старшою за тебе, мала великі палаючі очі, а мокрі пасма чорного волосся змійками вилися і спадали на її плечі й обличчя. Легке плаття дівчини було мокрим й тісно облягало її тіло: засмаглі ноги, тонкий стан і тугі, мов яблука, груди. І ти вперше поглянув на дівчину як на звабливу жінку і, мов загіпнотизований, не міг відірвати очей від неї і її пазухи вишневого цвіту. Вона бачила, що приворожила тебе, і, грайливо усміхаючись, попросила дати їй замість їжі грошей, і ти з легкістю віддав їй усі гроші, які мама залишила, щоб купив хліба».

Наступний уривок – безумовно асоціативне продовження попереднього:

 

«А ЗДИВУВАННЯ викликало те, як жінки з вашого кутка врятували на вулиці п’яного чоловіка. Він упав перед вашою хатою, і йому з рота пішла біла піна. І раптом хтось з жінок закричав: «Він горить! У ньому зайнялася горілка!» І тут одна стара жінка забігла за ваші ворота і, трохи підсмикнувши вгору спідницю, присіла над літровою банкою. Відтак жовто-білопінною рідиною залили п’яного і так врятували».

 

Важко не помітити, що в обох уривках наявні ґендерні стосунки, в першому випадку з елементами поетизації, в другому – без прикрас, та жінки і там, і там виявляються активнішими. Переказувати подібні уривки немає сенсу, їх можна лише цитувати. Вочевидь, Ґаборові йдеться про найважливіші для нього речі і думки, і письменник довірливо ділиться ними зі своїм читачем. Зафіксований письмом плин асоціацій дозволяє читачеві помітити деякі повторювальні мотиви навіть у невеликих за обсягом роздумах. У роздумі «Про що думає людина, йдучи на роботу» наскрізний образ дерева: каштан за вікном помешкання, розквітла слива під мурами церкви, монастирський сад, який нагадує сад дитинства, каштанова алея біля Порохової вежі, тополя, яку зламала буря (своєрідні координати «робочого» маршруту Ґабора).

 

Саме з садом дитинства пов’язаний трагічний спогад: колись на яблуні в тому саду повісився двоюрідний брат письменника. Сини брата згодом спалили ту яблуню. Спогади про двоюрідного брата приходять часто, можливо, саме тому, що дорога на роботу залишається роками незмінною. Та все ж таки зміни повільно і невідворотно відбувається. І про це свідчать повалені і спиляні дерева, доля яких нагадує людську. Зниклі дерева залишаються в пам’яті людей. Та пам’ять – це не впорядкований архів, де будь-коли можна відшукати потрібну інформацію. Ґаборові його пам’ять нагадує химерний будинок з багатьма кімнатами – на кожний рік по кімнаті (оповідь «Будинок самотньої людини сьогодні»), і багато з тих кімнат виявляються незаповненими. Так стається не тому, що деякі роки були безподієвими, а тому що ті події стерлися з пам’яті.

 

Крізь проминулий час долинає голос матері, що кличе вечеряти, і витягає з забуття історію з обляпаним зеленкою новим спортивним костюмом. Колись ця пригода коштувала хлопчикові, яким був автор, гірких сліз і переживань. Тепер вона перемандрувала з забуття на сторінки Ґаборової книги. Кадри пам’яті змінюють один одного: спогади про душевнохворого однолітка, про самотню молоду жінку у чорній фаті, що справляє собі весілля у порожній хаті, про рідкісний стан спокою, коли не мусиш нікуди поспішати... Спогади напливають спонтанно і нібито не пов’язані між собою. На будинок-пам’ять накладаються інші будівлі з прилеглими територіями, як от школа-інтернат, розташована в колишньому монастирі, де автор здобував середню освіту.

 

Під певним кутом зору, значна частина оповідей книги сприймаються  саме як спогади про важливі для Ґабора події і особливих людей. Коротка оповідь «Історія про один долар» – про те, як знайдена колись в Америці однодоларова купюра змінила ставлення оповідача до грошей. Ґабор не з’ясовує, як він вперше потрапив до Америки. Працював на двох роботах, часто в нічні зміни і навіть на свята. Якось на католицький Великдень Ґабор побачив, як вітер котить заасфальтованою доріжкою зелену банкноту, яка виявилася однодоларовою. Він сприйняв це як знак від Бога, як унаочнення того, що «гроші – це звичайнісіньке сміття, яке котить дорогою вітер». Та все-таки після такого відкриття він не покинув свою тимчасову роботу, а, повернувшись до Львова,  вклав зароблені кошти у видання антології прози і есеїстики «Приватна колекція». Цей ризикований вчинок започаткував серію видань з однойменною назвою, яка на сьогодні нараховує понад сто книжок.

 

Та як письменника Ґабора цікавлять не так успішні люди, як диваки, долі яких далекі від втілення «американської мрії». Герой оповіді «Бешкетний сміх джазу» – цирковий музикант Тарас, віртуозний саксофоніст, щасливий у шлюбі, приємний у спілкуванні жартівник. Та алкоголь руйнує його життя, і оповідач втрачає Тараса з поля зору, хоч і сподівається розпізнати його серед вуличних музикантів.

 

Деякі інші оповіді – теж своєрідні портрети дивних людей. Читач може спробувати розпізнати, кого портретує Ґабор, бо ж не завжди подано імена портретованих. Непоіменований герой оповіді «В мене так гарно розпочалося літо...» талановитий, але непостійний. Він розлучений, не надто переймається забезпеченням сина, проте він підшуковує нового чоловіка для своєї колишньої дружини, який би добре виховував сина. Сам же він колись хотів усиновити маленького негра. Найбільший страх приятеля – втратити притомність посеред вулиці – справдився. Та про його смерть Ґабор прямо не пише, як і не згадує жодним словом про літературні зацікавлення приятеля. Він портретує Юрка Ґудзя (бо саме про нього тут йдеться) не як письменника, а як приватну особу. Можливо, саме це дає можливість Ґаборові бути максимально відвертим.

 

Зате прізвище художника і поета Михайла Юрика подано вже в назві оповіді «Ах Юрик кирюха», що є паліндромним рядком, яким сам себе схарактеризував Михайло. Юрик певний час жив у Львові і врешті покинув місто. Двічі Ґабор бачив його після того на автобусній станції в Міжгір’ї в досить непривабливому вигляді. Вони спілкувалися, згадували спільних знайомих. Та ось вже довший час Михайло не з’являється. Останні слова оповіді – тривожні: «...чи живий ще Юрик?»

 

Остання з портретних оповідей у книзі – про найнепомітнішого з учасників самвидавчого журналу «Скриня» (упорядкованого і виданого 1971 року Грицьком Чубаєм) Василя Гайдучка. Власне, центральна подія оповіді – виступ Гайдучка в театрі «Воскресіння» на вечорі Олега Лишеги. Він сказав, що час, коли вони з Лишегою були в товаристві Чубая, був найщасливішим у його житті. Гайдучок лише раз надрукував свої вірші (у згадуваній самвидавчій «Скрині»), за що поплатився відрахуванням з університету. Це змінило його життя,  він працював робітником. Приводом до написання цього портрета було повідомлення про смерть Гайдучка.

 

Ґабор не зображає облич тих, кого портретує. Цікаво, що саме такий підхід він помічає в Гоголя, беручись характеризувати Павла Івановіча Чічікова («Візія про Гоголя»). Письменника цікавить, як людина себе виявляє в повсякденному житті, як вона щоденно несе свій хрест. І про це часом більше промовляє не обличчя, а побут людини і врешті-решт її мова, її думки.

 

Та книга Василя Ґабора не лише про це. Є в ній і дивовижні з’яви зі світу паранормальних явищ («Шандрово та його духи»), і реставрація дійсних трагічних подій з життя євреїв Шандрова, рідного села Ґабора на Закарпатті («Густі юдейські ночі»), і тривожні сни («Сон у сні»), і перегуки дитинної ніжності з дорослим болем («Павутинка – пір’їнка»). Письменник не ставить собі за мету здивувати читача експериментами з формою і змістом, та, на мою думку, його проза – і вишукана, і різноманітна. У невеликій за обсягом книзі (130 сторінок) – цілий світ, живий, невигаданий, який варто пізнати і впізнати.

 

10.12.2013