Олеся Ісаюк

Повість Опільського з’явилася на світ 1922 року і вирізняється сюжетом – в нашій белетристиці не часто зустрінеш твір про литовсько-польську добу
Історія, буває, стає практичною наукою. Практицизм цей часто є саркастичним і стосується часів, коли людям, які люблять спокій, краще не жити
Мало де в українській белетристиці є стільки стереотипів про поляків, як у Чайковського. А особливо про польок
Історія з Кульчицьким – повністю справа українських рук: європейська столиця, врятована українськими руками без жодної присутності “старшого брата”
Досвід спостереження боротьби дав її свідкам розуміння, що ворог не всемогутній, що його можна бити і що певна справедливість існує.
Текст Вінграновського складно вважати історичною прозою. Але все описане добре лягає на час пізнього СРСР і відносини “молодшого” покоління шестидесятників і “старших”
"Шляхом бурхливим": образ Сірка би більше пасував більшовицькому комісарові — за висловом Юрія Липи: “інтелігенти звихнені — тим тільки різать”
Парадоксально: чи не найразючіша динаміка зросту симпатій до Романа Шухевича – у змішаних за мовною ознакою українсько-російських сім’ях
Наші поразки і трагедії принаймні минулих ста років тригернуті війною. Аби ми почали пропрацьовувати цей аспект, треба, мабуть, параду українських військ по Красній площі. Бо така логіка маятника болю.
В романі про мазепинську еміграцію насправді йдеться про еміграцію міжвоєнну і ту, яка виїхала рятуючись від відновлення совєтської окупації