Інтерв’ю Христини Соловій Маші Єфросиніній, точніше “мовна” його частина, несподівано породило хмару дискусій на тему мови, цього разу у варіанті, розширеному на масовий сектор культури — йшлося про мову в контексті медіа, ТБ, музику, фільми, тобто все, що потребує масового реципієнта, аби банально мати сенс існування. Основною темою дискусій стала роль значної частини бомонду шоу-бізнесу (за висловом декого з учасників обговорення, “колективної Єфросиніної”) у фактичній поновній русифікації масової культури 2000-х, що прийшла на зміну свого роду відродженню 1990-х. Гостра фраза Христини Соловій вкотре підняла тему ймовірної провини цієї “колективної Єфросиніної” в російському вторгненні — і, вочевидь, саме свіжі рани від цього вторгнення та нестихаючий фоновий хронічний стрес додали обговоренню емоційності.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Втім, є підстави вважати, що питання не лише в чітко видимій прямій темі. Здається, інтерв’ю та пристрасті навколо нього оголили той нерв, який не дозволяв спокійно приймати різку “патріотизацію” й українізацію великої частини популярного бомонду, яка повалила хвилею після широкомасштабного вторгнення. Це не різкість переходу, як можна подумати. Це не ревність новонавернених “Павлів”, яка змушувала підозрювати, що, за великим рахунком, Савлами вони й залишилися. Це не синдром відкривача Америки, так щедро явлений зеленою владою. Це навіть не “показушність” та брак міри — зрештою, властивий масовій культурі й масовій людині у всьому світі. Це навіть не “ресентимент маргіналізованих” за своє українство, як висловився Андрій Сайчук.
Аби спробувати зрозуміти, з чим маємо справу, варто, як мінімум, спробувати вийти поза тематичні рамки “мовного питання” та масової культури і поза хронологічні — 1990-ті–2000-ні.
Бо виглядає, що суть проблеми та справжня причина такої гострої реакції радше у тому, які культурні патерни цього разу говорили російською. І які рольові моделі, цінності та способи суспільної взаємодії цього разу пропонували широким масам.
А вони були вельми специфічні. Серіали і попсові пісеньки просували кілька основних рольових моделей — бандита, жінки-утриманки, обивателя без особливих культурних потреб та ознак хоч якоїсь ідентичності й тому подібне. Житейська логіка всіх цих персонажів була специфічна — вони намагалися у той чи інший спосіб потрапити в красиве життя, не напружуючись. Бандит — через “розбірки” з такими ж, як сам. Жінкам пропонувалося як модель успіху пошуки заможного “папіка” й роль утриманки без особливих запитів до життя: грубо кажучи, нагодована-одягнута — і вже гаразд. Що ж до обивателів, то вони мали просто “жити для себе”, тобто не переймаючись нічим, що виходило поза межі побуту та задоволення власних потреб, бажань чи примх.
По суті, йшлося про ті чи інші моделі суспільного паразитизму. Не дивно, що житейська логіка всіх тих рольових моделей була відповідною: як не “судьба-злодєйка”, яку слід таки обдурити чи якимось чином перемогти, то пропозиції впіймати свою “птицю щастя”, причому не пропонувалося якогось сталого рецепту, як це щастя здобути і що з ним робити далі. Навіть у випадку обивателя, який є гарним сюжетним містком до теми творчої щоденної праці й успіху та самореалізації завдяки цій праці, пропонувалося просто позачасове існування “з дня на день”.
На цьому тлі чиновник чи солдат хоч би й імперської потенційно окупаційної армії вже виглядав апофеозом конструктиву. Бодай тому, що підтримував існування якоїсь сталої системи, яка забезпечувала існування всіх решти категорій і якій бодай теоретично належала певна конструктивна роль. Але навіть у цьому випадку залишалося питання — а хто ж на це все заробить? Утримання того ж держапарату не копійки коштує і не з неба падає.
Естетика була відповідна. По суті, існувало три основні естетичні лінії. Перша — це традиційна російська “тоска”, тобто безнадія, безсенсовість існування, сірість, загубленість у часі та просторі. Сірі будинки, нещасні самотні люди, брак перспектив і тому подібне. Друга — це “гламур”, блискучий, крикливий, естетика скоробагатьків, де демонструвалося не смак, а статус і гроші, які давали можливість безкарно знущатися зі слабших. І третій варіант — естетика суто “чоловічих” товариств, тих-таки бандитів чи військових, яку складно охарактеризувати інакше, як культуру токсичної маскулінності з її показною відсутністю сентиментів, “жорсткістю”, нормалізацією насильства, ієрархічністю та культом “справжнього мужика”.
Уся ця гримуча суміш у тій чи іншій формі майже безперешкодно починала ширитися в українському суспільстві, починаючи з 2000-х. Підсумовуючи, можна спокійно ствердити, що російськомовний мав бути не умовним Короленком чи Чеховим (сиріч присвоєним “високою” культурою колонізаторів автохтоном), а “пацаном з району”, який плутає Ахматову та Ахметову. Разом із мовною русифікацією пліч-о-пліч йшло звичайнісіньке “обидлення” суспільства, стягання на найнижчий рівень культури як такої. Мало було розмовляти російською — це мала бути ще й мова “блатняка”, “шансону”, тьоті Клави з під’їзду. Орієнтувалися на той контингент, рівень культурних запитів якого не перевищував “жрать-ржать-срать”. Ішлося, по суті, про культуру декласованого міського дна і криміналітету. Задля їхнього комфорту треба було не просто мовно русифікуватися, а й ставати “простішим”. До амеби включно.
Тим часом у самій Росії все глибше розверзалася антропологічна катастрофа, тобто повний розвал базової довіри в суспільстві, внутрішньосуспільних зв’язків, наростання цинізму і так далі. До певного моменту це можна було бачити зі статистики — кількість соціально неблагополучних людей та регіонів, девіацій, злочинів з особливою жорстокістю, покинутих старих та дітей зашкалювала. Після повномасштабного вторгнення Україна та світ отримали можливість спостерігати ці реалії безпосередньо — через реляції свідків з окупованих територій та завдяки перехопленням розмов російських вояків зі своїми близькими. У принципі, сам факт мату замість розділових знаків і майже повна відсутність лагідних слів уже багато про що каже. Зрештою, один із чеських фахівців-кримінологів прямо ствердив, що основним способом суспільної комунікації для росіян є насильство. По суті, оцю саму антропологічну катастрофу нам і продавали під виглядом “крутого російського”. Бо більше не було чого.
І проблема, окрім російської мови та попсової культури, була у повній деструктивності пропонованих соціальних моделей. Разом із культурою російської попси приходило і типово російське ставлення до загалу — не як до громади, а як до маси, яку слід поперемінно то залякувати батогом, то заманювати пряником. Причому на тлі батога пряник не мусив бути аж надто солодким чи добре спеченим — за щастя було вже те, що не батіг. І все це в ім’я використання цієї маси у своїх інтересах — від отримання з неї копійки і до можливості, зрештою, погнати в черговий “освободітєльний поход” чи “СВО”. Квінтесенцією такого підходу стала фраза “піпл хаває”.
У ширшому контексті це було не що інше, як суто інструментально-споживацький підхід до людини, коли “ближнього” розглядають лише як джерело чи конкурента на ресурс. Що загалом доволі типове для росіян — це описує, зокрема, Оксана Забужко у статті “Теплий ламповий рашизм”.
Така логіка кардинально розходилося зі звичною для українських інтелектуалів моделлю співжиття з нижчими за себе на соціальній драбині. Кажучи шевченківськими словами, “отих малих рабів німих”, тобто менш обдарованих від природи прозорливістю, уявою, вмінням відчути, дешифрувати свої інстинкти, бажання, стриматися, коли слід, і так далі. Їх належало вчити, просвіщати, тягнути до вищого рівня. Цим свого часу зайнялися народники, цими методами витягло Галичину греко-католицьке священство. Зрештою, наступне покоління “з пожеж ідей і полум’я вогнів” трактували державу, за яку боролися, як найкращий шлях для повного розвитку нації. Звичайна взаємодопомога була законом серед українських інтелігентів ще часів Російської імперії та дисидентів уже імперії совєтської: каси взаємодопомоги, взаємні послуги — у хід йшло все, що могло порятувати відносно безталанного члена спільноти.
Увесь цей соціальний і моральний нарібок опинявся витиснутим у межі вузьких спільнот — або міських диваків, або колективного “села”, яке теж зберегло етику взаємодопомоги і розуміння успіху та самореалізації через працю (хоч останню і в дуже побитому після десятиліть колгоспного життя вигляді). Український освічений клас і просто розумніша частина “простих людей” опинилися заблокованими, спутаними по руках і ногах у прагненні хоч щось пояснити “німим отим рабам моїм”. По суті, наші “брахмани” і “кшатрії” штучно утримувалися на становищі замалим не “недоторканих”. А річ у тім, що так суспільство існувати не може. Бо не здатна втриматися та спільнота, з якої тільки беруть, не даючи нічого взамін — а саме це і пропонувала масова російська культура, експортована з Москви.
Причому експортована аж ніяк не на запит аудиторії. Уся ця попсова вакханалія була ефектом цілеспрямованих зусиль, які починалися з системного вливання грошей і кадрів в українські не лише медіа, а й у весь масовий сектор культури. Росіяни скуповували канали, медіа, викуповували права на переклад на весь регіон, просували своїх менеджерів, демпінгували ввезеною російськомовною літературою... Таким чином поступово захоплювали всі без винятку ніші масової культури в доброму сенсі — телебачення, музичний ринок, кіно, книги, розважальний сектор і далі за списком. Все йшло до того, що українське стане просто розвагою для вузьких інтелігентних кіл.
Питання було у тому, щоб не дати українському ставати масовим, модним, бажаним для мільйонів. А ось у цьому питанні Путін був солідарний не тільки зі Сталіним, а й із царем Алєксандром ІІ, “асвабадітєлєм” від кріпацтва, запровадженого в Україні його прабабою Єкатєріною ІІ. Емський указ не забороняв писати наукові праці та “високі” художні твори українською — але ось друкувати тексти “для широкого вжитку”, підручники, дитячу літературу було суворо заборонено. Також не менш суворо було заборонено друкувати українські переклади іноземних текстів. Мовою навчання, освіти, соціальних авансів мала бути тільки російська.
“Совєти” після згортання “петлюрівської” українізації діяли через школу. Фінансові стимули для вчителів російської, дозвіл батькам вибирати мову навчання дитини, звільнення від вивчення української мови для дітей військових... Перелік можна продовжувати довго, але все це зводилося до одного — перепусткою до соціального ліфта була російська мова. Україна мала бути російськомовною і вторинною відносно Росії. На тлі цієї мети заробітки 2000-х на українському медійному та культурному ринку були для Москви радше приємним бонусом, ніж єдиною метою.
Таким чином, історія реваншу російської культури та культури російськомовної у 2000-х роках є насправді продовженням того, що відбулося у 1930-х (тобто системного усвідомленого насильства, яке було частиною геноциду). Почалося воно від розстрілів за відповідь українською в лютневому Києві 1918 року і пізніше, за часів відносно гуманітарного “застою”, відлунювало щонайменше обзиванням української мови "сільською". У 2000-ні українська мова стала “неформатом” там, де було її логічне і законне місце, — у національній державі Україна.
І вже цей один факт апелює не лише до імперського пригнічення, а й до геноцидного нищення. А враховуючи, які соціальні конструкти і цінності вона несла з собою, то й просто до соціоциду як знищення будь-яких тривких зв’язків та конструктів у суспільстві.
Після всього написаного зайве казати, що аргумент про “запит” не витримує найменшої критики. Бо йшлося не просто про штучне формування “запиту”, а й про цілеспрямоване насильницьке занурення не тільки у російську чи російськомовну культуру, а в культуру принципово низьку, яка заглушувала собою все і вся, до чого могла дотягнутися. Культуру криміналу, насилля, безпросвітності й так далі.
Але і цього ще мало. Бо для участі в процесі потрібні були люди не тільки певного фахового рівня, а й певного складу характеру. Йшлося про певну емоційну глухоту, дистанціювання від етики, зокрема суспільної відповідальності, готовність визнавати себе вторинним, — по суті, про щось дуже схоже на креолів у тому сенсі, в якому цей типаж описує Микола Рябчук.
Те ж можна сказати і про олігархів, які фінансували це все і запрошували російських менеджерів та продюсерів, котрі вже формували під себе все решта. Тільки тут уже варто наголосити на зосередженні на речах суто матеріальних, які стосувалися престижу — тобто те, чого найбільше бракувало нащадкам “робітничого класу”, мешканцям промислових районів та регіонів по всьому Союзу.
Й оцей мисленнєвий комплекс виявлявся важливішим, аніж фаховість, здібність, талант. Доведено масою талановитих україномовних виконавців і митців, які були штучно загнані в гетто, виходом із якого був тільки перехід на московську сторону.
Звісно, можна зауважити, що скоробагатьки без особливого поняття про культуру та неперебірливі діячі не найвищих рівнів культури й мистецтва трапляються скрізь. От тільки в нашому конкретному випадку їхня активність і перевага були наслідком як специфічних умов совка, так і свідомої діяльності Москви вже після розвалу останнього.
Саме тому ризикну припустити, що проблема “колективної єфросініної” не лише у мові й культурі. Проблема також у вкрай неприємному відкритті, що як фахівці своєї сфери вони означали для своїх колишніх працедавців, імовірно, не так і багато. Вони були просто інструментом завдяки тому, що сиділо у їхній підсвідомості. Й агентом (свідомим чи ні — не має аж такого значення) для проникнення деструктивних моделей та ідей у власне суспільство, серед якого ти об’єктивно живеш.
Ці обставини вимагають від “єфросиніних” певної рефлексії, а також корекції поведінки. Зрештою, Савл став Павлом не у момент прозріння. Аби стати Павлом остаточно, він пройшов довгий і тяжкий шлях, який завершився мучеництвом. Від колективної “єфросиніної” ніхто не вимагає мучеництва — але деякі речі їм слід засвоїти. Насамперед, їм таки слід втямити, що ряд речей, які вони засвоїли від московських “крутеликів”, в Україні і серед українців виглядають зовсім не так. Або й зовсім не прийняті. Їм доведеться таки змінити у собі певні речі. Крім того, українське вимагає поваги — і до нього самого, і до тих, хто його втримав, поки вони заробляли гроші й ім’я, попутно русифікуючи власний народ. А заодно реплікуючи типову табірну схему виживання — причепитися до когось ресурсного і тягнути цей ресурс. Раніше ресурсною була Москва, зараз такою потроху стає Україна. Але штука в тому, що до України не можна ставитися просто так, з типово російською безцеремонністю, забудькуватістю та безвідповідальністю. І саме відсутність видимих намірів змінюватися диктує вкрай емоційну реакцію Христини Соловій на слова Єфросиніної. Яка теж емоційна внаслідок тих самих обставин, але з цілком інших причин. Війна стала тригером усього неусвідомленого багажу — наголошу, не лише мовного, а саме культурного та соціального. Вона воскресила, хоч не завжди усвідомлено, колективні спогади про репресії, “телячу мову”, “грає-грає-воропає”, “смерть буржуазіі і украінцам”, розстріли за відповідь українською мовою, закриття українських шкіл... зрештою, за “неформат” державної мови і “смішних гуцулів”, “супервуйків” та інші “шедеври” попсового генія, які прямо цілили саме в ідентичність малої батьківщини Христини Соловій.
Тим паче, що свідчень про незмінність намірів нищення всього українського як у вузько культурному, так і в соціальному плані більш ніж достатньо. Досить пригадати випадки спалення українських книг і підручників на окупованих територіях, перейменування навіть цілком нейтральних "Радісних" та "Будинкових" вулиць на "істинно радянські" та заклики до повного знищення українців, у тому числі за мовно-культурною ознакою.
09.03.2024