Якщо почитати пости військових за останній час, то створюється враження, що проблема ротації й демобілізації є похідною від відповіді на питання “коли це закінчиться?” Зрозуміти можна, ще й як, – і то ще м’яко сказано. Два роки війни високої інтенсивності — це очевидні втрати здоров’я, емоційної рівноваги, загальна втома, яка повільно і незворотно переходить у виснаження. І це все правда.
Але є одна деталь, яка заважає всі названі обставини вважати причиною, що пояснює все, і закрити тему. А саме — це саме запитання звучить і від цивільних, причому різних. Якщо ранжувати за дотичністю і ставленням до військових — то від волонтерів і до злісних ухилянтів. Виглядає це по-різному: чи то у формі нарікань “і довго ще то буде”, чи то у формі інтелігентно-приреченого “якось то буде” і так далі.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Усе це можна, і цілком обґрунтовано, списати на емоційну втому, яка в нашій ситуації не минає нікого – і до певної міри це буде справедливо. Якби не факт, що питання «довго ще то буде» або ж «скільки це ще триватиме» підсвідомо апелює до уявлення, що в якийсь спосіб має не просто закінчитися війна, а повернутися попередній статус кво.
Здавалося б, із подібними уявленнями слід було попрощатися ще з рік тому. Але виглядає, що ані влада, ані суспільство ще таки не пройшли до кінця адаптації. Втім, чи справа таки в адаптації? Сумнівно. Якби в нас усе було так погано з адаптивністю, ми б не вижили. Або найпізніше в роки Голодомору опинилися б усією нацією на якомусь Кульпаркові — зрозуміло, ті, хто вижив. Насправді природа наділила людину цілком незлим запасом сил для пристосовування навіть до найменш сприятлвих ситуацій. Отож бодай з цих міркувань варіант пояснення на кшталт «не адаптувалися» теж накульгує на всі чотири ноги.
Отож наша проблема — не в труднощах з адаптацією, з утомою й іншими очевидними наслідками воєнного стресу. Тоді в чім?
І тут цікаво зауважити, що мало який з наративів, котрі пропонують для називання і тлумачення загалу подій останніх років, ще не набив оскому — починаючи від бравурних прогнозів, втілених у мемі «два-три тижні», до трагічних описів перспектив України, зокрема армії, а в її рамках — добровольців. Кожен із цих полюсів не пасує з різних причин, але не пасує. І це принципово.
Більш чи менш усвідомлено, але видно, що майже жоден не описує реальності повністю. Одночасно цілком непогано видно, що кожен із цих наративів апелює до тієї чи іншої частини «визвольного міту», нехай навіть деформованого і скривленого на всі можливі боки. Ми досі продовжуємо послуговуватися його словництвом і логікою, наче не зауважуючи, що ситуація зовсім інакша, ніж у ньому описано. Ми, зрештою, просто звикли до нього за минулі сто років.
У чому ж проблема «визвольного міту»? Насамперед варто поновити у пам’яті, що це таке. Так-от, у нашому випадку визвольний міт — це комплекс уявлень про українську історію як цикл «зрив — героїчна боротьба — поразка». За логікою визвольного міту, українці є спільнотою, приреченою на безконечну повторюваність циклу «героїчна боротьба — трагічна поразка» за принципом маятника. Ідеалом у визвольному міті є бравий та ідеально чистий у своїх помислах вояк, який хвацько розкидає ворогів направо й наліво, а в разі поразки неминуче гине. Сенсом існування особистості й громади у такій парадигмі є визволення — а визволятися можна «від чогось».
Уже на такому рівні помітно, що цей міт передає реальність у дуже спрощеній формі. Але це якраз не проблема: зрештою, одна із задач міту — пояснення реальності відносно простою символьною схемою, яка достатньо діє на емоції, аби мотивувати і мобілізовувати.
Проблеми з мітом починаються тоді, коли він об’єктивно перестає пояснювати реальність хоч якось — кажучи інакше, делегітимізується. Оскільки в сучасній Україні події вже розвиваються зовсім невідповідно до сценарію визвольного міту, отже, він практично втратив свою мобілізуючу і пояснюючу силу. Уже в першому наближенні виникає питання, що і як має робити умовний бравий козак в реаліях позиційної війни і від кого ми визволяємося, якщо очевидно стримуємо ворожий наступ, причім досить успішно, а державні структури в тилу і близько не нагадують реалій 1919 року чи підпільних інституцій – тому парадигма «визволення» просто незастосовна.
Крім цього, він має ще ряд недоліків, які непогано заважали українцям і в часи, коли визвольна парадигма була цілком собі застосовна. Першу і найголовнішу проблему цієї мітології блискуче сформулював Юрій Шевельов вісімдесят років тому: «Ми вчимо своїх дітей гинути за Україну. Чому ми не вчимо їх жити за Україну?» Свого часу мене приголомшило саме формулювання «жити за Україну». Тобто — замість? Задля? Жити, навіть коли Україна на порозі смерті? Зрештою, як би не було, але — жити. Зараз видається, що у цьому формулюванні зашифровано щонайменше один із беттельгеймівських висновків після досвіду в Дахау, утім, детальніше про це дещо нижче.
Ця ж шевельовська максима схоплює одну з найголовніших вад визвольного міту — він орієнтує на трагічний кінець. Не просто трагічний, а з повним набором: покинутість, знесилля, відчай, крах державності, тріумфуючий ворог… У принципі, те, що пишуть часом в мережі представники тієї частини освіченого класу, яка в лютому 2022 року рушила в військкомати, часто виглядає як передчуття чогось подібного. І якось не поясниш, що ситуація актуальна і та, яку описав Липа своїм рядком «Державо, ти була як вогненна злива! Державо, прощай!...», трохи відрізняється від сучасності.
Другий величезний недолік визвольного міту — це те, що він вимагає від усіх повного самозречення. Якщо на фронт — то всі без винятку. Якщо допомагати в тилу — то до останнього подиху. Виїхати з Батьківщини у складний час — ганьба. Якось «не так» поводитися, якось занадто дбати про себе — «та як ти смієш, хлопці на фронті недосипають»… Проблема в тому, що «на довшу дистанцію» такий надрив загрожує вигоранням і самоїдством (якщо не в буквальному сенсі, то у формі звинувачення політиків, цивільних, попередніх поколінь і так далі) практично гарантовано.
Треба сказати, що робоча схема визвольного міту подбала про профілактику такого стану, але у вельми оригінальний спосіб — він пропонує мислення обмеженими в часі епізодами, які ніби вирвані з загальної канви. Він тисне обмеженістю часових рамок: спротив завжди короткий, завжди героїчний, «момент слави» триває коротко і потім майже втрачає риси реальності: «О Боже! В нас була держава!» Зрештою, він передбачає неминучу поразку — що провокує очікування біди і дошукування грандіозної зради у звичайних політичних процесах.
Зрештою, цей міф також не страждає складністю у тому контексті, що вважає своєю дуальністю — в ньому є тільки біле і чорне, перемога і зрада, життя і смерть. Відповідно, вибір завжди “за гамбурзьким рахунком”. По суті, він передбачає і визнає тільки три рольові моделі — герой, ворог і зрадник. Причому в усіх трьох іпостасях вимагається гра на найвищих регістрах. Подальшим наслідком домінування таких рольових моделей є знецінення ролей урядовця, політика, дипломата та подібних персонажів.
Остаточно, цей міт не пропонує повної суб’єктності. Суб’єктність у процесах якщо і є, то обмежена — вона наступає на короткий час як наслідок вольових зусиль із «визволення» і «покарання ворогів» та, очевидно, втрачається разом з черговою поразкою. І навіть ця обмежена суб’єктність надзвичайно крихка, вона залежить від такого нестабільного чинника, як одночасна висока мотивація всієї нації, й обмежена несприятливими обставинами і нібито унікальною нездатністю частини нації до конструктиву.
Одна проблема — у реальному житті сценарій визвольного міту у всій його красі якщо й трапляється, то коротко і рідко. Але найбільша проблема, повторюся — він уже не працює. Він кепсько працював уже в 2020–2022 роках. Тепер — тим паче. Невипадково суспільство так дратує патріотична екзальтація, вимоги плачу, показної скорботи, нарікань і так далі. Носії цього способу проживання реальності вже давно отримали назву “поліції скорботи” — і це, либонь, найцензурніше з усього.
На рівні вищому, ніж вузько побутовий, є своя аномалія — ряд громадських активістів, журналістів, блогерів і т. д. справляють враження людей, які підсвідомо не можуть зрозуміти, коли ж тут уже включати тему «плач», а дехто взагалі, таке враженя, підсвідомо чекає реальної причини таки почати вчергове оплакувати неньку Україну. Не варто їм дивуватися чи звинувачувати у браку патріотизму — інерцію мислення не так просто подолати. Інша річ, що спосіб мислення формує спосіб дії — і отут, повсякчас зриваючись на плач, можна солідно деморалізувати націю, на що вже починають звертати увагу.
Утім, констатація факту проблеми передбачає також пошуки способу її розв’язання. Й отут варто глянути, як з подібним справлялися попередні покоління. Тим більше, що в їхньому випадку цілком явно йшлося про значно триваліші терміни у значно гірших умовах.
Але навіть якщо не звертати уваги на такі відносно очевидні порівняння, важко не зауважити принципової різниці світовідчуття нашого і того, яке проглядає з текстів спогадів і свідчень. Йдеться передусім про відчуття часу. Перечитуючи спогади учасників попередніх визвольних змагань, важко позбутися відчуття, що їхній ритм дисонує з напругою подій та епохи, про яку в них ідеться. І в цьому специфічному відчутті часу губиться питання «коли це закінчиться». Властиво, воно досить рідко піднімається. Може виникнути відчуття певного безчасся боротьби — утім, ніяк не в безнадії, радше це стилістика «нам своє робити, що б там не було». Епоха сприймається не як катаклізм, який має колись закінчитися й очікування цього кінця створює нам зараз таку фрустрацію — а як певна система координат, у якій треба повертатися відповідно до власних цілей.
У такій парадигмі не дивує, наприклад, дещо самоіронічний прагматизм Марії Савчин, яка популярні серед юнацтва ОУН ритуальні голодування у пам'ять дат загибелі видатних діячів руху коментувала, мовляв, за пів дня такого посту «мені темніло в очах і я ставала непридатною ні для науки, ні для України». Чим не паралель до постійних нагадувань про потребу дбати про власний організм, яка так бісить багатьох несвідомих власної мотивації прихильників визвольного міфу — вже змовчу про «поліцію скорботи».
Також не дивує логіка Романа Шухевича, який терпляче пояснював своїм зв’язковим, що після здобуття незалежності України доведеться мати справу з тою ж таки партійною номенклатурою — просто тому, що це будуть єдині люди в Україні, хоч якось підготовлені для адміністративних функцій. Для порівняння — волання не те що сучасні, а й за попереднього Президента на тему «аааа, війна закінчиться, а залишаться ці ж самі — для чого це все було?» І таких прикладів можна навести масу.
Власне, з маси спогадів проглядає ще одне — а саме рецепт свого роду профілактики (у нашому випадку — вигорання). Бо в оригіналі йшлося про рецепт того, як уціліти в концтаборі, відомий ширшій громадськості завдяки Вікторові Франклу, хоча він далеко не єдиний у цьому відношенні. Якщо коротко, то йшлося про позірно нескладний набір із трьох базових умов. Перша — чітке уявлення про власну мету, щось настільки цінне для тебе, через що ти згоден витримувати всі наявні злигодні що водночас потребує постійних невеликих щоденних зусиль. Другий елемент — наявність чіткої, логічної, позбавленої взаємних протиріч картини реальності, тобто наявність відповіді «навіщо» і «для чого» у контексті існуючої ральності. Зрештою, третьою умовою є наявність «своєї» групи, яка водночас служить і групою моральної підтримки, і своєрідним «контролером», який не дозволяє спуститися нижче певної відмітки.
Замість концентрування на загрозах ситуації та розпачливого «коли це скінчиться» пропонується концентрація на власних цілі та сенсах. Ті, чиї спогади ми зараз, буває, перечитуємо, явно цей сенс мали — і мали цю ціль. Якщо говорити пафосно, то очевидно, що ми говоримо про незалежність України. Але на рівні строго особистому це означало систематичні зусилля, спрямовані не лише на військову чи політичну сферу — ішлося також про суто побутове забезпечення своїх потреб, позаяк у хворому стані ти багато не зробиш. І головне — йшлося про спокійний ритм, без надриву.
По суті, йшлося про міт «життя у боротьбі». Цей зворот був безліч разів повторений у підпільній публіцистиці — і він, що характерно, резонує зі словами аж ніяк не «правого», до яких зазвичай зараховують «бандерівців», включно з перерахованими, Франка: «Лиш працювать… в праці сконать». І, знов-таки, відсилає до шевельовського «жити за Україну». Цей міт добрий уже тим, що знімає питання «коли скінчиться». Він ставить питання дещо в іншій площині: задає часову тривалість — “стільки, скільки треба”.
А тим часом не меншу істерику, ніж питання «скільки ще», запускає (причому за кожним разом) демонстрація людськості людей, яких у нас звиклося наводити як ідеал у контексті того ж визвольного міту. Підозрюю, що тема жінок у визвольному русі (і не лише ця тема) тригерить не лише фактом того, що починає говорити спільнота, чиї можливості висловитися раніше були обмежені, а й тією обставиною, що герої несподівано виявляються людьми — з чеснотами, сумнівами, недоліками і так далі. Десь таку ж істерику доводилося спостерігати у сучасних обставинах від зіткнення зі свідченнями того простого факту, що нинішні військові — теж люди, які мають не те що якісь страшні недоліки, а звичайні людські риси. Ну от якось так, не говорять вони всі поголовно літературною українською і не носять в аналогічних масштабах вишиванок.
І проблема, річ ясна, не в мові й вишиванках. Проблема в нас, які застрягли у визвольному міті з його надривністю, тяжінням до ідеальності в усіх проявах, очікуванням на чудотворця — і, звісно ж, рахуванням часу до «коли воно вже скінчиться». Що ж тримає нас у цій парадигмі й заважає врешті бодай почати перехід до парадигми реальності боротьби? А заодно й вивільнити купу сил, які йдуть на вперте підсвідоме переконування себе, що належний визвольному мітові жахливий кінець неодмінно настане або ж уперте підтягання «визвольного» символьного набору та понятійного апарату до сучасних реалій. Останнім явним епізодом чогось подібного був випадок, коли генерала Залужного після його звільнення порівняли з Болбочаном — і ніхто навіть не задумався, що в такому разі Президента треба було порівнювати з Симоном Петлюрою, не менше. Можливо, банально тому не задумалися, що в протилежному випадку стала б зрозуміла вся глупота таких інтелектуальних вправ.
Але, з іншого боку, такі вправи частково розкривають причини нашого впертого тримання «визвольної» парадигми. Окрім втоми й інерції мислення, які неминуче опускають усіх на реальний рівень підготовки, є ще й пам'ять про попередні поразки і все, що слідувало за ними. Визвольний міт не мав би такої сили, якби не факт, що він творився на основі суми досвіду національних поразок і додатково був підкріплений новими поразками уже в ХХ столітті. А колективна пам'ять про поразки і трагедії навколо цього неодмінно нагадає щось на кшталт «скільки вже такого було, зачекай переключатися».
Крім того, за роки підлеглого становища «визвольний міт» став важливою часткою ресентименту, тобто нагадуванням про часи свободи і спроможності, надто на тлі актуального пригніченого становища. Це був своєрідний наркотик — мовляв, все так не було, а отже є шанси, що і цього разу зміниться.
Додатковому цементуванню цього ресентименту сприяв постгеноцидний синдром у тому місці, де включається принцип «ми маємо бути такими ідеальними, щоб нас не було за що вбити». Мало того, що у випадку постгеноцидної травми все сприймається за принципом маятника — будь-яка реакція на подразник чи загрозу приблизно рівна своїм розмахом глибині болю, який залишив по собі геноцид.
Має значення також строго конкретне наповнення отої «ідеальності», тобто в чому саме належить бути ідеальними. У нашому випадку треба бути достатньо самовідданими, єдиними, готовими повністю забути про себе, чужими будь-якого компромісу і тому подібне.
Тут ще варто нагадати, що предметним зразком взірця «людини, що бореться», для більшості поколінь служив ідеал совєтський, який успішно реплікував себе у постсовєтській реальності. А цей ідеал чи не повністю виключав людську природу. Він являв собою якесь створіння, для якого боротьба одночасно проти недоліків «соціалістичного» суспільства та «капіталістичного світу» (вважай, проти всього зразу) була єдиною формою існування і виключала бодай мінімальну повагу до ворога та не знала ніяких сумнівів і колізій, які неминучі у реальному житті.
По факту, пропонувався ритм хронічного неврозу. Аби стати достатньо ідеальним у такій схемі, треба було постійно перебувати у стані неврозу, чого людина просто не витримає. Отут уже питання «коли це закінчиться» постає у всій своїй красі. І ця ж обставина провокує істерики у відповідь на цілком нормальні мотивуючі посили, додатково посилені спогадами про хронічну совєтську біду, змінити яку не допомагали жодні гасла і заклики до боротьби. Тому що після досвіду з таким конкретним наповненням повідомити про, наприклад, Франкове «у праці сконать» — в уяві цілком може виникнути карусель безпросвітності у погоні за хоч якимись не те що благами, а просто необхідними для життя речами. Десь така ж реакція буде на посил «життя у боротьбі». І вона вибухне істерикою, за якою буде стояти «та скільки ж можна вимагати незрозуміло чого!»
Але весь цей багаж не відміняє потреби зміни парадигми. Бо стара вже фактично завалилася. І тривання спроб продовжити її життя загрожує перерости у справдешнє емоційне виснаження нації. Як наслідок, цей міт заважає дивитися на явища і проблеми у суспільстві, породжені війною, спокійніше, ніж це відбувається зараз — та, як наслідок, спокійніше комунікувати. І відбирає в нас сили, які нам тепер так потрібні.
29.03.2024