Якщо “перекласти” драму Маргарити Орлеанської на колізії української історії, то відчитаємо і втому від процесів, і варіанти “монологу колонізатора” — мовляв, навіщо ці всі зусилля, “даваймо жити дружно”...
Критика складніша, ніж просто протиставлення “Європи” і “Росії” як цивілізації і не-цивілізації. Ідеться про критику Росії як квазі-Європи, Європи тільки за зовнішніми ознаками, яка насправді є чимось зовсім іншим.
Пам’ять має не тільки носіїв — вона має ще й обов’язок. Одна з його сторін — назвати покійних поіменно, належно їх вшанувати. А якщо вони були вбиті — покарати вбивцю.
Білик писав у часи, коли до осягнення суб’єктності скіфів та інших мешканців території України було далеко, а про суб’єктність України в принципі не могло йтися. Суб’єктність належала лише Москві
Текст писався вже в часи, коли не було потреби використовувати історичні події в якості езопової мови, та це не означало, що історична белетристика перетворилася на суто розважальний жанр.
Значна частина наших освітніх дискусій — це не про освіту і не про те, як її змінювати. Це взаємний обмін двома варіантами проживання травми совєтською і постсовєцькою освітою.
Завдяки потужній інерції і механізмам реплікації поведінки постсовєтське виховання у своїй масі — це не стільки про соціалізацію, скільки про муштру як єдиний спосіб соціалізації.
