Олеся Ісаюк

Мусимо пізнавати одні одних, помагати собі — і при цьому не допустити реплікації ні культури криміналізованого робітничого “посьолка”, ні культури провінційного п’ємонтизму 
Колоніальна інерція — явище настільки сильне, що з окремих товаришів його не здатні вибити навіть ворожі ракети, які прилітають прямісінько по українських містах.
Міф — така річ, якій треба відповідати. Якщо ти граєш роль лицаря-визволителя, треба хоч трохи ним бути. Інакше дисонанс породжуватиме все більшу і більшу нехіть до самозванця.
У черговій ітерації “з москвинами тану”, як співається у стрілецькій маршовій пісні, відбувається заміщення давно мертвого імперського наративу – національним українським.
Щоб нація стала нацією, вона має переродитися. Тобто вмерти і народитися ще раз. Вона має купити собі право на дальше існування. 
Вражає вчасність появи цього тексту — у 1991 році. Саме постає на повний зріст проблема повернення татар на свою батьківщину, у Крим. Вкотре вже з’являється тема союзу проти імперії з такими ж “братами по нещастю”. 
“Писар Імхотеп” Теодора Микитина — це не тільки про компромісні методи виживання, а також і про те, що стратегічно “мирне співіснування” колонізаторів і підкорених приречене
Якби хтось поставив собі за мету встановити чемпіона з маскування сенсів в українській історичній белетристиці, то цим чемпіоном став би Теодор Микитин. 
"І навіть якщо знищите усі наші свідоцтва, то навіть німі віття дерев, навіть наші побілілі кості розкажуть, у яких ми жили часах". Фентезі занурює в історію Окситанії – але чи все нам там аж таке невідоме? 
В українській прозовій белетристиці не так і багато книг про Коліївщину. “Останні орли” Михайла Старицького — чи не єдина з них, подвійно цінніша тим, що написана не в радянський період.