Колізії державника

Уже можна констатувати, що в широких, не вузькофахових дискусіях навколо війни, армії, мобілізації та супутніх проблем викристалізувалося два способи аргументації й раціоналізації власної позиції щодо дотичних питань.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Прихильники першого з них схильні вдаватися, окрім суто “фахово армійських” аргументів на кшталт перевтоми задіяних наразі бійців, до історичного досвіду, держави як вищої цінності, задля якої допускається навіть загибель, обов’язку відносно полеглих, майбутніх поколінь, потреби зробити Росію нездатною до агресії і так далі. Цій логіці не чуже і поняття честі — особистої й національної. По суті, вони оперують стратегічними аргументами та сенсоутворюючими конструкціями.

Їхні ж опоненти оперують більш приземленими речами — переживаннями за близьких, потребою гарантій від держави, небезпекою загибелі, втратами у кар’єрі та можливостях, адже певну частину часу і сил треба буде покласти на вівтар служіння, “бо так треба”. Нерідко серед цієї категорії можна спостерігати свого роду “зависання” (чи, на жаргоні, “завтик”), щойно справа доходить до перспектив цих самих близьких, кар’єр, можливостей і так далі у разі, якщо події війни будуть розвиватися не на нашу користь.

Закономірно, що перша група асоціюється з армією і волонтерами, за два роки повномасштабної війни до неї додалося чимало прихильників з числа родичів військових — як мобілізованих, так і добровольців (частіше других, і це не дивує — добровільне рішення піти воювати потребує гарно пропрацьованої мотивації, вміння пояснити, чому і за що я, власне, воюю).

Другу ж групу, значно більш розмиту, прийнято називати “прості люди”, хоча це означення відверто розпливчасте і мало конкретне. На практиці до неї можуть належати дуже різні категорії: від тих, хто звик у першу чергу мислити раціонально й оцінювати як можливості, так і ризики (що на тлі змальовування апокаліптичних картин уявного повтору падіння УНР і мотивації честю виглядає не надто привабливо, але суттєво конструктивніше для запобігання повторення чогось подібного) — до явних ухилянтів, які просто шукають мінімально пристойну раціоналізацію.

Вже не кажу, що якщо оцінювати власне аргументацію, то чимало співгромадян встигне побувати в обох групах — залежно від конкретного випадку, а навіть від настрою на момент обговорення. Ситуацію ускладнює те, що, крім емоцій, кожна зі сторін має цілком раціональні аргументи: перші — в контексті очевидного дисбалансу сил наших і противника, другі — коли доходить до не менш очевидних організаційних проблем мобілізації й рудиментів совка.

Стосунки обох груп інколи нагадують непорозуміння Дон Кіхота і Санчо Панси. Якщо згадати особливо емоційні приклади критики начебто пасивного загалу з боку прихильників аргументації від стратегії та сенсів вищого порядку, то проситься порівняння, зокрема, з рядками поезії “Незнаному воякові” Олега Ольжича, де той критикує помірковані шляхи як пропозицію “під зарядом хитрого Панци”, воліючи натомість бездоганний з точки зору честі шлях боротьби.

Одначе якщо придивитися глибше, впадає в око насамперед схожість аргументації першої групи з логікою державницького міту. Тут, окрім Ольжичевих рядків, доречно нагадати, що цей міт був сформований ветеранами попереднього етапу збройної боротьби за державність, а в майбутньому став надбанням як середовищ, пов’язаних із традицією боротьби, так і відносно вузького кола інтелектуалів. Чому вузького — тому що висовуватися з державницькими тезами було смертельно небезпечно і загрожувало щонайменше спілкуванням як не з поліцією у відносно демократичних та цілком собі авторитарних державах у Східній Європі між двома світовими війнами, то з “компетентними органами” у совковій реальності. Нічого дивного, що у період Незалежності ця тема обмежувалася спершу західним регіоном, поступово поширюючись на решту України. І теж нічого дивного, що реальну видимість й остаточні громадянські права державницький міт почав здобувати після 2014 року, а вже з весни 2022-го набув вибухоподібного поширення. Все тому, що часи потребують відповідного понятійного апарату і символічної системи для опису логіки подій і відчуттів на всіх рівнях.

Як підказує логіка, у центрі цього міту — держава. Тут треба уточнити: не держава “взагалі” як абсолютний пріоритет сама собою — а держава як можливість бути сувереном на власній землі і самим вирішувати свою долю. Вона оголошується абсолютним пріоритетом, перед яким мають відступити всі інші інтереси. Остаточне формулювання такого підходу дала ОУН (б), фіксуючи у своїй програмі державу як єдино можливий спосіб досягнути українською нацією максимального розвитку й реалізації своїх “творчих сил”.

Очевидно, історія України у державницькому контексті є саме історією державності й боротьби за державність. Антигероями державницької моделі виступають то удільні князі, які ніяк не домовляться про старшинство, то бояри-ворохобники — і байдуже, що в середньовіччі про сучасне поняття держави мова й близько не йшла. У наступних ітераціях державності антигероями стала старшина часів Руїни, яка ніяк не могла домовитися про булаву. Останній спалах цього імперативу в особі Василя Кочубея зрештою дочекався окремого терміну, який сформулював Юрій Шевельов, — “кочубеїзм”, що позначає намагання задовольнити власні політичні амбіції всередині українства руками зовнішньої сили.

Зрозуміло, що героями такої лінії стають по черзі князі, гетьмани, політичні діячі, а якщо брати “за гамбурзьким рахунком” — то всі, хто працював на здобуття держави (якщо ж вона вже існує — на її укріплення).

І тут, власне, виринає два моменти, завдяки яким український державницький міт ані близько не є російською “государственньостью”. Насамперед, він не передбачає наявності конкретного лідера, вождя як живого втілення держави, на якого слід мало не молитися. Хоча б тому, що держави як такої тривалий час не було. У тих же випадках, коли вона все-таки була, лідерів ранжують з точки зору того, наскільки їхня діяльність була корисною для збереження державності. По суті, маємо логіку “перший серед рівних”, яка прямо випливала з другого характерного моменту. А його суть у тому, що, як передбачалося, вибір на користь держави людина зробить з почуття обов’язку відносно загалу. Не йшлося про прихильність консервативним цінностям чи певній ідеологічній схемі — ішлося про суто моральний вимір обов’язку “здобути Україну”. Або ж “любити її до глибини кишені”. За євангельським “віра без діл мертва”. Це добре видно на прикладі канонічної історії ОУН Петра Мірчука, який без жодних застережень вписує у покоління борців за українську державність також представників Розстріляного відродження, де не бракувало партійних комуністів, яких після Другої світової війни УПА стріляла просто за факт приналежності до партії. Мала значення діяльність і наскільки вона об’єктивно сприяла або ні наближенню державності — чи, у крайньому разі, збереженню ідентичності.

Такого роду утилітарність була зрозумілою, враховуючи, що боротьба за українську державу не обіцяла жодних переваг, а навпаки, як показав досвід, суттєво пришвидшувала шлях на заслання, в концтабори, у кращому разі — на еміграцію. Утім, вона ж сформувала одну суттєву пастку — у державницькому міті вкрай слабко пропрацьоване делікатне питання обов’язків із боку держави. Зазвичай усе закінчується принципом “здобудемо державу, то самі собі все влаштуємо”. При цьому повністю і непомітно ігнорується як питання управлінських компетенцій тих, хто мав би “влаштувати”, так і більш делікатне питання, сказати б, соціальних гарантій та фінансових відшкодувань. По суті, виходить, що від людини вимагається зробити все від неї залежне, аби здобути свободу і незалежність, а далі — незрозуміло що.

Така ситуація є прямим наслідком численних невдач у досягненні основної цілі — здобуття незалежності. Покоління за поколінням, попри вкладені зусилля, незалежності все ж не вибороли — і як довго ще боротися, залишалося таємницею. У результаті основною константою у парадигмі державницького міту стала необхідність боротися за державність, яка колись така мала відбутися.

Держава у такій логіці розглядалася як абсолютний приз, нагорода сама собою. От тільки в ситуації наявності своєї, хоч і недосконалої, держави, виявляється, що борці за її подальше існування все ж потребують певних соціальних гарантій, а самозречення задля існування спільноти — це все ж шлях або вимушений зовнішніми обставинами, або винятковий з огляду на рідкісність складу характеру, якого воно вимагає. На практиці цієї колізії ми отримуємо злиденні пенсії для колишніх повстанців і дисидентів та істерики, коли доходить до теми розмірів “бойових” і соціальних гарантій родинам. Це тільки окремі прояви фактичної непропрацьованості питання винагороди для тих, хто бореться одночасно з сакралізацією самої боротьби й України — що теж закономірно. А також того факту, що практичним прикладом держави є, як не крути, “совок”, який часом реплікується абсолютно несвідомо, суто за інерцією.

Утім, тут варто нарешті згадати і про опонентів “державників”, не в останню чергу тому, що їм закидають також надмірну увагу до теми соціальних гарантій з підтекстом “як вам не соромно, країна кров’ю обливається”. Якщо ж придивитися до їхньої аргументації, там виявиться цілий клубок: не лише суто матеріальні питання гарантій, різниці зарплат і так далі, а ще й питання використання кваліфікованих кадрів армією, совєцьких рудиментів, потенційних втрат близьких і так далі. Усе це нагадує не так умовного санчо пансу, якого мало що хвилює поза власним благополуччям, а інший міт — скомпрометований совєцький. Грубо кажучи, з одного боку маємо стрілецькі й повстанські пісні, а з іншого відголоски “Вставай, страна огромная”. Не тому, що так багато таємних прихильників совєтчини, а зважаючи на  силу інерції й фактичну відсутність чогось іншого у пам’яті старших поколінь. А треба сказати, що у поділі між прихильниками двох аргументацій вікова різниця час від часу помітна, хоча наскільки вона значима в реальності — сказати важко, бо фінальну роль у прийнятті того чи іншого міту відіграє особистий досвід.

Чому скомпрометований? Та тому, що у своїй парадигмі совєцький міт передбачав фактично всезагальну самопожертву в ім’я вищої цілі не як вимогу моменту, а як житейський імператив. На практиці ж він виливався у колосальні людські втрати і постійну бідність та приниженість основної маси живих. У результаті такого контрасту вже наприкінці існування СССР практично все, пов’язане з совєтською ідеологією і візією, перетворилося на об’єкт висміювання. Дуже добре про це сказав Віктор Суворов — “наприкінці свого існування країна залишилася без героїв”.

І питання було не тільки у відкритті правди про криваві підвалини совка, а в тому, що під розмови про “побудову комунізму” і “велику перемогу” все так само проблемою було знайти, умовно, відносно якісну одежину на щодень. І не тільки одежину. Крім того, колективна пам’ять не так уже й зовсім забула про життя “до совка”, особливо в Західній Україні та країнах Балтії, куди “совєти” прийшли на покоління пізніше. А тим, хто таки призабув, пам’яталося про страхітливі жертви і злигодні Другої світової й повоєнних часів.

Усе це диктувало недовіру до держави, яка й так зашкалювала, і звичку передусім цікавитися суто “шкурною” стороною питання — а що я втрачу і що отримаю. Позаяк держава державою, а виживати доведеться мені і дітей своїх годувати — також мені. Чиєю б ця держава не була — своєю чи чужою. Тим паче, що з точки зору середньостатистичного обивателя черговий тур боротьби за незалежність зазвичай закінчувався новою хвилею репресій і нестатків, серед яких треба було просто вціліти — на щось інше бракувало насамперед ресурсу в усіх значеннях цього слова, а також можливостей застосування.

Результатом аргументації на основі двох різних мітів є факт різниці символьних систем. Кажучи простіше, представники обох груп розуміють під одними і тими ж словами зовсім різні речі й бачать різні перспективи. Умовно, те, що для державника буде виконанням свого обов’язку, для їхніх контрагентів — підставлянням своєї голови невідомо за що і за чиї інтерси. Страх загинути, який у контексті державницького міту раціоналізуватиметься топосом самопожертви задля загального блага, у контексті пам’яті про війни у “совку” буде, можливо, першочерговим аргументом — і то такої сили, який перекриє всі пояснення.

Від Батьківщини перший чекатиме, що вона просто вціліє, а другий — визначеності у цілому ряді питань. І не тому, що такий меркантильний, а ще й тому, що пам’ятає, як совєтська влада прирекла на страхітливу бідність його рідних після попередньої “великої війни”.

І є ще одне спільне для прихильників обох систем аргументації. Це наявність постгеноцидної травми. Яка, проте, об’єднує хіба що самим фактом наявності. Бо добре видно, що тригери травми різні. Умовних “державників” сильніше тригерить факт поразок українців у попередніх визвольних війнах. Їх пече безсилля перед сильнішим ворогом, безсилля попередніх поколінь захистити тих із першої групи. Їхніх контрагентів лякає трагедія цивільних — повоєнне вдівство, страхітлива бідність, вічна тривога за дітей, купа полеглих родичів і довічна жалоба за ними, а ще вивезення, голод, репресії....

Саме постгеноцидна травма є ще одним вузьким місцем державницького міту на актуальному етапі — його жене у спину геноцидний синдром, пам’ять про те, що попередні акти національних трагедій стали можливі через воєнну поразку власної армії. Фраза “ті, хто у 1918-му шкодували віддати сина до армії, у 1933-му їли своїх дітей”, яка з’явилася на просторах інтернету десь у 2015 році, — саме про це. 

А постгеноцидний тригер — це точно не той стан, у якому будеш думати про соціальні гарантії і якісь компенсації. Це стан, коли кожен, хто не викладається до останку, на грані фанатизму, задля перемоги, здається практично рівнею ворогу, і будь-які спроби пояснити об’єктивні механізми й обставини легко можуть бути сприйняті як виправдання власної нікчемності й незугарності того, хто говорить. Як наслідок — скотитися в радикалізацію досить нескладно, що аж ніяк не сприяє порозумінню.

До слова, в українській літературі було і пропрацювання тих, хто залишався “в тилу” і переживав за своїх близьких, які йшли “у бій за волю”. Це Стефаник з його “мами тримали свої серця в руках і хухали на них, аби не боліли”, і вже зовсім шокуючим та пронизливим, вкладеним в уста героїні: “Якась та Україна, забирає мені діти”.

Контрагентів державників геноцидна травма наздоганяє інакшим чином. Насамперед — через гіпервимогливість до держави. Вона проявляється у логіці “не піду воювати, бо…” (“хай спочатку зроблять те і те”, “забезпечать мої права”, “реформують воєнкомати” і тому подібне, включно з “депутатів на фронт” і “хай син Порошенка воює”).

За цим стоїть передусім типова для геноцидної травми логіка “я маю бути таким ідеальним, щоб мене не було за що вбити”. Зворотній ефект цього — відмова воювати за щось, що не є ідеальним. За цим — страх, що і цього разу щось піде не так і доведеться випити дуже гірку чашу просто за те, що воював за своє.

А також травматичне перенесення відносно власної держави — тобто коли від неї вимагається не просто ідеальність, а всемогутність. Чому? Бо геноцид залишає по собі підсвідоме переконання у всемогутності того, хто його чинить — адже якщо він спромігся на таке страхіття, отже взагалі невразливий. І друге — одним з інструментів, яким імперія тримає у покорі поневолені народи, є наратив про їхню недосконалість: от ви такі і сякі, вам бракує того і цього, тому ми вас вчимо такими методами, щоб до вас доходило.

Як подальший наслідок усього описаного вище, у кожній групі домінує свій симптом травми. Це інтрузія і констрикція.

Інтрузія — це коли застрягаєш у моменті травми і потім повсякчас готуєшся упередити наступний удар насильника. Розмови про “всіх на фронт”, “воєнізацію економіки”, “всі ухилянти”, “здорові бики в тилу” і так далі — це все про страх знову відчути безсилля поразки. Безсилля захистити всіх, за кого воюєш. Бо “встояти не було сили”.

Констрикція — коли навпаки прагнеш відгородитися, виіншувати. “То так страшно”, “дайте позитиву”, “нам потрібен мир”, “не народжений для війни” — це все воно. За ним — страх, що, не дай, Боже, цього разу помітять і знищать. А над цим усім — гіперзбудження, що, у принципі, не дивно на тлі хронічного стресу. Зазвичай інтрузія і констрикція ходять парами, поєднуючись в одних мізках. Ну що ж, колективне несвідоме — це теж певною мірою один організм.

В описаних колізіях ховається потужний потенціал розколу — передусім між військовими та волонтерами і рештою суспільства. Цей розкол не знатиме регіональних, політичних, конфесійних, вікових чи гендерних поділів. А тим часом не відкрию Америки, якщо скажу, що як прагматично-організаційна сторона потребує міту бодай для мотивації, так і міт час від часу потребує заземлення, “перекладу” на суто матеріальні речі.