Ельфріде Єлінек. За дверима. З німецької переклала Оксана Курилас. – Київ: «Видавництво Жупанського», 2013. – 216 с.
Відень наприкінці п’ятдесятих років двадцятого століття, ніч, міський парк, сцена пограбування, дійові особи: перехожий, нападники. Останніх – четверо: Райнер Марія Вітковскі, Анна Вітковскі, Софі Пахгофен, Ганс Зепп. Швидко стає зрозуміло, що йдеться не про гроші. Читач опиняється в плутанині портмоне й ідеалів, з якої не виборсається до моторошного кінця оповіді, яку в нас услід за російською традицією назвали би повістю, в світі – романом.
Австрійську столицю в найважливіших штрихах відбудовано. Це, звісно, вже зовсім не та метрополія, в яку стікалися бюрократичні ріки Центральної та Південної Європи; в якій найрепрезентативнішими суспільними верствами були бюрократи, офіцери й митці; в якій Роберт Музіль скомпонував некролог на півтори тисячі сторінок. Не та, в якій Іван Франко домагався, проте так і не знайшов «літературного щастя». Про яку Олександр Олесь відгукнеться, зокрема, такими рядками: «Пратер, Пратер, скільки щасних ти хвилин народу дав», під якими наш Каменяр не вагаючись поставив би, як переконують його біографи, підпис.
На початку двадцятого сторіччя Відень налічував два мільйони двісті тридцять дев’ять тисяч мешканців (Будапешт утричі, Прага в шість, Львів мало не у вісім разів, а Київ – у три з чубком менше). Авжеж, не позмагатися йому ні з тодішніми Лондоном, ні Нью-Йорком, проте увімкнені ще в останні роки існування монархії механізми її міфологізації поступово роздмухали Відень до таких розмірів, що й досі – принаймні мешканцям Центральної Європи – здається, наче Місто-на-Дунаї було пупом Землі. Тоді як уже в двадцяті роки воно суттєво змарґіналізувалося – і в демографічному, а ще очевидніше в політичному, економічному та культурному планах. Потім настали роки тридцяті та сорокові...
Відень зразка тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого задокументовано кінострічкою «Третій чоловік» за сценарієм Ґрегема Ґріна. Попри бездоганний сюжет (чогось іншого від Ґріна годі було би сподіватися), фільм цінний своєю хронікальністю, блискуче відтворюючи атмосферу темних оборудок, закіптюжених руїн і культурних ініціатив окупаційної адміністрації. Наприкінці п’ятдесятих чорний ринок, про який ідеться в «Третьому чоловікові», чахне, даючи місце першим паросткам добробуту, що спинатимуться повільніше, ніж у сусідній Німеччині, яка після Гітлера і Газової Камери входила в сузір’я Економічного Дива. Австрія ще довго залишатиметься біднішою родичкою своєї північної посестри, так що надіслані з якого-небудь Есслінґена до Відня колготки тривалий час правитимуть за найкращий різдвяний подарунок. Хай там як, Австрія – незалежна республіка, вільна від опіки «чотирьох у джипі». Мабуть (ми наближаємося до суті), єдине, чого не відбудовано, – людські душі. Їх годі зцілити допасовуванням цеглин, як оперний театр чи собор святого Стефана. В координатах викривленості і каліцтва – душевного однаковою мірою, як фізичного, – розгортається дія роману, до якого ми, таким чином, повертаємося.
Роман може бути різним. Заклики літературознавців і довколалітературників дисциплінувати кінець кінцем цю вередливу форму письма, повернути їй рамки, яких вона, на відміну від інших жанрів, ніколи (в такому розумінні) й не мала, спростити сюжет і забезпечити послідовність викладу, нагадують вимоги повернути ковбасу по два двадцять, партійні чи – ближче до нашого часу – урядові директиви. Утім, ковбаса таки була, відповідною була й література, і не так легко сказати, що чому слугувало закускою.
Єлінек, мовби випереджаючи новітні жадання, ще тисяча дев’ятсот вісімдесятого року, яким датовано перший наклад, вибудувала сюжет, з яким усе о’кей. Він мінімалістичний і доволі камерний – аби заплутатися в ньому, потрібно було б певних зусиль. Чому ж тоді читач не зможе виборсатися – не лише до кінця твору, а й тривалий час по його завершенні? Австрійська письменниця Ельфріде Єлінек не звикла панькатися. Вона відразу занурює читача в крижану воду – без попередження і милосердя. В чому лише не звинувачували письменницю: в порнографії, садизмі, мазохізмі, аґресивності, безапеляційності, бласфемії, вульґарності, нарешті, в «обпльовуванні власної батьківщини», «дорогого і рідного гнізда».
Всього цього ми досхочу знайдемо в її щойно виданому українською романі «За дверима». Містить він, одначе, й інше – те, що залишалося і залишатиметься за дужками і лише дві тисячі четвертого року на коротко опинилося в центрі уваги – «музичний потік голосів у романах і п’єсах, які з надзвичайним лінґвістичним запалом розкривають абсурдність соціальних кліше та їхньої поневолюючої сили». Вже з перших абзаців Єлінек демонструє карти, якими гратиме. Ця партія від вступного до останнього речення буде позбавлена лагідності, тому варто або відразу відповідно налаштуватися, або обрати яку-небудь гру легшого характеру.
Анна місить напропале і думає, як добре, що нарешті може виплеснути назовні люту ненависть, а не мусить спрямовувати її всередину себе, де їй не місце. «Непогано ще й збагатитися. Сподіваюся, там багато (насправді ж не дуже)». Так само й Ганс молотить кулаками, що звикли до фізичної праці. Як чоловік він обмежується чоловічими різновидами насильства: ударами кулаком під ребро і підступними ударами головою (йде на таран); копняки в гомілку, відомі кожному лихою славою, він залишає на Софі, яка вдається до них знову і знову. Немов, почергово змінюючи один одного, виштовхуються поршні складної машини.
Анна, Софі і Райнер – гімназисти, Ганс – робітник. Анна і Райнер – близнюки. До того ж Райнер – не абиякий Райнер, а Райнер Марія, «названий іменем Райнера Марії Рільке»:
По суті, Райнер – мізки зграї, Ганс – її руки, Софі – така собі вуаєристка, Анна ж гнівається на все людство, що кепсько, бо гнів затуманює очі і закриває доступ.
Батько Анни і Райнера Марії – ветеран війни, який, утративши звичне ремесло, а заодно й ногу, знайшов собі нове дозвілля – порнографічні фотосесії за участи своєї жінки, з якої він знущається, як йому заманеться:
Тішся, що я ще не завдав тобі тілесних ушкоджень, чого я добре навчений. Спочатку доводилося боротися із собою, а потім пішло як по маслу. До речі, в мене виникла ідея нової фотосерії, я міг би нанести тобі на шкіру порізи, рвані рани і проколи. Це можна зробити акварельними фарбами, що є у дітей.
Хоч усе більш-менш ясно, виразної межі між катом і жертвою немає. Єлінек зумисне стирає її, так що врешті фігури постають у їхній жалюгідності, як дерево в недолугості гілок, позбавлених листя. Дійові особи роману «За дверима» скніють у міфах і травмах – класових, цехових, ідеологічних. Усі без винятку постаті твору викликають суміш співчуття й огиди, більшого або меншого розуміння, подекуди, як Анна і Ганс, обережної симпатії, й одночасно радикального відштовхування, неприйняття.
Жертва завжди краща, вона невинна. Правда, станом на цей час усе ще живе безліч невинних винуватців. Вони, віддаючись воєнним спогадам, привітно поглядають на публіку із заквітчаних підвіконь, кивають або обіймають високі посади. Стовбичать серед вазонів герані. Нарешті треба все простити і забути, аби почати зовсім по-новому.
Письменниця навідруб відмовляється «простити і забути». «Щасливий, хто забуває те, чого не можна змінити» – співається в «Лилику», популярній австрійській оперетці. Єлінек вважає цю логіку порочною і такою, що веде до нових злочинів. Без повноцінного опрацювання минулого годі «почати зовсім по-новому». І все одно не покидатиме відчуття, що морок і безнадія, глупота і безжальність – не все, що пропонує нам письменниця, а прикінцевий опис моторошного злочину і блискуче виписана сценка викриття потрійного вбивці – не зовсім те, що нам хоче сказати роман. В кожному разі, не найважливіший, дарма що такий очевидний, месидж. Перекочується, несена й нищена мовними хвилями, догмою й дискурсом, піщинка-діамант, туга за людяністю, світлом – вона сяйне тут і там, як Аннине кохання до Ганса, і зараз же зникне, як сама людина-діамант у лагуні класової зашореності:
Вже те, що ти говориш просто про «людину», є злочином, тому що цієї універсальної людини не існує, ніколи не було і не буде, а є робітник і є експлуататор цього робітника зі своїми посіпаками.
З роману «За дверима» австрійської письменниці Ельфріде Єлінек вийшов би першокласний детектив, якби не мовлення, яке перетворює все, що кажеться, на в’язку трясовину. На хроніку свого часу. А юних «героїв» твору, практикуючих читачів Сада, Сартра, Камю і Батая, – на людей без майбутнього.
04.12.2013