Сюжет повісті Олексія Пахучого “Тиміш Хмельницький, син Богдана” обертається навколо долі старшого сина Богдана Хмельницького — Тимоша. Автор відстежує його історію з 1647 року, поступово проводячи героя через Крим, де він залишається заложником у кримського хана Іслам-Гірея, після повернення з півострова він стає одним із близьких співробітників свого батька-гетьмана. З 1649 року Тиміш опиняється у вирі справ — спочатку очолює похід у Молдову, зі взаємністю закохується в Роксандру, дочку молдовського господаря Василя Лупула. Втім, офіційне сватання закінчується фіаско, тому його доводиться підкріпити походом 1650 року. Весілля таки відбувається у 1652 році, а наступного, 1653-го, Тиміш гине при облозі Сучави.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Історія книжки не менш цікава, ніж її сюжет. Річ у тім, що писати “Тимоша...” Олексій Пахучий почав у 1970-му, а друком книжка з’явилася 1992 року. Це означає, що письменник почав працювати на схилі відлиги, й основна частина повісті була, ймовірно, написана протягом щербицького безчасся. У контексті історії — і як наукової та навчальної дисципліни, і як “палива” для популярних художніх текстів — це був період панування схеми “козацько-селянської” парадигми, за логікою якої українські козаки та селяни перебували у стабільному симбіозі, всі зусилля якого були спрямовані на протистояння з усіма навколо в ім’я “возз’єднання” з “братнім російським народом”. Очевидно, без відповідної дози “козаків та селян”, які боролися проти “панів і католиків”, не міг обійтися жоден популярний текст з історії Козаччини загалом і Хмельниччини зокрема. Наприкінці 1980-х це змінюється своєрідним пробудженням, зацікавленням історією. Цьому сприяло чимало факторів — і атмосфера відносної свободи, яка на тлі щербиччини видавалася мало не анархією, і поява інформації про сталінські злочини, і ще багато чого.
При цьому вартує зауважити, що сам Олексій Пахучий походив із родини “з історією” — був онуком архітектора та реставратора, теж Олексія Пахучого, який на початку 1920-х переїхав до Гуляйполя, де й помер, як сповіщає енциклопедія, “на початку 1930-х років”. Поєднання факту проживання в сільській місцевості у хліборобській зоні України, смерті на початку 1930-х і відсутності точної дати смерті, будьмо відверті, спонукає до припущень, що він міг бути однією з жертв якщо не колективізації з супутніми репресіями, то Голодомору. Привертають увагу ще дві деталі: переїзд сім’ї Олексія Пахучого-діда у Гуляйполе з міста Олександрівська, тобто сучасного Запоріжжя, а також факт технічно-інженерної основної освіти самого автора. Практично весь час існування СССР переїзд у “малу місцевість” з міста був одним зі способів щезнути з очей каральних органів, а для дітей “неблагонадійних” технічна спеціальність ставала одним зі способів таки здобути вищу освіту — “совєти” потребували технічних рішень і технологій для виготовлення озброєнь, і перед ВПК відступала часом навіть ідеологічна пильність. Одними з характерних ознак тих, хто таким чином виривав собі кращу освіту і роботу, було одночасне зацікавлення мовою й історією, зокрема й письменницькі спроби. Які у випадку Олексія Пахучого вилилися у написання двох романів — “Тиміш Хмельницький, син Богдана” та “Юрась Хмельниченко”.
Попри назву, самого Тимоша у книзі відносно небагато, його активність часто описана загально, без послідовностей мікросюжетів, які разом сплітаються у єдину картинку і творять історію героя. Зазвичай центральний “тимошівський” сюжет — взаємне кохання до Роксандри, яке закінчується гепіендом у вигляді весілля, — описано тут доволі схематично, а героїня в ролі закоханої виглядає дещо оперетково, принаймні у першій частині оповіді.
Значно цікавіше в книзі описано світ, який оточує Тимоша, — описи з перших кільканадцяти сторінок справляють враження своєрідного калейдоскопа. У повісті незрозуміло як співіснують і явні “совєтські” стереотипи, і посили, які асоціюються радше з державницькою парадигмою. Мирно уживаються розмови про “єдинокровних братів з Москви” із нагадуваннями про похід Сагайдачного на Москву, досить швидко у сюжеті з’являється Виговський — і тому подібні поєднання непоєднуваного.
Треба здолати суттєвий шмат тексту, аби спостерегти, що насправді “калейдоскоп” має певні закони, поєднання непоєднуваного у тексті відбувається далеко не хаотично й навряд чи є результатом браку освіти в автора. Радше навпаки — окремі епізоди змушують припускати, як мінімум, знання історії. Вже згадані “державницькі” пасажі у тексті притаманні тільки володарям — і в цьому плані книжкові Іслам-Гірей та Богдан Хмельницький дуже подібні. Зокрема у своїх роздумах перед тим, як дати аудієнцію Хмельницькому, хан розмірковує, чи не домовитися таки з козаками проти Туреччини. Враховуючи, що за двадцять років до Хмельниччини Гіреї справді спробували укласти союз з запорожцями проти османів, такий сюжет зовсім не є беззмістовним з точки зору історії. З іншого боку, Хмельницький повсякчас роздумує над майбутнім не “народу”, не “козаків” чи “селян”, а саме “держави”, “державного ладу”. Думки гетьмана в романі майже всуціль вкладаються в практично державницьку парадигму.
Прикметна ще одна малопомітна деталь: що ханські ідеї про союз з козаками проти турків, що гетьманові “державні” думки — всі вони без винятку є або роздумами наодинці, або, у випадку Хмельницького, — темою для виховних розмов із сином, тим же Тимошем (якого, до речі, вичитує за неналежну, як на сина керівника держави, поведінку). Обидва варіанти є цілком непублічними, прихованими майже повністю від стороннього ока як такого. Враховуючи реальне становище державницької парадигми в СССР, складається враження, що авторові йшлося про передачу того факту, що у ситуації, яка його оточувала, ідея самостійності та суб’єктності не лише українців, а й інших неросійських народів, насправді була тим, що не міг собі дозволити озвучити навіть “перший серед рівних”.
Звичним героєм історичної белетристики є представник “народу” в оточенні головного героя. Функція цього персонажа бувала різна — або підкреслення “народності” аж ніяк не “простого” центрального персонажа, або роль джерела “народної думки”, або ж “народний персонаж” (це не хто інший, як безпосередній конкретний реципієнт захисту з рук головного героя). Є такий і тут — це Івась Непорожній, джура Тимоша з першої частини книги, “Запорозький козак”. За сюжетом, він супроводжує Тимоша в Крим, пізніше перебуває при ньому аж до Зборівської битви. Після укладення договору він повертається додому, в село Комарівку на Вінниччині, одначе довго там не затримується — з часом вирушає у походи в Молдову, бере участь у Берестецькій битві і врешті гине у передостанньому, за сюжетом, молдовському поході під час розвідки.
Його “альтер его” — уродженець того ж села, що й Іван, Демко Кульбака. Логіка, яку демонструє останній, повністю вкладається в той образ “людини з народу”, який найкраще вкладався в “козацько-селянський” наратив — він послідовно “проти панів”, націлений на “боротьбу” в контексті стремління за всяку ціну до уявного ідеалу, не надто переймаючись такими “дрібницями”, як щоденне життя і власне майбутнє. Словом, стереотипно-типовий козак-нетяга, “сіромаха”. При цьому автор устами інших героїв послідовно звертає увагу читача на явну деструктивність поведінки Демка: то Івась дорікає другові за брак далекоглядності, то дівчина Настя, роздумуючи, чи не вийти за Демка, вирішує, що господар з нього буде ніякий, бо навіть хати собі не полагодить. Участь Івася у критиці Демка, з одного боку, виглядає мотивом на тему “організації мас”, персоніфікованого у двох друзях, — а з іншого, враховуючи велику кількість державницьких мотивів у роздумах Хмельницького, радше натяком на темну сторону “народної” парадигми, щонайменше у тому вигляді, в якому вона існувала на час написання книги. Себто непостійність, бездумний егалітаризм, брак системного підходу, залежність від настрою, політична наївність та подібне.
Утім, лінія, присвячена персонажам “з народу”, привертає увагу іншим, а саме хаотичністю. Демко, Омелян Нечитайло, Івась, Настя, решта комарівчан — вони з’являються і зникають без особливих зв’язків з рештою сюжету, зрештою, їхні долі не виписані надто ретельно. Ані вони, ані їхнє село не мають якихось особливих ознак — це “взагалі” село і “взагалі” селяни. Та й пригоди їхні закінчується “нічим”, у сенсі відсутності якогось чіткого фіналу їхніх зусиль — “народні” герої або гинуть, як Омелько Кульбака, або “пропадають”, як Іван та Настя.
Усе це разом — і така блідість сюжету навколо “простої” частини героїв, і державницька логіка Хмельницького — змушують підозрювати, що “комарівська” частина сюжету з’явилася у тексті за принципом “чеши дідька зрідка, аби гладший був”, і єдиною її справжньою функцією було демонструвати необхідний мінімум “ідеологічної зрілості” автора. Найсильнішою, мабуть, є остання третина книжки — чи випадково, що вона практично позбавлена “народних” епізодів?
Одначе не факт, що цій частині сюжету відводилася суто маскувальна функція. І поступово упритомнюється, що складно сказати навіть, чого прагне кожен із героїв “з народу” — більшу частину тексту вони діють реактивно, намагаючись пристосуватися до обставин, що склалися.
І тут доречно згадати, що “народні” сюжети у підсовєтській белетристиці неодмінно мали включати ще й сцени знущань “панів-шляхти”. Таких моментів у всьому сюжеті дві: вбивство титаря церкви села Комарівка навесні 1648 року та знищення хутора Омелька Нечитайла взимку 1651-го під час наступу поляків на Вінниччину. Обидві сцени, втім, містять явно чужорідні елементи — в тому сенсі, що непрямо апелюють до аналогічних описаних сюжетів з інших часів. Наприклад, опис збезчещення церкви й історія титаря нав’язує водночас до двох сюжетів: літературного в особі титаря з “Гайдамаків” Шевченка, якого вбили конфедерати, та цілком реальних свідчень нищень церков і вбивств священиків та решти церковного причту, чого вдосталь траплялося і в період 1919–1921 року, і на початку 1930-х. Подібна історія з хутором Нечитайла, де все починається з попередження (мовляв, “ляхи палять”), а закінчується втечею його дружини і пограбуванням хутора. Досить порівняти з описами подібних нападів у письменників, які походили з регіонів без досвіду більшовиків зразка 1919–1921 років, зате з досвідом реальних міжетнічних протистоянь — там усе закінчується загибеллю жертв, а виривається хтось, хто має попередити решту (причім не про те, що “палять”, а про те, що “йдуть”).
Другим сталим мотивом мозаїчності опису реальності, яка оточує Тимоша, є дивна подвійність опису народів, яка вкладається у схему “сукупно — погані, особисто — добрі”. Доки йдеться про певний народ у цілому, автор не шкодує інвектив, перераховуючи замалим не всі стереотипні звинувачення на адресу, відповідно, поляків, кримських татар чи євреїв.
У випадку поляків на тлі жорстоких і пихатих “панів” на рівні конкретики у сюжеті проходять поляк-коваль Гжегож і прихильник компромісу з козаками Януш Радзівілл. Навіть Стефан Чарнецький, аж ніяк не прихильник компромісів в історичній реальності і персонаж “чорної легенди” на тему власної особи, у тексті “Тимоша…” виявляється цілком здатний на розуміння мотивів козаків і повагу до них загалом та особисто до Хмельницького. Дрібний шляхтич Скульський теж достатньо притомний — звісно, за мірками свого часу та стану. З іншого боку, в описі битви під Батогом автор не шкодує фарб для опису насмішок з антикозацької затятості Мартина Калиновського, командира польських сил у тій битві — причому авторами насмішок виступають самі ж поляки.
Подібне повторюється і з кримськими татарами: загальний образ виглядає вельми несимпатичним, але ось конкретні герої-кримці — щонайменше зі зрозумілими й логічними мотивами, а то й відверто приємні. Хан Іслам-Гірей на персональному рівні постає в описі автора як розумна, добре освічена людина, політик стратегічного рівня.
Єдина національна група, щодо якої цей прийом не задіюється, — це молдовани, точніше молдовські бояри разом зі самим господарем Василем Лупулом. Вони змальовані як провінційні пихаті інтригани, яких хвилюють тільки власні станові інтереси і немолдовське походження володаря їхньої країни. Лупул не кращий — він інтригує і підкуповує, причому лише заради власних вузьких цілей, і формальна нобілітація йому цінніша за притомні людські відносини. У книзі майже всі нещастя козаків у молдовських походах пов’язані саме з інтригами та лицемірством місцевої знаті.
Загалом уся описана картина нагадує торт, рясно политий кремом, під яким заховано те, що становить його справжній смак. Позірною мозаїчністю Олексій Пахучий маскує аж ніяк не квазінародницький, обов’язковий у час написання основної кількості тексту «Тимоша…», сенс. У цьому відношенні він таки справді майстер писання між рядків.
23.03.2024