“Конотоп” Юрія Тиса-Крохмалюка належить того специфічного жанру, який можна було б назвати “приурочені тексти”. Йдеться про твори, написані з певної нагоди, переважно річниці певної знаменитої або сумної події в національній історії. Наслідком цього факту є зазвичай доволі передбачуваний сюжет, що практично повторює стереотипно-усталений погляд на особу чи подію, яка опиняється в центрі сюжету. Від стереотипного погляду візія письменника в такому випадку відрізняється хіба збільшеною дозою емоцій у відповідний ситуації і поглибленням сюжету в негативний чи позитивний бік. Уникнути цієї долі вдалося небагатьом “приуроченим” текстам (та й не приуроченим, зрештою, теж не всім).
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Одначе “Конотопу” пощастило. Підозрюю, причиною тому стала насамперед відносна “нерозкрученість” факту битви, отож ефект новизни перекривав можливі ґанджі. Також локація самого Конотопа гарантувала неспроможність традиційної “народної” візії — а від неї, як показують хоча б опуси Миколи Лазорського, не були застраховані й діаспорні письменники, до яких належав і Тис-Крохмалюк. Натомість “міська” локація практично гарантувала оригінальність і модерність підходу. Одне слово, той випадок, коли автор не мав шансів зіпсувати матеріал — а Юрій Тис-Крохмалюк ще й зробив усе від нього залежне, аби книга вдалася. Наприклад, надав їй форми творчо переписаного діаріуша невідомого оборонця Конотопа 1659 року.
Сюжет самої повісті досить простий. Усе закручується навколо випускника Києво-Могилянської академії Павла, який, мандруючи після навчання Україною, врешті став помічником конотопського купця Матвія Борсука. У Конотопі його застають події російсько-української війни 1658–1659 років та її кульмінація — облога міста й битва під Конотопом. Павло зі своїм господарем беруть участь у подіях, допомагають рятуватися містянам, потім хлопець записується в козаки і бере участь у відсічі ворогові. Далі він із колишнім товаришем по навчанні Тарасом вибирається з міста, аби розвідати ситуацію у ворожому таборі і, пройшовши через нього, донести вістки з обложеного міста гетьманові Виговському. Одночасно у місті розгортається своя драма навколо пошуку зрадника, який за московські гроші хоче впустити нападників у місто. Як відомо з історії, все закінчується щасливо — у битві під Конотопом московські війська розгромлені, місто звільнене.
Сюжет повісті, про що вже згадувалося, визначив і простір дії — “Конотоп”, що відносна рідкість для сюжетів з часів XVII–XVIII століть, де-факто є міською повістю. Зрештою, сам автор усе життя прожив у місті.
Але ці ж обставини роблять повість тригерною для сучасного українського читача. У тексті вистачає описів бомбардувань міста артилерією, схованок від ворожих обстрілів, знущань московитів над мирним населенням, голоду і подібних свідчень війни. До того ж, автор достатньо вірогідно відтворює переживання людей, процес “звикання” до облоги, шок від перших розривів ядер на вулицях:
“Вночі місто і досі не зазнало спокою. Пані Олена не клалася, сиділа одягнена наче б ждала гостей і при кожному далекому вистрілі з тривогою здригалася і наслухувала, де впаде гарматна куля. Її лице корчилося помітним болем переляку, вона хрестилася і шепотом відмовляла молитви....
...Сотні стрілен упали на місто і на замок і можна було нарахувати немало знищених домів, покалічених і побитих людей. Військові відділи на зміну сторожили на валах, а ті, що відходили на спочинок, радили міщанам:
– Не ховайтеся по хатах. Більшість ранених і побитих є не від куль, а від розвалених стін і розбитих стель.
За порадою військових люди почали копати ями по садах, закривати їх дошками і влаштовувати землянки для довшого побуту. ...коли знову починався обстріл, ховалися у свої ями і землянки. Згодом ця біганина стала для всіх утяжливою ...ще далі навчилися розпізнавати, де впаде гарматне стрільно”.
І таких описів побуту обложених не бракує протягом усього тексту книги. Набір типажів серед героїв теж різноманітний: у тексті присутні не лише браві козаки на валах, а й цивільні, добровольці, біженці. Аналогічно описи реакцій жителів Конотопа на події облоги не зводяться тільки до бравурної версії патріотизму. Наприклад, безпосередньо перед початком облоги автор на кільканадцять сторінок описує сумніви, страхи і смуток мешканців: “Біля львівської брами зібралися вози, що їхали на київський шлях, скоро прибула теж кінна сотня, озброєна в легкі рушниці і шаблі. Хвилина від’їзду зближалася невідклично...”
Є й аналоги сучасних коригувальників та “ждунів” у особі Семигуба та його прихильників, є і свого роду “дирилири”. Якщо уважно перечитувати текст Крохмалюка, можна знайти приблизні відповідники практично всіх явищ і типажів сучасної війни. Це теж є свого роду одним великим тригером, позаяк, незалежно від планів автора, підкреслює незмінність суті екзистенційного конфлікту України та Росії.
Мабуть, не буде перебільшенням ствердити, що автор фактично описав, опрацювавши творчо і “підігнавши” під реалії трьохсотлітньої давнини, власні переживання — а треба сказати, що закінчення Першої світової та польсько-українську війну він пережив у віці десяти-дванадцяти років, а під час Другої світової був цілком дорослим зрілим чоловіком, жив у Львові та Кракові.
Додатковим доказом препарування власного досвіду в літературній формі є мозаїчність відтворення реалій. З точки зору історичної достовірності (у плані не так слідування хронології, як відтворення тогочасної специфіки соціальних взаємовідносин), складається враження свого роду складанки: з одного боку, належні звертання, дотримання вікової ієрархії, присутність шляхти, навіть, що рідко для вітчизняних белетристів, подача кримських татар як цілком рівноправного “люду лицарського”. З іншого — дії полковника Гуляницького, за винятком його поведінки в обміні листами з князем Трубецьким, більше нагадують логіку якого-небудь сучасного Тисові-Крохмалюку командира гарнізону — накази про організацію евакуації, розподіл харчів між населенням (так і хочеться вжити вираз “карткова система”), оголошення про те, як слід ховатися від обстрілів — усе це дії з репертуару військових уже ХХ століття. У часи, коли мала місце облога Конотопа, цивільні мали подбати самі про себе. Військові, у кращому разі, їм не заважали, у гіршому — цивільні на повну силу відчували на собі дію валленштейнівського принципу “війна годує війну”. У всякому разі, спалення передмість разом з усіма припасами в коморах або виганяння “зайвих ротів” у особі цивільних було абсолютно нормальним на ті часи.
Зрештою, у тексті час від часу трапляються “описки”, які відсилають до реалій Західної України протягом світових воєн. Так, біженці збираються біля “львівської брами”, хоч навряд чи така могла бути у прикордонному з Московщиною містечку середини XVII століття банально з огляду на віддаленість Львова та Конотопа, а відстані в ті часи означали суттєво більше, ніж тепер. Також дуже швидко Тис-Крохмалюк збивається з “ядер” на “стрільна” — і річ тут не лише в літературності чи історичності “ядра”, а й у темі книги. Справа в тім, що на Галичині “стрільно” означає саме артилерійський снаряд у більш-менш сучасному значенні.
Зайве казати, що вся дія, попри увагу до психологічних подробиць і переживань головних героїв, осмислюється у контексті боротьби за державність. Юрій Тис-Крохмалюк міг собі дозволити писати прямо про те, хто є ворогом цієї державності, не маскуючи Росію ні під турків, ні під поляків, однозначно злегка карикатурних у разі застосування такого прийому.
Утім, державницька логіка у виконанні покоління Тиса-Крохмалюка передбачала ще два елементи — послідовне вписування України у контекст Європи та цивілізаційне протиставлення Європи й Росії.
За вписування України в Європу в “Конотопі” відповідають інтелектуальні вподобання головного героя — протягом книги він подумки або на сторінках уявного діаріуша цитує то Макіавеллі, то Цицерона, то ще когось з античних чи ренесансних класиків. Такий спосіб передачі переживань апелює також до щоденників європейських інтелектуалів, що ще посилює ефект приналежності до Європи.
Ефектом поєднання протиставлення України та Москви з одного боку, а з іншого — психологізму автора, став той факт, що основним простором, у якому відбувається протиставлення двох країн, стає соціальна поведінка. Московити у Тиса-Крохмалюка насамперед наділені садизмом — вони катують запідозрених у підтримці гетьмана Виговського, здирають шкіру, садять на палю, зрештою, аби залякати обложений Конотоп, перед мурами міста демонстративно проносять насаджені на списи відрубані голови мирних мешканців околиць. Але не тільки це — захоплені в полон московські вояки скаржаться на систематичну зневагу з боку царських урядників, а якось козацькі вивідники бачать дику картину, як московський вельможа їде конем, а його свита біжить за ним.
Мало того, навіть промосковські жителі міста наділені характерними рисами — це і зосередженість тільки на власному благополуччі, брак довіри, уникання солідарності й тому подібних речах, які на практиці ускладнюють або й зовсім роблять неможливим нормальне функціонування в суспільстві.
У цьому контексті впадає в око абсолютно унікальна для повістей на козацькі теми деталь. Серед численних дрібних деталей і сюжетів, завдання яких — служити ілюстрацією та доказом московського варварства, є оповідь, як царські ратники женуть у Москву жителів спаленого ними села. Змалювання того, як саме відбувається ця вимушена подорож, навдивовижу корелює з традиційними описами “ясиру” як обов’язкового елемента українсько-кримськотатарських відносин: “Врешті похід наблизився до місця засідки. Павло бачив виразно, що жінки мали руки скручені до заду мотуззям і тільки малі діти йшли вільно побіч своїх матерей. Обшарпані і простоволосі, воліклися великим гуртом, понуривши додолу очі...”
Одночасно, що цілком відповідає історичній правді, кримські татари виведені в книзі союзниками. Втім, усе це є свого роду натяком на те, хто у Східній Європі справжній ясирник, а також певне алаверди совєтській пропаганді. Усе разом робить “Конотоп”, фактично, тригером з минулого.
24.02.2024