Олеся Ісаюк

"Чи ж скаженство батогів свистячих на похилії спини спрямоване, чи ж мордерство кожного, що спину розігнути хоче, чи ж не дало воно деспотові з Кремля сірих слуг хоч однакових та із самої криці?”
Усе покладено і пропущено через досвід покоління 1920–1930-х — з їхніми ідеями, болями і бажаннями врешті відвоювати незалежність.
Перед нами щось дуже близьке до обігрування сюжету про виторговування собі хоч шматочка свободи і самоправності у власній країні
Дія повісті розгортається на тлі подій, які послужили підставою як для московської великодержавної міфології, так і для частини українського антиімперського міту.
На повну силу вилазить уже не тільки колоніальна, а й патріархальна оптика: імперські нації не можуть бути представлені жінками, влада — це чоловіча прерогатива
А вийшло те, що кримські татари витворяють таке, що витворяли насправді червоноармійці, чекісти, а часом і всякого роду збиранина — і жертвами чого стали й самі татари.
Стиль — це показник глибини зраненості тих, хто був свідком Другої світової та боротьби проти совєтського режиму після її закінчення, а ще тривалої заборони на озвучення тієї зраненості
Українець перестає бути для імперії ворогом тільки в одному випадку — якщо перестає бути собою.
Проживання травми і подолання геноцидного спадку. Травми безсилля перед насильством. Цей процес ніколи не буває спокійним, він завжди триває з надривом і криком.
Варто процитувати Маркса про “криваве іго монголів” як “справжню колиску Росії” і Бєрдяєва, що більшовизм – явище не так ліве, як російське