Олеся Ісаюк

Персоніфікація країни через жіночий образ не є чимось дивним. Так само є стандартним сюжет про ренегатство через любов до “чужинки”. Чайковський використав обидва.
Чому про гетьмана Петра Сагайдачного так мало художніх текстів? Може, він не вписується в народницький канон?
... і сила-силенна діячів “другого плану” — отих самих “других номерів”, чиїми руками насправді робиться історія.
Реальний Богун абсолютно не пасував до тієї версії історії України, яку просували у СРСР. Але чому ця постать не привертала уваги письменників поза СРСР — велика загадка
Якщо згадати, що під усіма можливими імперіями маскували Російську, то стає чітко видно: українець претендує не просто на суб’єктність, а на суперника імперії у війні сенсів. 
На котрусь із моделей мусить згодитися кожен, хто хоче хоч якогось суспільного авансу чи особистої реалізації. У всіх без винятку варіантах вимагається забути про власне коріння — мову, віру, звичаї. 
Кримські татари стали "чорним характером" у белетристиці ще у ХІХ столітті. Та в підрадянській літературі витягнули повне "бінго".
Місія Тараса Шевченка у романі Зінаїди Тулуб, написаного після ув'язнення та заслання, — показати у всій виразності роль українця в імперських координатах. Геній світового рівня, він тільки засланець, “розхідний матеріал”. Все, що може, — писати “в стіл” та допомагати тим, кому ще гірше
Проблеми з історичною белетристикою і тим, що діти не читають, матимемо, доки не прочитаємо те все, що стоїть за безпосереднім сюжетом. Це наш шлях через пустелю.
Спочатку зрив, потім героїчна боротьба, відтак поразка і, як результат, стадія невольницького плачу. Таке залишається у голові, якщо історією України знайомився востаннє у школі