Не випадає дивуватися, що історія Тимоша Хмельницького стала частиною корпусу белетристики, присвяченого Хмельниччині. Передусім, вона ідеально пасує під художній сюжет: багатообіцяючий син великого батька, спадкоємець творця держави, здібний, енергійний і водночас рано загиблий у бою — причому, по суті, випадково. Завдяки такому біографічному набору постать Тимоша ідеально надавалася для обігрування сюжетів наших історичних нещасть у контексті обірваних великих планів, незавершеного визволення, раптових невдач зі стратегічними наслідками та подібного. Не обходилося і без символіки перерваного роду в контексті людських втрат українців у ХХ столітті — аби підсилити цей аспект, автори любили до сюжету загибелі Тимоша додавати звістку, що десь у цей же час Розанда, його дружина і дочка господаря Молдови Василя Лупула, народила синів-близнят.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Історична хроніка загибелі Тимоша виглядає більш-менш так. 1653 року господар Василь Лупул в результаті палацового заколоту втратив владу і звернувся до свата, Богдана Хмельницького, по допомогу. Гетьман був зацікавлений у поверненні своєму родичеві трону, отож відправив у Молдову козацький корпус під проводом Тимоша, до якого приставив радником досвідченого полковника Івана Богуна. Успішний спочатку похід вилився у поразку в бою під Тирговіште, у результаті чого козаки були змушені відступати в Україну. Утім, похід довелося поновити, аби виручити родину господаря, яка перебувала в облозі у Сучавській фортеці. Тимошеві війська зуміли прорвати блокаду, але самі опинилися в оточенні молдавських та польських військ. Обложеним почало бракувати харчів, трупи коней отруювали воду. Апогеєм нещасть стало смертельне поранення Тимоша, який помер від гангрени. Після цього розпочалися переговори, врешті козаки вийшли з фортеці зі зброєю і тілом Тимоша та змогли повернутися в Україну.
Саме ця історія і стала фінальною темою сюжету двох повістей — “Тиміш Хмельницький, син Богдана” Олексія Пахучого та “Лупулових скарбів” Юліана Радзикевича. В обох версіях традиційно для української белетристики не бракує історичних ляпів. Одначе їх набір, виглядає, дуже залежить від місця перебування і досвіду автора. А в цьому окремому сюжеті, що нечасто буває, — навіть від фаху автора (у тому сенсі, що Радзикевич був лікарем, а Пахучий — інженером).
Основним фігурантом “ляпів” є, як не дивно, не сам Хмельниченко, а полковник Іван Богун, який в обох творах змальований як свого роду опікун Тимоша. Втім, доречніше було б казати, що у Радзикевича йдеться радше про своєрідну комедію помилок. У його версії після загибелі Тимоша сотник Микола Федорович перебирає на себе командування і йде на переговори з поляками. Після того, як на виконання умов угоди козаки виходять з Сучавської фортеці, їх за кілька днів зустрічає Богун на чолі військ.
Малопомітний нюанс полягає у тому, що “Федорович” — чи то паралельне прізвище, чи по батькові Богуна, а ряд істориків не згадують про присутність Богуна у фортеці під час облоги Сучави. Одначе знання цього історичного нюансу формує певну химерну двоїстість: з одного боку — сам Богун в образі караючої совісті, який грізно запитує, чому здалися, знаючи, що підмога на підході, з іншого боку — нікчемний майже-однофамілець самого Богуна (який, якщо вдуматися, є не те щоб уже зовсім нікчемою, хоч автор і наголошує на любові Федоровича до дарунків). А якщо врахувати, що за спиною у нього досвід перебування в облозі серед ран, смертей, хвороб, то виглядає він радше як особа, яка слухається раціо й воліє поступитися, щоб зберегти людей. В обставинах реальної Сучави Федорович мав рацію. Одначе акцентування саме на темі “відступу за мить до підмоги” спокушає подумати, що насправді Радзикевичеві йшлося про відступ зі Львова або іншу подібну ситуацію з періоду 1918–1921 років.
У тексті Пахучого “ляп” навколо Богуна більш очевидний і явно зумовлений особливостями часу написання. В його версії переговори з поляками після загибелі Тимоша розпочинаються на вимогу “народу”, цього разу персоніфікованого у козаках, які скидають “законну” старшину і висувають на передній план Богуна як такого, що “нас порятує”. Зрозуміла поява “народної” теми у редакції “чорної ради” — це саме те, чого гласно і негласно вимагали в популярних сюжетах на історичну тему. Утім не взято до уваги те, що Богун і так був найвищим за рангом після гетьманича у таборі (тимчасово заплющимо очі на колізії з присутністю полковника під Сучавою) — тож автоматично ставав наказним, тобто “виконувачем обов’язків”. Також дещо в тіні від показної “народності” моменту з “обранням” Богуна опинилася не “народна” його поведінка. Замість відразу ж “прислухатися до народу”, не вдаючись у деталі, і додати яку-небудь фразу про народну мудрість в якості легітимації свого-не свого рішення, він енергійно розпоряджається і прямо нав’язує свою волю вже фактично натовпу. На тлі різкості й цілеспрямованості Богуна, який відверто іменує емоційну юрбу “бісовими дітьми”, весь антураж тут же набуває аж ніяк не того позитивного ореолу, якого вимагали у часи написання “Тимоша...”. Навпаки, вся сцена починає апелювати до чогось середнього між практикою видачі старшини на хвилі поразки в епоху козацьких повстань та “чорною радою” у редакції банального збіговиська черні, яким дуже зручно маніпулювати. Богун же постає тим, хто силою перетворює чернь на воїнів, точніше не дає їм “з’їхати” у безчасся та люмпен.
Одночасно відбувається ще одна метаморфоза. У замку перебуває дружина господаря Лупула, за текстом — домна Тодора, або ж, загально, “кукона”. Новий володар Молдавії Стефан Георгіца присилає до неї таємного посланця з пропозицією здатися на його ласку. Кукона приймає посланця, та коли чує його пропозицію здати замок взамін на матеріальні преференції їй самій та натяк на руйнацію козацького табору замковими гарматами, скипає і, порушуючи розпорядження чоловіка, наказує вдарити замковими гарматами по табору нападників. Заперечення свити вона перериває апеляцією до правил союзу і — зовсім несподівано — свого черкеського походження. По суті, це дія заради себе самої, де основною мотивацією є зберегти власну гідність й ідентичність, яка несподівано прокинулася. Домна Тодора у цій сцені різко контрастує з її ж образом протягом усієї книги як розпещеної багатством колишньої рабині, яка не може пережити перспективи шлюбу своєї пасербиці та сина гетьмана Хмельницького з чистого снобізму людини, винесеної випадком на вершини влади і багатства. Прикметно, що саме в цьому останньому уривку домна згадує своє походження.
По суті, синхронність і успішних зусиль Богуна з утримання козаків від сповзання на рівень збиранини, і несподіваного пробудження домни Тодори натякає на те, що трагічна загибель лідера — це не лише трагедія, а й виклик для спільноти та причетних (у такій ситуації — це не скотитися з відчаю на нижчий рівень).
Сам Тиміш під час останнього місяця-двох його життя цікавить авторів лише фактом своєї загибелі — бо, зрештою, саме вона і зробила його символом. В обох авторів проходить теза “особливості” гетьманича не лише як сина свого батька, а і як особистості. У Радзикевича поява Тимоша під Сучавою супроводжується описом його раптового переродження: “Скільки разів бачив він Тимоша раніше, а ніколи тієї великої схожости не зауважив. Ще було щось у ньому нове, чого давніше не було, але старий козак не міг збагнути, що це”. Наступна деталь, яка має підкреслювати, що йдеться не просто про драму самого Тимоша, його батька-гетьмана та козацької верхівки, зринає у сцені смерті, коли він марить і говорить про двох синів від Розанди. Зрештою, закриває ряд значущих деталей зустріч Богуном труни гетьманича. Окрім логічних у такій ситуації жестів пошанівку на кшталт знятої шапки, вражає майже голосіння полковника над труною, до якого приєднується і Семен Білецький. Його лейтмотивом є тема розірваності роду — через “що ми скажемо батькові” і “не побачать діти батька”. Варто зауважити, що і прозріння під час першої появи Тимоша під Сучавою починається з фіксації його подібності до батька.
У Пахучого Тиміш в контексті його передчасної смерті виглядає замалим не приреченим на неї. Його переслідують містичні попередження: то молодий караїм у Криму проклинає його на смерть у віці “сім років по три”, то циганка ворожить йому смерть від гармати. Зрештою, похід у Сучаву теж сповнений лиховісних деталей — раптові ридання Розанди, передчуття самого Хмельницького, затемнення сонця. Зрештою, смерть самого Тимоша теж оточена нещоденними обставинами — саме тоді злітає у повітря польська батарея, яка і випустила ядро, що вкоротило йому віку.
Ворогів і недоброзичливців у гетьманича теж не бракує — молдавський господар його таємно зневажає і намагається використати, про поляків, які ведуть війну з його батьком, і мови нема. Найцікавіше, що змову проти нього задумує не хто інший, як генеральний писар Іван Виговський, який постає справжнім “злим генієм” Хмельницького. Такий підхід станом на 1970–1980-ті роки, коли писалася книжка, зрозумілий — людина, яка завдала Москві одну з найбільших воєнних поразок у всій її історії, не могла бути зображеною бодай нейтрально. Одначе навіть на такому тлі виникає запитання, чому Виговський, всупереч як фактам, так і легендарній традиції, змальований у такій неприглядній ролі, як таємний співубивця Тимоша. Єдине пояснення (крім хіба невігластва автора) — треба було чимось відкупитися за згадку на початку книги про Сагайдачного під Москвою.
Апогеєм усієї цієї гнітючої атмосфери є сцена, коли під час королівської ради цвіт річпосполитської шляхти ухвалює рішення вбити Хмельниченка. І хоча вона є абсолютно неправдоподібною, одначе привертає увагу логіка зібраних, яка ґрунтується на тому, що Тимоша вважають водночас “найслабшою ланкою” козацької держави і запорукою майбутнього цієї самої держави. Факт, що на нараді присутній католицький патер, який регулярно починає проповіді на тему “богоугодності” такого вбивства, виглядав би карикатурою в дусі войовничого безбожництва, якби не те, що релігія в історичних романах час від часу буває алегорією ідеології, якщо під антуражем давніх часів ховаються елементи сучасності. А в такому контексті перед нами не що інше, як можлива алегорія до геноциду з метою передусім обірвати спадкоємність еліт.
Світи, які оточують Тимоша (отже і причини, що довели до трагічного кінця), у Пахучого та Радзикевича відрізняються, так би мовити, тотальністю. Втім, на цьому вся подібність і закінчується. У Радзикевича все обмежується інтригами поляків та молдаван — тут варто зауважити, що хоча в реальності шляхта справді аж ніяк не була компліментарною відносно козацтва, акцент письменника на пропаганді українців як замалим не дикунів відсилає не тільки до хронічної дискусії з Сенкевичем, а і до контрпропаганди поляків про українців часів українсько-польської війни як “більшовиків”, що на той час рівнялося ранньомодерному “дикунові”. Натомість у Пахучого проти Тимоша змовляється дослівно весь довколишній світ — це не лише поляки (персоніфіковані, як годилося в той час, у “панах”), а й молдавани, кримські татари, турки, ще й найближчий дорадник батька-гетьмана Іван Виговський. Дослівно “все проти нас, земля і небо, могила викопана нам”.
Така різниця цілком відповідає загальній логіці долі Тимоша і сенсу, який промальовується з обох візій. У варіації Радзикевича йдеться радше про чергове осмислення поразки української державності у тональності “встояти не було сили”. Невипадково “його” Богун постає після смерті Тимоша чимось на кшталт караючої совісті — мовляв, не витримали, а залишалося ще так мало. Та й загалом уся драма останніх сторінок розгортається навколо теми відступу. Зрештою, загальний настрій починає сильно нагадувати відступ української армії зі Львова у листопаді 1918 року.
Натомість у Пахучого створюється враження, що Тиміш приречений на загибель. Разом із неодноразовими штрихами на тему легковажності й нерозумної впертості самого гетьманича (він відмовляється то схилити бунчук, щоб не демаскувати свій намет, то перенести намет, коли падає загорожа під гарматними ядрами) ці подробиці сумарно нагадують звинувачення жертви. Якщо до цього додати тему суцільної ворожості всього світу (навіть сонце ворожить загибель), то картина починає натякати на постгеноцидний синдром. Тут хочеться згадати, що рідна Пахучому Дніпропетровщина була однією з тих областей, які чи не найбільше постраждали від Голодомору...
14.04.2024