Те, що недоброї пам’яті СРСР будував свою ідентичність на темі перемоги у Другій світовій, як і те, що на практиці вся ця міфологія була одним великим лицемірством — уже трюїзми. Але одна річ — знати про це “загалом”, інша річ — вдивлятися у деталі. Цього разу — архівні в архівах найбільшого та найстрахітливішого концтабору Третього Рейху — Аушвіцу.
Бо склалося так, що цього року на День пам’яті і примирення я опинилася саме тут. Воістину, дивне відчуття перебувати в такий день у приміщенні, де свого часу урядували есесівці, а у вікні видно бараки і колючий дріт.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
...Коли говорять про пам’ять, переважно мають на увазі або матеріальні носії пам’яті, або історичні документи, які оповідають про історичний досвід у, так би мовити, зв’язній формі — щоденники, спогади, свідчення. На рівні популярному, навіть коли йдеться про освічену аудиторію, нечасто згадують про документи у бюрократичному сенсі — різноманітні постанови, довідки, списки та подібне. Хіба що справа стосується безпосередньо відомої особи чи значущої події.
А тимчасом фаховим історикам добре відомо — має значення не тільки те, що написано в документах. Має значення практично все — час і обставини їх створення, автор, мета. Мають значення всілякі можливі контексти та підтексти, бо правильне їх “дешифрування” може дати можливість зрозуміти, що справжній сенс документа зовсім інакший, ніж це видається з буквального тексту. У випадку ж стандартизованих документів саме повторювані деталі і практики поводження з ними дозволяють зрозуміти справжню політику відносно групи, якої ці документи стосувалися.
У контексті ж “конструювання пам’яті” має значення і подальша доля документів. Які з них обнародували, які, навпаки, приховували, які ніби й не приховували, але й не особливо демонстрували. А про які просто “забули”.
З цього погляду документи, які стосуються в’язнів концтабору Аушвіц-Біркенау з території колишнього СРСР, становлять надзвичайно цікавий досвід чергового відкривання справжньої суті “політики пам’яті” про Другу світову у СРСР. Беру це словосполучення у лапки, тому що насправді йшлося про формування чергової квазірелігії після того, як етос і патос “боротьби з буржуями” остаточно вигасли.
Ще давніше, копирсаючись у електронних базах даних, складених на підставі архівних документів, у пошуках слідів українців — в'язнів Аушвіцу, зауважила таку річ: списки з бази “Меморіалу”, укладені на підставі радянських та російських архівів, і списки з бази Міжнародної пошукової системи з Бад-Арользену майже не сходяться.
Є ще цікавий список, відомий під назвою Auschwitz Death Certificates. Він блукає мережею по різних сторінках, регулярно переселяючись. Невідомий автор, який сховався під ніком, цей перелік імен атрибутував як копію з радянських архівів, зроблену в часи “відлиги” на початку 1990-х, і дописано: усі роки після війни радянська влада стверджувала, що не має цих списків, вони втрачені, загублені і т. п. Імена з цього переліку теж важко знайти у міжнародній базі. Якби не присутність у ньому кільканадцяти відомих осіб, чия доля точно відома і про чиє ув'язнення в Аушвіці теж добре відомо, були б усі підстави підозрювати недостовірність списку.
А в тих випадках, коли таки можна когось знайти, зазвичай виявляється, що це пошукові документи. Тобто роками десь на Заході хтось, втративши рідну людину, а то й усю сім'ю в пеклі “табору смерті”, намагався хоч щось дізнатися про їхню долю — і не міг.
Не тому, що даних не було. А тому, що про їхню наявність елементарно брехали. Тримаючи сотні, тисячі людей на шнурку болю й надії, не даючи сповнити обов'язок пам'яті... Замовчуючи ще тисячі актів, документів і списків. І закриваючи роти тим, хто пережив, страхом ув'язнення чи небажанням зіпсувати дітям кар'єру.
Тепер відкрилася ще одна грань цього явища. Якщо порівняти те, з чим можна попрацювати в архіві Аушвіц-Біркенау, і те, у вихідних даних чого у базі Бад-Арользену значиться, власне, архів музею “Аушвіц-Біркенау”, добре видно тенденцію. У Бад-Арользен потрапили дві групи документів: загальні списки загиблих, привезених, вивезених у інші концтабори та тому подібне, а також документи, які стосуються євреїв — громадян країн Західної Європи. Тут слід нагадати, що міжнародна розшукова система у Бад-Арользені створювалася з прозаїчною метою — допомогти в ідентифікації та встановленні долі осіб, які стали жертвами Третього Рейху. Відповідно, цікавими були ті документи, які могли допомогти у цій справі. Тільки з часом Бад-Арользен перетворився на архівний та дослідницький центр.
До деяких папок у фондах музею Аушвіц-Біркенау долучена коротка передмова, зміст якої зводиться до простого меседжу — документи були скопійовані в архівах РФ у 1990-х роках, тобто під час відносної лібералізації. І то, наскільки можна судити, йшлося про зусилля приватних осіб, а не про співпрацю на рівні інституцій чи держав.
Що означає така логіка? А те і означає, що доля загиблих у концтаборі Аушвіц вихідців зі Східної Європи, за винятком поляків, була офіційно нікому не цікава. Тобто вона, безперечно, була б цікава національним державам, якби “совок” розлетівся трохи швидше — але от офіційному СРСР, при всьому пафосі “вєлікай пабєди”, вона не потрібна.
Як тут не згадати той факт, що в СРСР колишнім в’язням концтаборів краще було “не висовуватися”. Систему цікавив умовно-ідеальний комбат, який веде своїх вояків у самовбивчу лобову атаку, але не трагедії окремих людей. Чого варта фраза слідчих, зафіксована Алєксандром Солженіциним — “це ж був табір смерті, як ти, ...., вижив?” Як тут не згадати, що одним із напрямків протистояння з владою шестидесятників було вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру — який ця влада у 1940–1950-х переорювала бульдозерами. І коли в квітні 1961 затопило Куренівку, Києвом поповзли чутки, що це кара за зневагу останків невинно замучених людей.
Пам’ять має не тільки носіїв — вона має ще й обов’язок. Одна з його сторін — назвати покійних поіменно, належно їх вшанувати. А якщо вони були вбиті — покарати вбивцю. Саме останнє мотивувало бійців “Моссаду” шукати по всьому світі Айхманна. І тут доречно нагадати, що СРСР не впімнувся ні за райхскомісаром Еріхом Кохом, який так і помер у польській в’язниці, ні за командирами айнзатцгруп. Зате охоче навішував ярлик “фашиста” на керівників і активістів національних діаспор народів, які боролися проти кремлівської імперії по всьому світу. Наприклад, напроти імені Василя Вериги, українського історика, досі стоїть помітка “сотрудничал с врагом”. “Сотрудничество” полягало у вступі в дивізію “Галичина”. Втім, Велика Британія, яка після Другої світової війни дозволила колишнім дивізійникам поселитися у межах своєї країни, вочевидь не вважала спробу використати один тоталітарний режим проти іншого “сотрудничеством”.
А в самому СРСР жили й помирали тисячі забутих жертв концтаборів і родичі тих, хто загинув у тому ж Аушвіці, практично без надії коли-небудь дочекатися: перші — вшанування і можливості оповісти свій досвід, таким чином “пропрацювавши” його; інші — можливості довідатися що-небудь про “безвісти пропалих” родичів. Кількох таких “безвісти пропалих” за совєтськими документами в “Памяти народа” довелося мені знайти у списках в’язнів Аушвіцу.
Українці, як і практично всі народи Східної Європи, скривджені тут подвійно. Уперше — Третім Рейхом, який відмовляв їм у батьківщині, реєструючи їх за державною приналежністю, тобто за окупантом.
Удруге — тим, що тільки зараз українські дослідники можуть виокремлювати українців із загальної маси в’язнів. Не маючи до помочі, наприклад, свідчень інших в’язнів чи родичів в’язнів, бо більшість із них не дожили до розвалу СРСР.
Більшість українських в’язнів Аушвіцу відійшли у вічність, не записавши і не передавши свого досвіду. Ми не маємо своєї Северини Шмаглевської чи Прімо Леві — у сенсі відомих на весь світ спогадів-символів. Належиться величезна вдячність тим, хто протягом перших десятиліть незалежності шукав і записував спогади людей, які пережили неволю як в Аушвіці, так і в інших концтаборах Третього Рейху. Втім, це вже були майже крихти від усього того корпусу спогадів і свідчень, який ми могли б мати, якби не десятиліття тоталітарного мовчання.
Більшість спогадів і свідчень про “український рахунок” Аушвіцу були опубліковані під час еміграції. Серед них — чи не перші хронологічно у світі спогади Данила Чайковського “Хочу жити!” Чи спогади Леоніда Мостовича або Омеляна Коваля. Але їхні автори були змушені відбиватися від звинувачень у... підтримці нацизму.
А питання ж не тільки в кількості, хоч і тут порівняння вражає. Було б перебільшенням ствердити, що у підсовєтській Україні не з’явилося жодних “українських” спогадів з Аушвіцу. З’являлися, хоч на тлі ретельно виписаних еміграційних споминів вони справляють дивне враження — насамперед, їх непропорційно мало, як на ту обставину, що основна маса колишніх в’язнів усе-таки опинилася в УРСР. Одними з таких, здавалося б, щасливих винятків є мемуари Вадима Бойка.
Але не все так просто. Як кажуть, диявол у дрібницях. Так-от, у спогадах Бойка практично нема України. Взагалі. Є, згідно з усіма канонами, інтернаціоналізм і “совєтські громадяни”, які борються проти фашизму. І це не порівняти ніяк з гуманістичним висловом західних мемуарів про той же Аушвіц. Слід завважити, що в мемуарах “бандерівців” особливого “упору” на саме українців теж не завжди помітно.
Трактування Голокосту в цьому тексті вельми специфічне: в’язень-єврей оповідає про свою трагедію так, ніби нацисти — щось на кшталт стихійного лиха, а справжньою бідою є “єврейські багатії”, які начеб посилали на смерть спочатку менш забезпечених своїх співвітчизників. У діаспорних спогадах тема євреїв звучить саме як людська трагедія, без поділу на “бідних” і “багатих” — і це дуже різні епізоди з дуже різними людьми.
На диво, у Бойка практично відсутня і тема радянських військовополонених, загиблих в Аушвіці у 1941–1942 роках. Є і своя “специфіка” жіночих образів — хоч там є і жінки-в’язні, але непропорційно багато есесівок і змальованих нарочито негативно секс-рабинь табірного “публічного дому”.
Вся ця історія, втім, не про гадані провини покійного вже в’язня Аушвіцу і не про протиставлення “хороших” діаспорян. Вона про інше — про те, яку ціну дияволу доводилося платити за спробу розповісти бодай щось про трагедію власного життя. І про те, що дозволяли писати, а якщо дозволяли — то як саме належало писати. Навряд чи була можливість уникнути прискіпливої цензури тексту, який стосувався Другої світової війни, та ще й напівзамовчуваної теми. Отож треба закладати, що над текстом працював не лише автор, а й “інженери людських душ”. От саме їм цілком пасувало б і акцентування “класового” моменту, і замовчування трагедії власних же солдатів у полоні, і гіпервимоги до жінок у неволі... Усе те, що подвійно калічило зранену пам’ять...
І ще один, хронологічно останній, сюжет — наполегливі спроби вписати вже не так у совєтську, як у постсовєтську версію спогади про втечу з Аушвіцу чоловіка, названого як “Андрєй Погожев”. У в’язничному записі автора “Втечі з Освенціму” (яке характерне називання самого концтабору — не вірю, що колишній в’язень Аушвіцу не знав і не пам’ятав, як зветься місце його неволі!) стоїть “Pogorzyj Andrij”, та й усе інше свідчить про те, що, найімовірніше, в’язень “Погожев”, зі слів якого все записувалося у “реєстраційному бюро”, був на щодень україномовним або ж суржикомовним. А його прізвище просто зрусифіковане — прикладів таких практик вистачає. І, зрештою, місце народження — “Донецьк”. Це, здається, українська територія, за повернення якої зараз воюють українські військові. І не тільки за територію, а й за повернення пам’яті — окраденої і сплюндрованої імперією, яка спільно з нацистами розпочала ту страхітливу війну, яка зробила можливим Аушвіц...
П.С. Проведення досліджень та написання цього тексту стало можливим завдяки щедрості Promethean's Retort Foundation. Принагідно авторка почувається теж до приємного обов’язку висловити вдячність керівникові архіву Національного музею Аушвіц-Біркенау докторові Войцехові Плосі за допомогу в ознайомленні з архівом.
08.05.2023