Невизнання звичайності

Ця цікава особливість нашого самосприйняття стає видимою, так би мовити, від заперечення. Наприклад, коли у дискусії щодо медіаграмотності проскакує ледь не революційна думка — виявилося, що чималій кількості співгромадян та ж медіаграмотність не потрібна настільки, як, наприклад, медіаактивістам. Або коли вчергове стає ясно, що купі співгромадян просто не потрібні студії в університеті — вистачить звичайної фахової освіти. Або коли вчергове не вдається ігнорувати проблему просторів для підлітків і виховної функції середньої освіти. Список можна продовжити. Особливо яскраво ця обставина постала перед освіченим суспільством після президентських виборів у 2019 році — виявилося, крім усього іншого, що середньому виборцю більше любі прості рішення і яскраві образи.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

По суті, ми постійно перевідкриваємо для себе цілком нормальні характеристики “середньої людини” поза тим, кого прийнято називати “освіченим класом”. І момент відкриття часто супроводжується ледь стримуваною істерикою на тему нашої відсталості та “неправильності”.

Хоча навіть поверхневий порівняльний огляд демонструє, що явище — універсальне. Середній обиватель, мабуть, у жодній країні світу не може похвалитися ані глибокими знаннями у гуманітарній сфері зокрема, ані далекоглядністю, ані рефлексією. Й аналогічно ведеться на фейки та голосує за популістів.

Це насправді не трагедія, що умовно середній Іван не знає всіх гетьманів чи нюансів взаємовідносин козаків і шляхти. Як пам’ятає Хмельницького з Мазепою і що у Переяславі жодного “возз’єднання” не відбулося — вже добре. Не вміє цей Іван розв’язувати квадратні рівняння — і не треба, аби зарплату вмів порахувати. І так далі.

І це не тому, що він безнадійно тупий. Ні. Можливо, у суто побутових навичках і вміннях він дасть фори багатьом інтелектуалам та “середньому класові”. Він просто інакший. Прийнято казати “прості люди”, хоч мені більше до вподоби біблійне “малі сі”. Можливо, тому, що у Біблії прописано розуміння “малих сих” і служіння їм — з цього виросло servus servorum. І, звісно, пересторога “не спокушайте жодного з малих сих”. Є й “простонародне” визначення — “не до того”. От просто не до того, не вдався. Так буває.

От тільки реакція і, беручи ширше, modus operandi освіченого класу як реакція на цю цілком житейську обставину видає, що не все чисто з цією обставиною. Якщо спробувати визначити цей modus operandi, то отримаємо щось між іншуванням та квазінародницькою вірою у “мудрість народу”. Їх фактично майже не сприймають як нормальну частину суспільства, повсякчас або ігноруючи, або іншуючи — а водночас намагаючись втягнути на свій щабель із завзяттям, гідним кращого застосування.

Проста думка, що не треба намагатися робити з них інтелектуалів, як і не варто сприймати їх як принципових ментальних ідіотів чи потенційних “рагулів” — треба просто говорити з ними їхньою простою мовою, майже нікому не приходила до голови, а якщо хтось її озвучував, то ризикував заробити тавро “соціального расиста”. Коли ж завзяття, з яким із умовних “простих людей” намагалися зробити інтелектуалів, явно себе не виправдовувало, то починали лаяти самих себе — мовляв, непрофесійні, не вміємо навчити і тому подібне. Інший спосіб виходу — іншування за безсмертним принципом “та то ж...” (“дитина”, “хлоп”, “жінка”, “дурне”), яке приписувалося обійти стороною і не мати з ним справи. Проста думка, що прояви не так якоїсь особливої нездалості, як просто браку знань, уяви, емпатії та наслідків браку виховання непогано лікуються неуникненністю відповідальності (адміністративної через штрафи цілком вистачить) досі з трудом доходить до багатьох недурних людей. Багато хто воліє різні методи сегрегації, які лікують тільки симптоми проблеми — починаючи від шкіл чи класів для “не таких” і закінчуючи окремими просторами на кшталт недавніх жіночих вагонів.

По суті, у загальній свідомості існувало і продовжує існувати дивне переконання, наче бути членами нації і суспільства достойні лише ті, хто проходить найвищу мірку. А елементарне вміння і бажання пояснювати людям складні речі простою мовою часто-густо засуджувалося як недоречний демократизм із негативним відтінком. Цікаво, що ті ж люди потім публічно говорили про демократичні цінності. А вже фраза Володимира Бачинського, яка стосується цього ж явища у строго національному контексті — “ми не матимемо України доти, доки кожна повія не знатиме дат життя Тараса Шевченка”, — сприймалася як святотатство.

Спільний знаменник — серед “нас” не може бути неправильних, неадекватних, недостатньо розумних, вихованих і так далі. А раз їх нема, отже нема і потреби у нижчих шарах культури — це просто народ зіпсутий пішов; нема потреби в окремих просторах, просто є неадеквати — це ж як погода, вони всюди є, а ти маєш бути мудрішим; нема потреби у коледжах та адаптивній освіті, всі в університет — а якщо ти не можеш, то ти якийсь трефний, фу.

А коли вже траплялося щось, що аж ніяк не давало можливості уникнути того факту, що, на жаль, далеко не всі українці є вмістилищем чеснот (але не є і поріддям пекла, це просто тип людей, який потребує тихого і ненав’язливого виставляння орієнтирів, соціальної інтеграції, “інтелектуального продукту” в діапазоні від науч-попу і до умовної “української Донцової” і “українського шансону”), то це провокувало колективний приступ нарікань. Мовляв, це тільки в нас таке, й освіту ми “загробили”, і культури в нас немає, і поліція за порядком не дивиться, і... Ще раз — ішлося не про свідчення якихось страхітливих соціальних хвороб, а просто про оприявнення “середнього арифметичного”, якого статистично найбільше у будь-якому суспільстві. Саме це і викликало такі страшні пароксизми.

У чому ж тут річ? Чому звичайна соціальна реальність викликає аж таку реакцію і, як видно, потребувала певного часу, аби її визнання перестало сприйматися як вид соціального расизму, але при цьому все ще чомусь сприймається як нещоденна новація?

Тим часом об наслідки цього дивного уявлення ми спотикаємося щоденно. Коли з’ясовується, що велика частина дітей не тягне шкільної програми. Коли нарікаємо, що чергове вишукане творіння літератури чи кінематографа “не зайшло” загалу поза освіченим класом. Коли відчуваємо розчарування від усвідомлення того, що багатьом учням потрібна не так реформа програми, як якісна професійна освіта, і так далі. При цьому ігнорується, наприклад, добре відоме вчителям із тривалою практикою явище “ненаучуваності”. А ще часто можна побачити насмішки над позірно ідіотськими бюрократичними нормами та приписами. Останнє добре розумію (а часом і беру участь), позаяк сама аж ніяк не є прихильником бюрократії, але добре бачу, що купі менш вибагливих співвітчизників саме цього і треба — чітких роз’яснень, що і як робити з розписаними сценаріями.

У такому ідеалізмі прийнято винуватити інерцію народництва. Частка правди в цьому є — епоха романтизму залишила по собі переконання, що саме “народ” і є справжнім осердям спільноти, а фольклор — відповідно, виразником його сутності. В українському випадку саме селяни та, меншою мірою, міські посполиті стали тим середовищем, який зберігав українську самобутність та ідентичність.

Але все ж українське народництво паралельно з захопленням “народом” не передбачало тотальної безкритичності щодо нього і зобов’язувало умовну “вищу верству” сприймати “народ” з відкритими очима, просвіщати його, організовувати і так далі. Слід, проте, завважити, що навіть у такій формі вже на цьому етапі з’явився і закріпився погляд на “народ” як щось ідеальне й прекрасне в контексті соціальних чеснот. І, наприклад, шлях до повноправного членства серед “народу” був здебільшого перекритий вищим верствам як “запроданцям”, що дуже тяжко позначилося на українцях у 1917–1921 роках.

Що ж здеформувало спадщину народництва? Зрозуміло, більшовизм, в очах якого “простий народ” був бодай на позір вмістилищем ідеалу, чий досвід, особливо у питаннях дискримінації і пригноблення, було практично нереально оспорити, не наразившись на тяжкі політичні звинувачення.

Але найголовнішим було те, що уявлення про “народ” як вмістилище всіх ідеалів і чеснот, серед яких нема місця звичайній людській натурі, формувалося в умовах тиску імперії, а в останні сімдесят років перед Незалежністю — імперії тоталітарної.

Будь-яка імперія залишає у спадок по собі комплекс неповноцінності. Кажучи простіше, підсвідоме переконання у власній неповноцінності відносно когось, яке витісняється наполегливими прагненнями і стараннями бути ідеальними. Як зазвичай буває з явищами, породженими системною колективною травмою, рівень вимог у цьому випадку рівний глибині травми, а кажучи просто — глибині підсвідомої пам’яті про те, що знову прийдуть і покарають невідомо за що. Насправді ж просто за те, що посміли бути собою.

Комплекс неповноцінності зазвичай справедливо пов’язується з колоніальним підлеглим становищем. Але в нашому випадку виглядає дивним, що він посунувся аж до іншування солідної частки суспільства з приводу, за великим рахунком, нормальних соціальних якостей і майже не включає в себе умовного “він негідник, але наш негідник” у редакції більш знаного “наші каменюки — найкаменючіші каменюки на світі”. Тобто компенсаторного механізму, коли навіть негативні явища презентуються самим собі та світові під соусом “хоч ми і погані, але де ще зустрінете поганців з таким шармом” або чогось подібного.

Таку метаморфозу забезпечив досвід тоталітаризму. Нагадаю, тоталітаризм як такий стремить до зміни людської природи, а отже тоталітарна імперія б’є зразу по національних та соціальних структурах. Отож “наш” комплекс неповноцінності має дуальний характер, позаяк “наша” імперія протягом останнього століття діяла тоталітарними методами. І виливається практично в повне іншування нормальної “усередненої” соціальної поведінки, що в подальшому виводить у сліпу зону такі способи соціалізації “середніх людей” і превенції соціальних хвороб, які виходять із неминучої наявності людських вад і розрахунку на “середній” інтелектуальний рівень, а не з принципової “неправильності” людської природи — й особливо нас як групи.

Це також наслідок того сумного факту, що нація у колоніальному становищі є упослідженою подвійно — соціально та національно. Аби досягнути певного місця у суспільстві, представник упослідженої спільноти має мімікрувати під панівну, а ще краще — взагалі відмовитися від власної ідентичності. У випадку українців це свого часу дуже точно схопили поляки в’їдливою констатацією ситуації першої половини ХІХ століття “хлопи та попи”.

В умовах СРСР етнічний українець як такий хоч офіційно не мав перепон з точки зору етнічної приналежності, але все ж мусив пильнувати, аби не бути запідозреним у “буржуазному націоналізмі”. Задача ще ускладнювалася для тих, хто мав “трефне” походження чи небажані родинні зв’язки. У будь-якому разі, належало подвійно стерегтися — і це сформувало манеру “вимагати по повній”.

У результаті підкорена нація опинялася з обмеженим соціальним функціоналом — без політичних та військових еліт. Цю ж обставину колонізатор негайно бере на озброєння: гляньте на них — у них немає кому управляти; уявіть, що почнеться, коли ми звідси підемо. Таким чином формується замкнуте коло, на яке зазвичай відповідають намаганнями досягти певного ідеалу, аби вже точно “сильні світу цього” повірили у спроможність підкореної спільноти. У результаті кожен член спільноти стає зобов’язаним відповідати найвищим вимогам, а невміння чи небажання це робити починає підсвідомо сприйматися як замах на майбутнє всієї нації. Тут знов випадає нагадати про те, що імперія тоталітарна застосовувала терористичні методи — і вже цього вистачало, аби “стандартне” постколоніальне відчуття меншовартості посунулося аж до іншування “середнього по палаті” у конкретній спільноті.

До того ж, саме тоталітарна імперія повсякчас дбала, аби національні еліти не встигали вирости майже у буквальному сенсі. Системна деелітизація всіх націй, крім російської, була хлібом насущним СРСР. Причому методами терору. Це сприяло поглибленню і закріпленню вже описаного явища, доведенню його до повного абсолюту.

Крім того, системне “викручування рук” і геттоїзація еліти сприяло тому, що вона відучувалася від ряду своїх функцій, зокрема відчувала страх навести порядок тоді й там, коли його категорично й очевидно не вистачає. Загалом її функції зводилися до переважно культурних — не випадково до українських еліт підсовєтського періоду стандартно і стереотипно продовжують відносити переважно еліту культурну, але не бізнесову чи політичну.

Зрештою, не в останню чергу отаке іншування звичайності — це не що інше, як один із наслідків раціоналізації травми у частині “угоди з насильником”: “я стаю таким ідеальним, як ти хочеш, а ти не влаштовуєш мені пекла”. Іншування у такому випадку є спробою продемонструвати: ми тут усі такі, як треба, просто оці (вставити потрібне); може, не чіпайте їх, що з них взяти? Втім, такий монолог у разі прямої загрози цілком міг перетворитися на “ні-ні, я не такий, не чіпайте мене”.

І той факт, що іншування зазнала звичайність, дуже багато говорить про силу і тривалість спроб совєтського тоталітаризму змінити людську природу та про розмах терору з цією метою.

Тож таке усвідомлення — революція у подоланні цього комплексу.

Далі має йти диференціація освіти і багато чого, подальше формування адекватного ринку культури для менш потребуючих груп (умовна українська Донцова й умовні українські “Рукі вверх” чи Патап і Настя). Має також бути адекватна процедура адмінвідповідальності і неуникненність покарання. Та ще багато чого, що в координатах постгеноцидного комплексу ідеальності виглядає як прелюдія до жорстоких репресій — і це ще один фактор ігнору самого явища.