Книга “Унія” Володимира Єшкілєва, попри анотацію, яка сповіщає про спробу укладення Гадяцької унії у 1658 році, більше стосується все ж подій Хмельниччини, зокрема постаті Івана Виговського, ніж власне унії. І, ймовірно, є прекрасним свідченням того, чому іти від протилежного, намагаючись змінити усталений наратив, — точно не найкраща ідея.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Втім, перш ніж критикувати, випадає роздивитися. Повість “Унія” — це три частини, дія яких розгортається з десятирічним інтервалом. У центрі — мало популяризована назагал група руської шляхти, яка намагається маневрувати між Річчю Посполитою та козацтвом. У першому розділі православне шляхетство опиняється на роздоріжжі після придушення повстання Гуні та Острянина — їм хотілося б більшого впливу в Речі Посполитій, але вони не довіряють козакам. У пошуку лідера, навколо якого можна згуртуватися, шляхетство поступово схиляється до князя Ієремії Вишневецького, натомість Хмельницького розглядають як потенційного “бунтівника”, який може залишити по собі суцільну руїну.
Втім, як стає зрозуміло у другій частині, дія якої розгортається узимку 1649 року, події пішли своїм ходом і всі дотогочасні розрахунки були марні. Іван Виговський, один із центральних фігур попередньої частини і головний герой усієї повісті, — генеральний писар у гетьмана Богдана Хмельницького, який відає не тільки канцелярією, а й таємними інтригами Козацької держави.
Третя і найважливіша з точки зору сюжету частина розгортається у 1659-му, в останні пів року гетьманування Виговського, коли той пробує зберегти Гадяцьку унію та власне гетьманство. Втім, це не вдається, і врешті він позбувається влади.
А одночасно розгортається містична лінія, пов’язана зі загадковими каїнітами — деструктивною чорною сектою, яка прагне до загальної руїни. Їхні сліди прагне віднайти трансільванський шляхтич Леваї ще у першій частині, їхній вплив приписується Кривоносу, зрештою, поразка Виговського у його зусиллях теж частково подається як результат зусиль каїнітів.
Треба віддати належне авторові, який (що рідкість в українській белетристиці загалом) показує Україну не тільки у дусі традиційного народництва як “країну козаків і селян”, а як суб’єкта подій і гравця не лише у відкритому бою, а й у поєдинках лицарів плаща та шпаги. Досі на такого роду епопеї зі “шляхетсько-суб’єктним” поглядом на українську історію зважувався хіба Юрій Косач. Окремо треба відмітити постать Юрія Немирича — здається, детальнішого опису цієї фігури в українській художній літературі немає.
Втім, від цих усіх переваг книга не втратила основної якості белетристики — як і всякі художні твори “з історією в тлі”, вона не стільки і не тільки про історію, скільки про сучасність. У даному разі — про тривалу дискусію між “народниками” і “пропагандистами шляхти”, яка триває досі. Суть цієї дискусії у пошуках відповіді на запитання, чим же була Хмельниччина: народним повстанням, яке переросло у національну державу, — чи руйнацією та зламом нормальної еволюції української ранньомодерної державності, просто до пори до часу не інституціоналізованої у рамках Ресі Посполитої. Не складно здогадатися, до якої з партій належить автор “Унії”, виписуючи своєму героєві, гетьманові Виговському, мотивацію через Гадяцьку унію відновити “мир і злагоду” у Речі Посполитій.
І з точки зору історика, автор таки демонструє нам усі можливі пастки, у які можна влипнути дорогою до усталення “шляхетського” варіанта української історії. Насамперед, через увесь текст проходить певного роду протиставлення козацтва і шляхти у контексті “свавільна юрба” проти освічених достойних людей і мудрих політиків. У тексті вистачає й описів замалим не бунтів на раді, і політичних нарад у гетьманських покоях, які контрастують саме емоційним настроєм.
Другий мотив — натяки на начеб спорідненість Максима Кривоноса з нечистою силою. Сама тема бере свій початок ще з літа 1648 року, коли приголомшені розгулом жорстокості ватаг як самого Кривоноса, так і його “колег” з Лівобережжя сучасники заходилися шукати містичних пояснень. І знайшли їх цілком у дусі того часу, приписавши йому “нечисту силу”. Автор “Унії” розвиває цю тему на повну силу, прив’язуючи до Кривоноса цілий “чорний орден” у образі відьми Палліди та її прибічників і приписуючи саме цьому звірячу жорстокість багатьох Кривоносових прибічників.
Мало того, що реальні відносини шляхти і козацтва виглядали значно складніше — наприклад, геть випущено з уваги факт, що козаки на той час це вже аж ніяк не просто “юрба”, а доволі складна внутрішньо соціальна страта. Де, зокрема, сформувалася власна своєрідна аристократія, так звані “старинні козаки”.
То ще в результаті окремі посили почали справляти враження перелицьованого Генрика Сенкевича. Причому перелицьованого у дусі Блока: “Да, скіфи ми! Да, азіати!”. Принаймні читання книги змусило згадати абсолютно всі недоліки і українського народництва, і сенкевичівських образів та сюжетів.
Недоліки досі домінуючої на загальному рівні народницької схеми не є секретом для фахівців. Ще меншим секретом є факт, що “загальна” для поляків схема розуміння Хмельниччини, сформульована і закріплена Генриком Сенкевичем з невеликим “реформами” внаслідок часової віддаленості і змін у польсько-українських відносинах, перебуває у гострому конфлікті з українським поглядом, попри всі реформи.
Сенкевичівські теми з героїчними лицарями Речі Посполитої, які протистоять диким бунтарям зі Степу, вже давно продіагностовані як варіант колоніального наративу. З тією різницею, що основним його джерелом був... ресентимент до пізньої Речі Посполитої, де стрімко починала формуватися модерна польська ідентичність.
Коли мається справу з колоніальним наративом, який хочеш здолати, то є два найпростіші шляхи — заперечення або демонстративне ствердження. Автор використав обидва. Перший — всюди, де можна, демонструючи руську шляхту, причому у суперлятивах. Другий — у своїх іграх із містичними сюжетами. Таким чином відьма Палліда нагадувала поганеньку копію Горпини з “Вогнем і мечем”. А начебто родичання Кривоноса з тою ж нечистою силою нагадала плітки з часів Хмельниччини на ту ж тему, зафіксовані, зокрема, в численних діарушах, які були одним із джерел сенкевичівських візій.
Усе це разом нагадує свого роду демонстративність у стилі “так ви кажете, що ми відьмаки? Ну ок, ми справді відьмаки — і щооо?” Зрештою, відгонить постколоніальною рекомпенсацією, до того ж у доволі незрілій формі. Крім того, такий прийом у принципі потребує вміння дозувати, а якраз цього авторові у містичних сюжетах і забракло.
Окремо слід згадати дивну манеру письменника приписувати як не батькові і синові Хмельницьким домашнє насилля, та ще й над вагітними, так польській магнатерії — окультні практики й утримання молодих жінок у сексуальному рабстві. Я прекрасно пам’ятаю, як на межі 2000-х митці старшого покоління (якраз посередині ще “Радянської України” і, власне, жовтодзьобів, яких зараз називають “ровесниками Незалежності”), вдарилося у щось, що годі було назвати інакше, як “чорнуха”. І що було дійсно складно читати. З одного боку, так виглядала реакція на тоталітарну травму і свого роду заперечення трагічного досвіду попередніх поколінь — за аналогією до “пошуку скелетів” західними митцями у спробі якось розібратися з колективною провиною старшого покоління і колективною травмою Другої світової їхніх батьків. З іншого — такого роду “крінж” почав ширитися у російських текстах того ж часу. І завдяки саме останнім з часом справжня зрілість почала чомусь асоціюватися зі здатністю витримувати побутовий крінж і вміти зневажливо сказати тим, хто звертав увагу на ненормальність ситуації, “та ви що, типу дуже правильні”? По суті, йшлося про інерцію впливу колишньої метрополії разом з бажанням швиденько перескочити у конкурентну “велику” культуру — цього разу західну.
У мене питання — який стосунок має це все до подій і спадщини української історії? Хіба той, що у метаннях між інерцією старої метрополії та прагненням якнайшвидше долучитися до вільного світу проігнорували той факт, що у вільному світі ціниться проговореність і суб’єктність власної культури — про яку учасники перегонів успішно забули.
Читаючи текст, складно було уникнути алюзій до текстів про Хмельниччину Юрія Косача. Втім, це радше читацька аберація, адже Юрій Косач чи не єдиний до автора “Унії” брався за тему Хмельниччини у її “шляхетському” контексті.
І саме те, що в центр процесів поставлена руська православна шляхта, є чи не найголовнішою асоціацією, а в окремих поворотах замалим не прямим пасом до окремих сюжетів у “Рубіконі Хмельницького” та “Дні гніву”. От тільки Косач значно краще і явно зі знанням європейських підтекстів вирішив сюжет про Кривоноса як “темну сторону” Хмельниччини, як і тему шляхетства самої козацької старшини та й загалом усю складність участі шляхти у Хмельниччині. Саме ці європейські підтексти дали Косачеві необхідні знання, аби продемонструвати насправді просту в реаліях процесів європейської історії річ — із часом шляхта перетворювалася з понаднаціональної станової спільноти у національну. Без цієї метаморфози вкрай складно зрозуміти не тільки Хмельниччину, а й Нідерландську та Англійську революції, продовжуючи натомість патерн внутрішніх станових спорів у контексті протиставлення “шляхта чи козацтво”
Втім, треба відзначити, що це питання не освіти, а поколіннєвого досвіду. Згадана трансформація шляхти була для роду Косачів їхнім родинним досвідом, а трансформовані у “служіння нпродові” шляхетські імперативи попередніх епох — їхнім особистим і родовим кредо. Натомість для покоління автора “Унії” це було сумішшю далекої історії, щедро приправленою травмою покаліченої і все життя відновлюваної ідентичності, а також об’єктом ресентименту. Цим і пояснюється надривність “шляхетської” теми.
24.06.2023