Коріння глупоти

Тиждень тому громада довідалася про прикрий ляпсус — на банері з провізоричної огорожі руїн Музею Романа Шухевича у Білогорщі текст повідомляв зацікавленим, що свого часу в будинку жив Роман Шухевич з родиною. Нема чого дивуватися гострій реакції історика Володимира В’ятровича — а після того, як він оприлюднив казус у мережі ФБ, і купи освіченого львівського товариства.

У коментарях до посту та репостів — ціла буря стандартних звинувачень: і про низький освітній рівень команди міськради, і про невідповідну якість освіти, почавши зі шкільної і закінчивши університетською, і про “погану молодь”. Список можна продовжити, він сотні разів повторений і непогано засвоєний.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Одначе в цьому випадку я б не поспішала винуватити винятково команду міськради. З одної простої причини — такі ляпсуси, до того ж публічні, у нас загалом не рідкість. “Ляпи” на рівні шкільної програми та базової логіки не раз вилазили в урядовців, журналістів, громадських активістів... та в кого лишень їх не бувало. Причому ляпи не лише суто фактичні — вистачає пропозицій реформ, з якими виникають проблеми вже на рівні явного прикладання до реалій життя, причім не конче нашого, а “загалом” як такого. Аналогічно з розпорядженнями чиновників-практиків — з серії, що простіше побудувати корупційну схему, ніж виконати. Частина цього “вдячного матеріалу” вражає рівнем необізнаності з фактографією на елементарному рівні, частина змушує підозрювати авторів тих ляпів у проблемах з емпатією.

Мініскандали за мотивами такого роду ляпсусів зазвичай супроводжуються переліком стереотипного набору причин на кшталт невігластва якоїсь групи, кепського стану освіти та подібного. Звісно, частина з авторів ляпів — просто не надто розумні люди: зрештою, кожна фахова група включає певну кількість просто дурнів. Є ідіоти-чиновники, є ідіоти-лікарі, є ідіоти-вчителі, які однаково злять як реципієнтів їхніх послуг, так і розумніших колег. Є й поверхові артисти масової сцени, які чи не найчастіше втрапляють в історії на тему культурно-побутових контекстів — тобто побутових ситуацій, де складно обійтися без мови-культури-історії.

Можна, звісно, лаяти школу та загалом систему освіти, можна нарікати на молодь. Зрештою, не буде зайвим згадати фактор перенасичення інформацією і той факт, що кожен може помилитися чи заговоритися.

Усе це буде справедливим. Та є кілька моментів, які заважають обмежитися названими причинами. Насамперед той факт, що такі ляпсуси стосуються переважно елементарних речей. Настільки елементарних, аж вони лізуть, що називається, “з кожного залізка”, і їх не проблема перевірити в інтернеті.

Другим фактом є те, що автори ляпсусів — як посутніх, так і з області формулювань — не є тупими чи позбавленими емпатії людьми. Принаймні не справляють такого враження. Окрім того, зазвичай автори ляпсусів перебувають на позиціях, які, при всіх нюансах буття, практично виключають дуже явні проблеми з освітою.

Крім усього, часто проблема не стільки в суті та фактографії (це радше найнижчий і найбільш видимий рівень проблеми), скільки в незугарності формулювань і нерозумінні контексту. Знов-таки наголошу, що йдеться про базовий рівень, а не про спеціалізовані речі. Глибина і суть такого ляпсусу зазвичай помітна на тлі контексту події чи проблеми, з приводу якого йде обговорення і який, відповідно, породив ляпсус.

Отож маємо проблему радше не пошесті ідіотів. Дивує інше — поширене неспівпадіння реального рівня авторів ляпів і факт, що ляпи переважно на рівні не надто спеціалізованого контексту. Тут кортить завважити ще, що частіше проблема помітна у відносно молодшого покоління, приблизно 30–40-річних. Пошесть глупоти? Спробуймо розібратися.

Тут просяться спогади про хвилювання навколо результатів тестувань PISA. А це тести теж про розуміння контексту — не просто про фактичні знання (які, зрештою, можна знайти в інтернеті), а саме про контекст, про вміння повертатися у певній виробленій знаковій і символьній системі. Без цього навіть найкраще вивчений предмет перетворюється на набір поверхових знань. І саме на це найбільше нарікають досвідчені вчителі та фахові гуманітарії. Разом із проблемними навичками працювати з інформацією — не в сенсі медіаграмотності, а в сенсі вміння аналізувати, перевіряти, розуміти, формулювати і так далі.

Все описане змушує бодай тимчасово дати спокій освіті й загалом соціальній сфері та пригадати, звідки ж у нас такий порваний контекст — цей мем тут буде більш ніж доречний. Бо справді йдеться про “випадіння з контексту” величезної частини середньої та молодшої генерацій.

Але тут така штука, що культурний контекст разом із певним рівнем роботи з інформацією — то річ, якої у школі з нуля не навчиш. З дуже простої причини — навчання культурному контексту потребує тривалого особистісного контакту між умовним учителем та учнем, якого школа не здатна забезпечити через організацію процесу. Ні в нас, ні за кордоном. Культурний контекст — це сфера відповідальності середовища проживання та авторитетних старших, які “розшифрують” це середовище відповідно. Якщо подивитися з точки зору сфери, до якої належить випадок, що спровокував написання цього тексту, то йдеться про все, що Майкл Білліг відносить до “опущеного прапора” — тобто фактично спосіб життя, набір пам’ятних на автоматі сюжетів, подій, сенсів, спосіб облаштування простору і так далі в тій частині, яка явно чи неявно апелює до ідентичності спільноти.

Отож погляньмо, що у нас з простором і вчителями контексту, якими найчастіше стає старше покоління. Наголошу, що йдеться про речі, де навіть найкраща середня школа має об’єктивно дуже обмежені можливості.

А простір, який треба було витлумачити, в нашому випадку протягом минулих ста років стрімко змінювався. Причому, що важливо, змінювався переважно різко і не в надто мирний спосіб — а частіше відверто насильницький. Звісно, головним виконавцем цих змін була совєтська влада, і на рівні окремих людей, родин, спільнот ці зміни несли з собою часто смертельну загрозу просто за те, що ти був собою.

Ситуацію не надто покращила зміна часів з відверто терористичних на відносно гуманітарні. Пам’ять про пережите надійно закривала рот, а за небажані спогади можна було познайомитися з “органами”. Мало того, просто приватна пам’ять про “небажаних” для влади осіб, місця чи подію в разі необережного опублічнення її свідчень могла дорого коштувати.

У результаті українці й усі національні меншини заодно були позбавлені можливості осмислити, перетравити хоч якось історичний досвід, передати ідентичність на рівні не теоретичних конструкцій, а власне “похиленого прапора” у вигляді колективних спогадів, облаштування простору, певних поведінкових патернів й інших малопомітних ознак ідентичності. Зрештою, базового свідомого розуміння, як і що влаштоване у житті, не обтяженому турботою “мудрої партії”.

Як результат — останнє покоління, народжене в “совку”, було вимушене саме “доходити до глузду”. Але тут підкралися 1990-ті з їхньою нестабільністю і злиднями. Вони ще більше підсилили ефект совєтської убогості й обмеженості можливостей контролювати значну частину побутових аспектів власного життя та загнали основну масу суспільства в тунельне мислення з однією метою — вижити.

Ті, хто був тоді батьками і відносно молодими дідусями-бабусями, виявилися в ситуації, коли основна маса ресурсу йшла просто на виживання. На комунікацію з молодшими поза суто побутовими питаннями не залишалося сил у всіх значеннях слова. А багато хто був змушений поїхати на заробітки. Уже наприкінці 1990-х соціологи та журналісти писали про те, що таке “соціальне сирітство” матиме свої тяжкі наслідки. Оце вони і є.

Школа й інші суспільні заклади не могли тут порятувати не лише тому, що передача “опущеного прапора” є лише частиною (і не найзначнішою) їхнього функціоналу, а й завдяки інерції філософії совєтської не те що школи, а виховно-освітньої системи в цілому. Совєтська система абсолютно не враховувала ані об'єктивних механізмів людської психіки, ані природного ходу подій — вона навпаки була спрямована на переробку людської натури й побудову "нового суспільства", отож усіх навколо сприймала як потенційних саботажників і була готова карати їх з усією суворістю. Небезпідставно — адже вижити в "ідеальному", з точки зору "будівників комунізму", світі було неможливо.

Школа в таких умовах (і не тільки школа — йдеться про всі без винятку заклади, які мають відношення до виховання та навчання) ставала одним з інструментів формування нової людини. Засобами цього були хронічна агресивна індоктринація та постійний дріб’язковий контроль щодо “правильних” одягу, поведінки, зачіски і так далі. Включно до “виправляння” даного природою, на кшталт ліворукості. Отож совєтська школа — це не стільки про освіту, скільки про муштру як про спосіб соціалізації. Муштру під умови певних спущених "згори" ідеальних умов.

Все це не давало — і дати не могло — справді ані глибокої освіти, ані розуміння сенсів. Тим паче, що сенси й без того були “не свої” — “свої” треба було ховати якнайглибше, щоб не заробити репутації неблагонадійного. Отож не диво, що попри відносну ерудицію, всі в результаті отримали проблеми у вигляді синдрому “порваного контексту”, який часами рветься в найменш сподіваних ситуаціях та місцях. 

Крім того, “совок” надійно перекрив альтернативні джерела “занурення в контекст” — наприклад, низову інтелігенцію й ентузіастів-популяризаторів. Абсолютно все, що впливало на, так би мовити, "уми мас", включно з наукпопом (а шкільна освіта — так узагалі насамперед), перебувало під особливим наглядом "бійців ідеологічного фронту". Мало того, саме така самоідентифікація була обов’язковою як для освітян, так і для авторів популярних текстів. І, що ще гірше, "ідеологічний фронт" базувався на вже сформованій ідеології, під яку слід було підтягати реальний матеріал. Враховуючи, що за "ідеологічні похибки" конвой стріляв таки на ураження, нема чого дивуватися, що ентузіасти якщо і “впряглися” в того воза, то більше пильнували “ідеологічної чистоти” — а після проголошення Незалежності з аналогічним завзяттям перескочили на патріотичний стиль у редакції “за пафосом не видно змісту”. В гуманітарній сфері всі ці процеси призвели до консервації вульгаризованої народницької версії, до якої фахівці добралися вже в 2000-ні роки.  

Усе це разом спровокувало “порвані контексти” в тій частині, де йдеться про накладення теоретичних конструкцій на дійсність, сприйняття нюансів контексту, добір слів і тому подібного. Тобто все те, відсутність чого дає в результаті прикрі ляпсуси, а коли справа доходить до тривкіших речей — прожектерство. І проявляється, зокрема, тотальним ігнором питання комунікації та суто практичних параметрів. У результаті маємо "великих слів велику силу" і море ситуацій, коли реформа на практиці перетворюється на косметичну, бо тривають безконечні реорганізації й переміщення, і загалом вона нагадує замок, побудований на піску.

А також це ще бажання зробити, "щоб усім було добре" — що на практиці виглядає як системне позбавляння будь-яких складнощів. У візії людини, яка прагне, "щоб було добре", яскравим прикладом є вимоги навчання замалим не виключно через гру — ситуація, коли немає неможливого і все робиться наче само собою. Це ознака іншого, непрожитого дитинства. Непрожитого в сенсі браку комунікації. Бажання "про легкість" — це підсвідомий крик дитини, яку свого часу не вислуховували, не розмовляли з нею, не пояснювали, як влаштований світ, якій постійно руйнували довіру "реалізмом" у редакції "всі брешуть і все погано".

Це називається "дисоціація з реальністю". Тобто ситуація, коли травмована спільнота чи людина повністю підсвідомо ігнорує реальність, уникає вникати в неї, уникає формулювати свої матеріальні й організаційні потреби і тому подібне. Бо не навчені. А не навчені — бо ті, хто мав навчити, або були зайняті по саме нікуди, або боялися бодай уявного повернення в момент власного безсилля — а такого совєтська дійсність продукувала море.

По суті, йдеться про приблизно два підряд покоління переважно недогляданих дітей. Не в сенсі явної запущеності: вони всі були вбрані, нагодовані, отримали освіту, й часто непогану — але не мали розуміння взаємозв’язків у суспільстві, культурних контекстів, навичок рефлексії. Кажучи словами Марітена, отримали цивілізацію, а не культуру.

Тут доречно пригадати, що сучасне покоління — це діти і внуки тих, хто повністю відчув на собі все описане вище. А також те, що у цьому тексті йдеться про, умовно, міський освічений клас. На нижчих рівнях ми можемо запросто побачити глибочезне нерозуміння базових для життя речей і взаємозв’язків — наприклад, держави і власного добробуту. Свідчення цього явища дістали назву “прості люди”, і в 2019 році цитати таких “простих людей” стали популярним жанром на доказ пропащості “народу”. Тим часом у нашому випадку (назвімо речі своїми іменами) коріння глупоти — у вирваних роками тоталітарної дійсності контекстах, тобто розумінні взаємозв’язків.