Великі дискусії часто стають такими, коли несподівано зачіпають непроговорені, але важливі й болючі проблеми. Свого роду нариви, які зазвичай тихо ниють, але досить натиснути — і стає настільки боляче, що починаєш кричати.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
У бурхливій дискусії, яка розгорілася на просторах соцмереж навколо конфлікту Аліни Михайлової і Тараса Чорновола, відразу було враження, що попри заслуги першої й огидну репутацію другого, проблема не тільки у сатисфакції однієї зі сторін. Проблема в тому, що кожен з опонентів мав свою частку провини у ситуації, яка склалася. Приземлений у баку пан уже давно став токсичним не лише через специфічний політичний досвід, а й через не менш специфічну манеру висловлюватися — скандали з цього приводу траплялися і раніше, просто не виходили на широку публіку.
Що ж до опонентки, то, попри повагу до її втрати, мало яка її поява у соцмережах, а часом і в реалі, обходилася без скандалу, спровокованого нестриманістю її язика. І “прилітало” їй значною мірою рикошетом саме за це. Забагато людей і середовищ мали підстави вважати себе ображеними — і небезпідставно.
Попри це, чимало поважаних ветеранок вступилися за неї досить-таки безапеляційно. І ця безапеляційність, попри певну неоднозначність ситуації, привертала увагу. Відразу ж виникла гіпотеза, що йдеться про солідарність добровольців як таких. Та це припущення поховав факт, що вступалися саме військовички і ветеранки — як добровольці, так і кадрові військові. Така добірка підводила до значно логічнішого висновку — ситуація тригернула саме жінок-військовичок. І тригернула достатньо сильно, аби заступити все інше. Натиснули на нарив — отримали крик. Отож, розберімося, чому не почули і чому чути варто.
Войовниці
Вже очевидно, що ставлення до військових з боку цивільних дещо відрізняється від захоплення перших місяців війни. Ще з періоду 2016–2022 років набили оскому численні скандали з водіями за пільговий проїзд, з цивільними не конче державницьких переконань і стереотип про військових як ледь не поголовно неадекватів. Зараз далеко не всі цивільні просто змирилися з думкою, що доведеться з високою ймовірністю скласти компанію військовим — і, як наслідок, гасять свій страх у іншуванні цих самих військових. Так, страх війни — це одна з причин. Друга підсвідома причина — переданий генетично страх репресій за підтримку “своїх”. Якщо перший хоч час від часу озвучується, то другий тоне десь у глибинах підсвідомості.
Жінкам у цьому всьому прилітає подвійно. І не лише загалом як військовим — їм “прилітає” теж за гендерною ознакою. Вони змушені вислуховувати про “нежіночий фах”, терпіти гидкі натяки, пов’язані з самим фактом, що жінка перебуває серед чоловіків, і тому подібне. А якщо військовичка має чоловіка чи партнера, то далеко не всі його родичі згодні змиритися з жінкою-військовою.
І це дико. Не тільки дико у принципі, а й з точки зору нашої власної історії. Ми — країна і народ на фронтирі. У нас якщо десять років минало без війни, то це вважалося за щастя. І якими були шанси жінок як категорії уникнути воєнних реалій? Звісно, нульові. Так, більшість із них ставали жертвами війни. Але частина вибирала бути войовницями.
Якщо пройтися по найвідоміших, то виявиться, що явище озброєної жінки у нашій культурі цілком собі присутнє. Починаючи з княгині Анастасії Слуцької, яка на початку ХVI століття очолила оборону власного замку і відстояла його. Наступна відома войовниця — Теофіла Хмелецька, дружина воєводи Стефана Хмелецького, яка фактично виконувала при своєму чоловікові роль начальника розвідки. Були жінки і серед учасників козацьких повстань — зокрема Варвара Мотора, яку противники вважали відьмою. У роки Хмельниччини жила сотничиха Зависна, яка брала участь в обороні Буші і підірвала її, коли всередину таки ввірвалися вороги.
ХХ століття розпочалося для жінок на війні з цілої групи доброволиць у рядах українських січових стрільців — Олена Степанів, Ольга Підвисоцька, Софія Галечко. Олена Степанів узагалі стала першою у світі жінкою-офіцером. Були жінки і в армії УНР, серед більш відомих — Харитина Пекарчук і Віра Бабенко.
Наступний етап боротьби за незалежність, УПА, не був би настільки ефективним, якби не дівчата-зв’язкові. Саме вони забезпечували надійність конспіративного зв’язку, їм завдячували життям численні вояки, командири і підпільники. Жінки були і серед керівництва підпілля — як Артемізія Галицька чи Катерина Зарицька. Галина Коханська на Волині організувала повстанську розвідку. Зрідка траплялися і командирки — наприклад, Катерина Горошко.
Добре видно, що ланцюжок войовниць у нас був хоч і тонкий, але відносно неперервний. Причина проста — попри всю патріархальність домодерного суспільства, ситуація постійної нестабільності, яка регулярно зривалася у хронічну війну, не залишала місця на стереотипні на сьогодні ролі. І це ще варто враховувати, що ми багато про кого не знаємо і не взнаємо.
Це відбилося і в мові. Окремий привіт “любителям” фемінітивів — відповідні терміни у військовій сфері почали вироблятися ще у 1920-ті роки як спадщина Визвольних змагань. Доказ — от хоча б “стрілкиня” на означення жінок-доброволиць у складі Легіону УСС. Джерело — книга Романа Купчинського “Заметіль”, рік видання 1928.
Звідки ж у нас стільки зневаги до жінок-войовниць? Щоразу, коли я чую якісь закиди на адресу саме військовичок, то в голові починає дзвеніти:
“Та дівці мандрувати
неначе неподоба; скажуть люди:
"Поїхала там женихів ловити".
Це — з “Боярині” Лесі Українки. Фраза має продовження: “Нехай вже тута шарахвани носить, Коли судилося”. Загалом уся сцена, де звучать ці рядки, — саме про звичаєві відмінності між українкою і росіянкою.
Є й інший текст, де подібне порівняння явно не на користь російській стороні, — це “Семен Палій, воскреситель Правобережної України” авторства Данила Мордовця. Там чи не три досить великого формату сторінки присвячені порівнянню стереотипної долі українки та росіянки. Сам наскрізь консервативний, Данило Мордовець, проте, являв собою рідкісний випадок українця, який більшу частину свідомого життя прожив серед “глубінной россіі”. Описане порівняння в нього — це тільки вступ до того, як дружина Семена Палія, залишившись сама на господарстві, частує гостей — московських послів. І тут виникає розуміння, що таких козацьких жінок, змушених за відсутності чоловіка давати всьому лад, було безліч. А в реаліях фронтиру господарство доводилося і захищати. Отже, ті жінки таки мусили мати бодай зелене поняття про володіння зброєю і військову справу.
Третій текст, яким хочеться завершити цей перелік, — це “У війни не жіноче обличчя” Світлани Алексієвич. Його я дочитати так і не змогла через пронизливий жіночий біль на кожній сторінці та через струмуюче відчуття зневаги до тих жінок з боку тієї системи, більшості товаришів-чоловіків і так далі. Вибачте, я теж маю межі витримки. Після того не дивуєшся масовим зґвалтуванням у Будапешті та Берліні. До речі, жінки на території СРСР теж не були застраховані від зґвалтувань — звіти підпілля з теренів Західної України тому доказом.
Нагадаю теж, що спогади підпільниць зберегли чимало свідчень, хоча й уривчастих, про знущання під час допитів над ними саме як над жінками. Могла б тут навести спогади бодай зв’язкової Романа Шухевича Галини Дидик або ж підпільниці з Закерзоння Теофілії Бзови — але не буду з поваги до пам’яті тих жінок. Їм і так коштувало відкритися. Зараз через щось подібне проходять наші військовички в російському полоні. Доводилося читати, що для жінки подвійно страшний саме полон — бо загроза зґвалтування.
І власне досвід Другої світової — це той досвід війни, від якого відштовхуємося в оцінках війни актуальної, в тому числі й у питанні жінок на війні. А вони у радянській армії майже завжди були нижчою стратою, і їх вельми часто сприймали саме через можливість використати сексуально. Досі пам’ятний феномен “походно-полєвих жон” — кажучи простіше, коханок-військовослужбовок у зазвичай вищих за статусом чоловіків.
Варто також згадати, що жінка в армії, як і багато іншого, на час початку Другої світової було шоком для традиційного суспільства, яке, погаратане репресіями і Голодомором, відчайдушно чіплялося за ресентимент у вигляді форм. А з цієї точки зору жінка, яка “не трималася хати”, автоматично ставала “гулящою”. І щодо неї можна було все.
Усе це не могло не відкластися у колективному підсвідомому. І тут така річ, що можна скільки завгодно пояснювати, впоминати, наводити кращі приклади і так далі, але на рівні конкретних людей і ситуацій власний досвід завжди буде сильніший. І якщо люди — хоч чоловіки-військові, хоч цивільні обох статей, особливо родом з “малих місцевостей”, — бачили самі і пам’ятають з розповідей саме совкову модель поведінки з жінкою (яка значною мірою виросла з російської звичаєвості, чий “домострой” дасть фору, напевно, будь-якій українській видозміні патріархату), то домінувати у тій чи іншій версії буде саме ця модель. А якщо до того додати згадану на самому початку обговорення гримучу суміш страхів, то не випадає дивуватися, що жінки-військовички вже замучилися обганятися від неусвідомленої дискримінації, знецінення і відвертих дурниць. А в разі конфлікту тригерить їх самих так, що умовній “своїй” за ознакою приналежності до армії тепер чи в минулому вони готові пробачити навіть потенційно дуже небезпечні речі. Що ми і спостерігали.
А тепер час поговорити про зворотний бік медалі. Про добровольців. Бо задемонстрована доброволицею позиція проблемна не тому, що йшлося про конкретних людей чи конкретну політичну силу.
Добровольці
Річ у тому, що добровольці — це дуже специфічний тип вояка. Безстрашні, відважні, винахідливі, мотивовані, патріотичні — все це про них. Але водночас вони більшою чи меншою мірою позбавлені стратегічного дару, політичного прагматизму, далекоглядності та витримки. Така суміш запросто може зробити їх агентами хаосу і деструктиву, а то й знаряддям у руках маніпуляторів. А може і взагалі рознести державу.
І, як і з жінками на війні, тут теж вистачає прикладів “по всій довжині” історії. Починаючи з запорожців, чия підтримка принесла Богданові Хмельницькому перші перемоги, які визначили надалі хід подій. Ті ж запорожці стали джерелом постійних проблем для гетьманів і однією з причин, чому Козацька держава зрештою стала частиною Російської імперії. Предтечою цих проблем був Максим Кривоніс — плітки про приковування до гармати, які народницька історіографія засуджувала як ворожі вигадки, таки не на пустому місці з’явилися. Потім, у 1652 році, був ще страчений полковник Гладкий. Потім був бунт Пушкаря проти Виговського за підтримки запорожців. Потім були численні авантюри — починаючи з дурного походу Сірка на Крим зразу ж після блискучої перемоги над Москвою під Конотопом. Саме завдяки запорожцям здобув свою булаву Брюховецький, а гетьманування Мазепи почалося з “розбірок” із “козацьким гетьманом” Петриком.
У нові часи добровольча стихія під виглядом “отаманії” фактично рознесла фронт Дієвій армії УНР. Винятки на кшталт Холодного Яру погоди не робили. Частина відомих повстань і повстанських рухів проти совєтської влади була історією “якби той розум спереду, що ззаду” — за зброю проти більшовиків взялися після того, коли відчули цих самих більшовиків на власній шкурі.
Українська повстанська армія була фактично добровольчою армією. Її командування досі посмертно відбивається від закидів у тяжінні до тоталітаризму. Одне з джерел цих закидів — нещадна політика керівництва ОУН(б) відносно всіх інших загонів, апофеозом чого стало силове роззброєння бульбівців і мельниківських загонів. Цим справа не обмежилася. Навесні 1944 року були розстріляні два командири середньої ланки. Причина — несанкціоновані вищим командуванням переговори з німцями. І велику роль у такій постановці питання відіграло розуміння досвіду 1917–1921 років із отаманією.
У незалежній Україні добровольців довелося послідовно заганяти в рамки системи, незважаючи на всі волання про “владу, яка вбиває патріотів”. Уряди обох президентів вели системну політику, спрямовану на вбирання добровольців у шори як МВС, так і ЗСУ. Остання хвиля добровольців, яка прийшла до військкоматів у лютому 2022 року, було зразу ж розосереджена по окремих підрозділах.
Надто, що ризиковані прецеденти були. Досить згадати стрілянину на Закарпатті влітку 2015 року, де перетнулися добровольці та місцеві бандити, чи трагедію Катерини Гандзюк, де виконавцями стали ветерани-добровольці.
Останнім таким епізодом прояву “добровольчого синдрому” стала власне історія чи то серія історій навколо одної зі сторін останнього суперскандалу, який розгорівся після вкидання опонента доброволиці у сміттєвий бак. Річ у тому, що попри всю огидність її опонента, ця конкретна доброволиця давно знаменита нестриманим язиком — були і використання лайки на публічних майданчиках, і зайва категоричність, і, зрештою, прямі заклики до знищення опонентів. Тут легко проглядалися такі риси психотипу добровольця, як нестриманість, зневага до процедур, тяжіння до повної однозначності та тому подібні речі.
Жодні адміністративні заходи не зламають ані старих зв’язків, ані спільного досвіду. І вже тим більше не змінять психотипу. А міцна внутрішня солідарність разом із глибиною проблеми, описаної спочатку, дали в результаті беззастережну підтримку доброволиці без слова критики про її часто деструктивну позицію. Враховуючи ж очевидну, з одного боку, деструктивність багатьох висловлювань доброволиці, а з іншого — високий авторитет добровольців у наелектризованому й емоційно змученому суспільстві, цілком не можна виключати, що в якийсь момент слова перейдуть у дію. І ми отримаємо внутрішній конфлікт. Можливо, цього і добиваються маніпулятори за спиною надто вже гаряче купаної панни? Тут знову хочеться нагадати про Брюховецького і роль демагогії серед запорожців у розгоранні Руїни.
Отож слід констатувати, що маємо дві взаємопов’язані проблеми — ставлення до жінок-військовичок загалом і робота з темними сторонами героїчних добровольців.
Щодо першої рішення, у принципі, просте — суспільству в будь-якому разі слід зарубати на носі: поважайте войовниць!
Що ж до другого, то тут уже починається сфера, де я як цивільна не можу давати порад військовим. Просто через нерівноцінність досвіду. Не може людина, яка не має досвіду крові, давати поради людям, які такий досвід мають.
Тому зацитую іншу доброволицю, пані Олену Білозерську:
“....Через кримінальні злочини, скоювані колишніми військовослужбовцями ЗСУ, суспільство починає погано ставитись до всіх фронтовиків. А тут ще й добровольці.
До добровольців, людей, які пішли воювати за Україну без грошей, пільг і статусів, завжди було особливе ставлення — майже як до святих. С*ки, ви мали тримати цю планку. Натомість через вас і таких, як ви — ставлення буде, як до бандитів. Це ж не просто кримінальний злочин, не просто, приміром, робота кілера, який вбиває одного бізнесмена в інтересах іншого. Ви облили кислотою жінку! І ця жінка померла. Злочин на всю державу, на весь світ. Через кількох відморозків — не відмитися всім.
І ніякі ПТСРи, ніяка відсутність психологів чи їхнє невміння працювати — не виправдання. Я маю право це казати, бо теж воювала, і воюватиму далі, як тільки наш батальйон морської піхоти заведуть на ротацію. Через мій добровольчий підрозділ, в якому служила три з половиною роки, пройшло багато людей, з них біля двадцяти — "кістяк", мої старі побратими. Ніхто з них, включно зі мною, нічого подібного не робив. А якщо зробить у майбутньому — він мені більше не побратим, хай теж сидить до упору.
У 2015 році під Волновахою я везла в лікарню людину у вкрай важкому стані, майже помираючого. І мою машину заблокували ватники — три мужика і дві баби. Знав би хто, як мені хотілося вийти і постріляти їм під ноги. Але навіть у цей момент я думала про те, що скажуть: озброєні правосєки стріляли по мирних людях. І я не зробила цього.
...люди, які вже чотири роки вбивають добровольчий рух, від яких і відмовитись не виходить, бо це не допомагає — горіти вам у пеклі на тому світі. А на цьому — сидіть до упору”.
Звісно, останній випадок і близько не дійшов до того, який став свого часу причиною посту пані Олени. Її різкість пов’язана з простим фактом — тоді загинула людина. Катерина Гандзюк.
Але саме вона формулює прості ліки від соціальних наслідків синдрому добровольця — етику честі вчинку. Дуже жорстку насправді етику. Жорстку, бо й авторитет військових у суспільстві високий.
Нагадаю — на Січі за безчесні вчинки забивали киями. В УПА могли розстріляти за зловживання алкоголем, а за нечемну поведінку — виписати буків. Уже в нові часи командири були змушені вдаватися до таких екстравагантних методів, як приковування шибайголів до БТРа.
Зрозуміло, у цивільному житті все це не застосуєш. Що ж, тоді авторитетним у спільноті особам доведеться випрацьовувати якісь інші методи приведення до тями.
22.06.2023