Олеся Ісаюк

Письменники, звісно ж, не пророки. Але реалії Криму й українського Півдня є просто вражаючою демонстрацією влучності образів Зінаїди Тулуб.
Все це вдалося видати і “протягнути” у час, коли вже починалася нова хвиля репресій проти української інтелігенції
Позбавлення премії Дюранті є не просто символічним кроком, щоби задовольнити українців. Ні. Це мало б стати ознакою того, що світ зрозумів, чим насправді є Росія.
Мусимо пізнавати одні одних, помагати собі — і при цьому не допустити реплікації ні культури криміналізованого робітничого “посьолка”, ні культури провінційного п’ємонтизму 
Колоніальна інерція — явище настільки сильне, що з окремих товаришів його не здатні вибити навіть ворожі ракети, які прилітають прямісінько по українських містах.
Міф — така річ, якій треба відповідати. Якщо ти граєш роль лицаря-визволителя, треба хоч трохи ним бути. Інакше дисонанс породжуватиме все більшу і більшу нехіть до самозванця.
У черговій ітерації “з москвинами тану”, як співається у стрілецькій маршовій пісні, відбувається заміщення давно мертвого імперського наративу – національним українським.
Щоб нація стала нацією, вона має переродитися. Тобто вмерти і народитися ще раз. Вона має купити собі право на дальше існування. 
Вражає вчасність появи цього тексту — у 1991 році. Саме постає на повний зріст проблема повернення татар на свою батьківщину, у Крим. Вкотре вже з’являється тема союзу проти імперії з такими ж “братами по нещастю”. 
“Писар Імхотеп” Теодора Микитина — це не тільки про компромісні методи виживання, а також і про те, що стратегічно “мирне співіснування” колонізаторів і підкорених приречене