Гіркий тріумф

Твердження, що “Оскар” для українського фільму — однозначно перемога у всіх сенсах і вагоме досягнення, набило вже трішки оскому не так частотою повторення, як очевидністю. Здається, саме та ситуація, коли нічого додати і нічого забрати.

Якщо дивитися “тут і зараз”. А якщо вглиб?

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Передусім випадає згадати про існування кількох об’єктивних обставин, які роблять “Оскар” за “Двадцять днів у Маріуполі” не лише нашою сучасною перемогою, а й свого роду вінком на колективний гробівець полеглих — і не лише в Маріуполі, а й загалом українських полеглих за минулі сто років. Тобто щонайменше з моменту початку послідовної усвідомленої боротьби за державність у постаті модерної нації.

Першою з таких обставин є сюжет фільму. В епіцентрі “Двадцяти днів у Маріуполі” — хронологічно одна з останніх українських трагедій з числа тих, які згодом стають символічними. За минулі сто років таких трагедій Україна пережила десятки — й основна маса з них залишилася й надалі “для внутрішнього вжитку”, залишаючись внутрішньоукраїнськими символами.

Друга обставина — реципієнт. У даному разі йдеться не про журі Кіноакадемії, а про весь “колективний Захід”. За минулі сто років фільм Чернова — це далеко не перша спроба розповісти Заходу про трагедію України as is. Причому різними способами — дипломатичними, літературними, мистецькими.

…Коли я слухала промову Мстислава Чернова на сцені “Оскара”, у моїй голові намалювалася, здавалося б, дуже віддалена картинка. Вирита в землі криївка, до найближчого населеного пункту — кілька кілометрів. У цій криївці кілька разів на добу європейськими мовами — англійською, французькою, німецькою — ведуться передачі, у яких інформують про ситуацію в Україні. На той час село Ямельниця, в лісах поруч із яким ведуться трансляції, — під контролем совєтської влади.

Методи, якими совєти відновлювали своє панування над непокірним регіоном, цілком порівнянні з трагедією окупованих територій сходу та півдня України. Хлібом насущним стали грабунки, знущання, зґвалтування. Проти руху спротиву задіяли всі методи — включно з прилюдними катуваннями, бойовими газами й отрутою. І серед цього всього жаху раз на кілька діб: “Говорить станція «Вільна Україна»...” Звідкись з-під землі.

За чверть століття до того Симон Петлюра відправив хор Олександра Кошиця у світовий тур задля того, щоби світ знав про культурне обличчя України, яка бореться. У міжвоєнний період численні українські митці й громадські діячі намагалися “достукатися” до Заходу. Поки в Україні розігрувалася трагедія Голодомору, українські громадські діячі усіх напрямків намагалися добратися до вух Заходу. Зрештою, Голодомор став предметом слухань у Лізі Націй, але це не призвело до будь-яких наслідків для наказодавців геноциду.

В останній рік Другої світової війни на Захід вирушили сотні тисяч емігрантів з України. Вони несли зі собою спогади про трагедію їхньої Вітчизни, і частина з них присвятили життя на еміграції, у тому числі, інформуванню світу про те, що відбувалося всередині так званої “Росії”. Ще частина — творенню непідконтрольної імперії культури.

Час від часу окремі іскорки створеного і збереженого ними проривалося на найвищі поверхи — як картини Якова Гніздовського, які висіли в кабінеті президента США. Але навіть у такому випадку все закінчувалося на режимі, який прийнято називати “цікавим епізодом культурного обміну”. Цікавий він часто вже тим, що відбувся, і наскільки тим були заскочені обидві сторони. Утім, сукупний вплив усіх цих епізодів на політику “колективного Заходу” щодо Росії зводився до слів Олександра Олеся: “Європа мовчала...”

І це не єдиний такий випадок. Протягом перших місяців спротиву України російській агресії світ облетіли мелодія і слова “Червоної калини”. Світ відкрив для себе як символ України й українського спротиву пісню, яка вже давно була такою. Але — тільки для українців, для “внутрішнього споживача”. І то, правду кажучи, не для всіх. І навіть серед тих, для кого “Червона калина” мала значення, її оцінки варіювалися від “гімн січового стрілецтва” до “гарна українська пісня”.

Але на цьому не кінець колізіям. Це тільки перша з них.

Воістину має рацію Мстислав Чернов, твердячи, що краще б цього фільму не було. Але річ у тому, що якби навіть не було саме цього твору, а будь-який інший художній чи документальний фільм — його сюжет був би таким, що краще б його не було. Не такою ціною. Як висловився хтось із фб-активістів, “нам не треба нічого вигадувати — аби вразити західного глядача, нам треба просто відзняти власну дійсність”.

Бо весь той жах, який виглядає з кадрів “Двадцяти днів…” і хронік новин весни-літа 2022 року, ми вже проходили. Просто в іншому вигляді та іншій формі.

І не тільки ми — свого часу Москва зруйнувала дощенту історичний центр Києва, Тернопіль, Вроцлав, Мальборг, Берлін… Безліч старших людей в Україні звикли робити припаси не лише через спогади безкінечного совєтського дефіциту, а й після колективного затамованого досвіду України та всієї Східної Європи. Мародерство — “росіянин” з кількома годинниками на руці став практично мемом у половині Східної Європи. Зґвалтування — про страхітливий досвід східноєвропейських жінок збережено достатньо свідчень. Фільтрації та вивезення в Росію — цифри депортованих у Сибір сімдесят-вісімдесят років тому говорять самі за себе.

“Двадцять днів…” страшні не лише своїм безпосереднім змістом. Вони страшні також тим, що знадобилися сотні років і мільйонів жертв, аби бодай останній хронологічно акт трагедії був визнаний світом. Вони страшні теж тим, що без жодного попереднього задуму відтворюють те, що вже відбувалося. Просто тоді — в іншому антуражі і з набагато нижчими шансами отримати своїх свідків та з майже зникомою надією, що ці свідчення дійдуть до вух світу…

І це друга колізія, яка додає смутку в тріумф.

Що ж мало статися, аби українська трагедія стала темою оскароносного фільму, а одна з пісень українського спротиву прозвучала на весь світ? Боротьба? Що ж… Українці не вперше боролися. Тільки у ХХ столітті українці витримали дві війни проти Москви за свою державність. Героїзм спротиву? Бог свідком, у попередніх герцях проти Москви героїв не бракувало. Мистецька довершеність творів? Я не експерт, але щось видається, що попередні пласти українських пісень, фільмів та інших жанрів презентувалися цілком не гірше.

Відповідь знайшлася несподівано. Десь улітку 2022 року я ділилася з коліжанкою своїм здивуванням — дивись, я й не думала, що на моєму віку один з гімнів боротьби за українську державність стане міжнародним хітом. І почула у відповідь — так все ж правильно, наявність держави дуже суттєво прискорює поширення меседжів назовні.

Саме так — наявність держави. Тої самої держави, яку в нас на рівні побуту прийнято всіляко лаяти, “що вона мені дала” та інше. Вистачило українцям втратити свою державу у 18 столітті — і за покоління-друге ми перетворилися на “селянську націю”, “хлопів та попів”. Бо без держави ти лише цікавий етнографічний причинок.

А тим часом тисячі свідків наших попередніх гекатомб загинули також і за те, щоб автори документального фільму представляли на одній з перших сцен світу не лише себе, а й державу Україна.

І цей розрив — третя складова.