Повість Юліана Радзикевича «Лупулові скарби», здається, є апофеозом двох характерних рис історичних текстів цього автора. Насамперед він, як і зазвичай, обирає для свого сюжету час, який радше не тішився особливим інтересом письменників – між Берестечком та Переяславською радою. Цей період української історії не може похвалитися особливо видовищними і яскравими з точки зору неісториків подіями, але саме тоді заклалося або укріпилося чимало уявлень і процесів, які визначили траєкторію української історії і відносини українців з сусідами на доволі тривале майбутнє. Втім, аби схопити всі нюанси цього періоду, треба добре знатися на історії, зокрема цього періоду, і деталях перебігу подій. Своїми знаннями Радзикевич, вочевидь, користується насамперед для того, аби на матеріалі епохи, в яку він засунув свій сюжет, зашифрувати якусь з колізій сучасних йому подій і процесів.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
У результаті цих «шифрувань» сюжет «Лупулових скарбів» виглядає позірно чи не найхаотичнішим на тлі решти його текстів. Окрім звичного для Радзикевича «розвалу» сюжету на дві частини, поєднані хіба що постаттю головного героя, тут сюжет мандрує щонайменше трьома країнами, і практично всі дійові особи – це або люди мішаного походження, або люди, які не зі своєї волі опинилися на чужині. Головний герой Ярема Градич – це загалом нетипова для української белетристики фігура професійного солдата, який заробляє на життя своїми вояцькими вміннями. Кажучи просто, він найманець. В Україні він не зовсім свій не лише через «космополітичне» ремесло, а й тому, що його батьки не місцеві, а прийшлі свого часу з Молдови.
Власне навколо пригод Градича й обертається весь сюжет. Починається з того, що наприкінці 1652 року він повертається з чужини (конкретніше – з Німеччини), де служив у війську одного з курфюрстів – з часом з’ясовується, що він майже встиг послужити і у війську Радзивілла. Коли Ярема довідався про смерть від пошесті обох батьків, він вирішує податися у військо Хмельницького. Втім, дорогою стає на службу до Костянтина Костина, молдавського вельможі, який утік з країни після заколоту Стефана Георгіци, і в якості озброєного слуги охороняє його почет і майно на дорогах Речі Посполитої, куди він утік. Під час цієї служби він зі взаємністю закохується в доньку Костина, Теодору. Утім гепі-енду не відбувається – дівчину з часом віддають заміж за представника іншого знатного роду. Окрім очевидної станової різниці, суттєву роль у цьому повороті відіграє мати Теодори – полька за походженням.
Сам Градич зрештою опиняється у рядах війська Хмельницького, а саме у Вінницькому полку під командуванням Івана Богуна, і спочатку бере участь у переможній для козаків битві під Монастирищами, а пізніше, влітку 1653 року, вирушає в похід на Молдову. Там козаки під командуванням Тимоша Хмельницького і полковника Богуна спочатку вступають в Ясси і виганяють звідтіля Георгіцу, а пізніше Тиміш за намовою господаря Молдови Василя Лупула вирушає проти сусідньої Мунтянії, де зазнає поразки. Фінальним епізодом стає облога Сучави, де Тиміш гине, а Градич довго бореться з правцем, та врешті одужує. У тому ж поході він знаходить свою долю – Ярину, дочку козака, який свого часу забрів до Молдови і там осів.
Василь Лупул
Власне у Сучаві знаходяться «скарби Лупула», про які сповіщає заголовок. І оскільки суть тропу скарбів, їхнє місцезнаходження і той факт, що цінність Сучави не лише у статусі й символіці найстаршої столиці Молдови, а й у скарбах її актуального володаря, схованих у підземеллі Сучавського замку, читач взнає тільки в останній, четвертій частині тексту – то виникає запитання логіки назви.
Утім, назва – не найбільша проблема книги. Подробиці мандрів героя викликають не менше запитань. Насамперед тим, що це таки мандри, причому в кожному окремому відрізку їхній напрямок і причина є наслідком збігу чи й прямого тиску обставин. На самому початку герой, повернувшись на Батьківщину в розпал війни, слідуючи словництву автора, «проти поляків» вимушений пояснювати останні свої перипетії не комусь, а ченцеві-відлюдникові. Причому відлюдником цього ченця та його товаришів із монастиря біля Жовкви зробила пошесть смертоносної хвороби. І власне цей чернець настійливо вимагає у нього пояснень, яким вітром його занесло в ряди польської армії на тлі війни, яку веде його батьківщина проти тих-таки поляків. Деталь дивна з двох міркувань. Насамперед, попри популярні уявлення, у 17 столітті тема національної ідентичності та солідарності не була аж такою важливою, як у столітті двадцятому. Мало того, саме у воєнних умовах, бувало, відступали перед реальністю навіть звичні для того часу міркування релігійної ідентичності – є зафіксовані в особистих діаріушах факти, коли благословення від православного священика приймав не хто інший, як Стефан Чарнецький.
Друга дивна риса – Градичеві фактично пропонується зовсім інша логіка, ніж та, за якою він жив досі. До моменту запитання про «ляхів» він найманець, людина, якій насправді однаково, за кого битися, – аби платили. Тут же йому пропонують зовсім інше військове амплуа – а саме воїна-захисника. Далі його ведуть у сховок, де переховується, ймовірно, смертельно хворий козак Семен Білецький. Він же вмовляє героя передати листа, почувши про рішення Градича їхати до Хмельницького (рішення доволі непродумане, враховуючи минуле героя і явні натяки автора на контекст українсько-польського протистояння).
Зрештою, Білецький, попри власні прогнози, одужує – і далі вони їдуть разом, везучи з собою листа та ще ряд відомостей. Дорогою зустрічають валку Костянтина Костина, молдавського аристократа, який утік з сім’єю до сусідньої Речі Посполитої (тим паче, що його дружина – польська шляхтянка, а серед його супутників – резидент Речі Посполитої у Молдові Кутнарський). Тут Градич одягає ще раз знайому йому вже шкуру найманця і стає на службу разом із Білецьким, розраховуючи на принцип «найтемніше під ліхтарем» й ігноруючи застереження супутника, що небезпечно аж настільки глибоко заходити на чужу територію. Білецький має рацію – на Градича нападає частина молдавської охорони валки і напівживим залишає його на волю Божу. Його рятують козаки полку Семена Височана – і після цього він уже тримається козаків не лише в силу раніше прийнятого рішення, а й із вдячності. Втім, шлях Яреми серед козаків дещо хаотичний і мало залежний від його волі – спочатку він рушає з височанівцями на Вінниччину, разом з ними доєднується до полку Богуна, у складі цього полку бере участь у бою під Монастирищами, пізніше потрапляє в Чигирин, зрештою вирушає у молдавський похід літа 1653 року як один зі свити гетьманича Тимоша.
Паралельно з цим розігрується й особиста драма Градича – він закохується в дочку Костина Теодору, причому зі взаємністю. Одночасно до дівчини сватається полковник Клодзінський, якого змальовано підкреслено вульгарним і, що цікаво, ймовірним автором шахрайств з грошима, виділеними для його полку. Остання деталь важлива, позаяк для середовища, з якого вийшов сам Радзикевич, чисті руки та належна поведінка були базовими умовами для прийняття за свого в поважному товаристві. Уже не згадуючи факту, що саме простацька, у сенсі грубості та вульгарності, поведінка була основним закидом у бік «колективних українців» з боку поляків.
І тут випадає зауважити наступний стабільний мотив: практично у кожній невдачі чи то Градича, чи то загалом козаків видно вплив «поляків» – чи конкретних людей польського походження, чи представників Польщі як держави. Звісно ж, для середини 17 століття це цілком некоректно, бо хоч битва під Берестечком і поклала початок перетіканню війни у затяжний конфлікт між поляками й українцями, але все ж до новітніх форм цього протистояння ще залишалося приблизно два століття.
У випадку історії з Теодорою видно добре, що основним мотором того, що зрештою дівчина виходить заміж за представника молдавської знатної родини, є її мати, польська шляхтянка. Ще до заміжжя доньки вона ж намагається видати її за свого співвітчизника, уже згаданого полковника Клодзінського, цінуючи передусім його належність до шляхти і майже не звертаючи уваги на те, що як людина він зовсім «не подарунок». Власне у цьому випадку ймовірно, що маємо справу з глибоко схованою аналогією до колізій австро-польсько-українських відносин в Австрійській імперії, коли фактично таємний вплив польського аристократа, який займав свого часу пост губернатора краю Агенора Голуховського, зрештою зламав взаєморозуміння між віденським урядом та українцями. Зрозуміло, що у такому тлумаченні фігура Теодори є суто алегоричною, цілком у дусі традиції передавати нації через жіночі постаті. Наприкінці вартує нагадати, що в реальності середини 17 століття про одруження навіть не постало б питання з огляду на банальну станову різницю між обома закоханими.
Окрім історії з Теодорою, протягом усієї книжки активно виопуклюється роль резидента Речі Посполитої Кутнарського у всіх невдачах козаків. Зрештою, певною мірою саме поляки спонукають Градича вибрати українську сторону – повсякчас підозрюючи його у нечесній грі просто за фактом походження.
Також варто зауважити ще два повторювані мотиви. Насамперед, усі мінімально значимі для сюжету герої опиняються у ситуації «не зовсім своїх» на теренах, де власне відбувається дія – і часто з трагічним фіналом. Польське військо діє в Україні, козаки воюють у Молдові. Обидві кохані Градича у тексті теж не на своїй землі – Теодору, наслідницю молдовської аристократичної родини, читач зустрічає у вигнанні, а Ярина, напівукраїнка-напівмолдаванка, «не зовсім своя» в Яссах на тлі козацьких походів у Молдову. Зрештою, сам господар Молдови Василь Лупул, що добре відомо історикам, не був «своїм» у країні, якою правив – він походив з епірських греків і престол здобув завдяки передусім зв’язкам у султанському палаці.
З іншого боку, чітко простежується теж послідовність невдач на «чужій» території або ж на чужій службі – у Молдові ані козаки не здобувають перемоги, ані місцеві українці, зрештою, не можуть там жити і повертаються на батьківщину вслід за козаками. Градич не знаходить ні щастя, ні успіху, ні особливого заробітку на чужій службі. Аналогічно його кохання з Теодорою закінчується жорстоким розчаруванням. Зазнають поразки в Молдові козаки, гине гетьманич Тиміш – теж у Молдові, під мурами Сучави.
З урахуванням усіх цих повторюваних мотивів, шлях Градича починає нагадувати щось на кшталт несвідомого пошуку себе під тиском обставин. Причому обставини воістину нездоланні – спроба повернутися у звичну шкуру через службу в Костина закінчується приголомшливим фіаско. Усі спроби діяти «на чужій території» без пріоритету українського закінчуються фіаско, як і спроба влаштувати свою долю з чужинкою – у цьому контексті доречно нагадати про персоніфікацію народів через жіночі фігури.
Зрештою, факт захворювання Градича на правець незадовго до відступу з Сучави скидається на алегорію до остаточного переродження і знаходження себе. Прикметно, що в останніх сценах Градич чи не вперше за весь текст книги справляє враження людини, яка більш-менш чітко знає, чого хоче. Парадоксально, що це розуміння прийшло через спільну з українцями поразку, якою в романі виступає відступ із Сучави. Цей епізод у книзі дещо скидається на алюзію до відступу українців зі Львова у листопаді 1918 року — принаймні автор повторює всю аргументацію критиків цього кроку й колізії, які постали свого часу перед командирами львівського гарнізону.
Загалом створюється враження, що у «Скарбах…» Радзикевича по-справжньому цікавила така делікатна і маловідома тема, як остаточний вибір ідентичності та набуття суб’єктності. Утім, дорогою до власної ідентичності доводиться продиратися передусім через польську протидію – що не було секретом для сучасників Радзикевичів і що робить історію з «Лупулових скарбів» також історією про українсько-польське протистояння у контексті контактів України зі зовнішнім світом.
05.04.2024