Перша частина дилогії Анатолія Дімарова “І будуть люди...” — один із тих текстів, які стали відомі загалу не через шкільну програму, а завдяки вдалій екранізації. Ця ж обставина звільняє мене від потреби починати текст із детального переказу сюжету.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Нагадаю лише, що роман є класичною сімейною сагою, у центрі якої доля селянської родини. З головними героями, дочкою священника Тетяною та її поки що майбутнім чоловіком, заможним селянином Оксеном Івасютою, читач зустрічається практично відразу. Тетяна після довгих умовлянь шваґра таки одружується з Оксеном, і все її заміжнє життя — це смуга непорозумінь і незвичної для неї тяжкої роботи. Паралельно розвивається лінія Тетяниного брата Федька, який переходить до “червоних”, воює на їхньому боці, а після війни робить кар’єру в армії та міліції. Федько одружується з Оксеновою сестрою Олесею, викравши її з братового хутора за згоди самої дівчини та мовчазної допомоги Тетяни. Поки Федько робить кар’єру, а його шваґер відновлює господарство, Сталін припиняє неп і розпочинає колективізацію. Власне драма села, яка переростає в трагедію Голодомору, і є основним сюжетом останнього розділу роману. Твір закінчується пронизливим крещендо:
“...як Сталін помер, то покликав їх обох до себе Всевишній та й поставив їх перед собою: діда Хлипавку по праву руку, Сталіна — по ліву.
І стоятиме Сталін, чорний од злочинів, і хлюпотітиме під ним кров невинно погублених людей.
Дід же Хлипавка буде тихий та лагідний навіть у гніві своєму. Не вимагатиме — тільки проситиме:
— Розсуди нас, Боже. Як присудиш, так хай і буде.
І запитав його Бог.
— У чому ти звинувачуєш цього чоловіка?
— Він хотів знищити весь мій народ.
....Гукне тоді Всевишній ангелів, накаже привести свідків.
Ввійдуть чоловіки й жінки, померлі од голоду в розквіті сил, — страшно буде дивитись на тих жінок і чоловіків.
І буде їх тисяча тисяч.
Зайдуть матері з немовлятами на опухлих руках, і немовлята тягтимуться мертвими ротиками до висохлих грудей, де не буде й краплини молока, — страшно буде дивитись на тих немовлят і матерів.
І буде їх тисяча тисяч.
Стануть перед Богом похилі віком люди, перемішані, переплутані руками й ногами, ще й облиті вапном, — страшно буде дивитись на тих похилих віком людей.
І буде їх тисяча тисяч...”
Цю кінцівку стало можливим опублікувати тільки у 1988-му, хоча вперше роман вийшов у 1964–1968 роках. Крім фіналу про Голодомор, з тексту вирізали чимало про колективізацію та інші “темні сторони” совєтського міжвоєння.
Втім, і без очевидних втручань цензури текст на читача з історичною освітою справляє дивне враження. Насамперед описом села. Село Тарасівка в романі якесь позачасове. Інтереси його мешканців ніяк не пов’язані зі зовнішнім світом, вони зосереджені тільки на щоденних матеріальних інтересах. Усі зовнішні сили — “червоні”, “білі”, Махно — це щось страшне і незрозуміле, яке з’являється невідомо звідки, невідомо що хоче і невідомо куди щезає. У книжці відсутній навіть такий практично обов’язковий для селянина еквівалент зв’язку з зовнішнім світом, як “місто” — чи то повітове, чи то в принципі місто. Відсутнє сільське самоврядування, практично не проглядається фігура священника — він є у сусідньому селі, але не в Тарасівці. Немає такого елементу села в Російській імперії до 1917 року, як земства. Одно слово, село Тарасівка постає “сферичним у вакуумі”.
Для порівняння можна глянути на епопею Уласа Самчука “Волинь”. Там волинські господарі у межах тієї ж Російської імперії хоч так само запрацьовані, так само націлені насамперед на приріст землі та всякого достатку, але в них знаходиться гріш і послати дитину в школу, і на лікаря в разі потреби. У волинському селі Самчука є і “волость”, і вчитель, і недалеке містечко, куди їздиться на ринок, і ще багато елементів.
Друга дивна обставина — це черговість історичних подій. “Комісар” в училищі, де закінчує навчання Тетяна, з’являється ще навесні 1917 року. Повністю випущений період Центральної Ради і загалом будь-яка згадка про український незалежницький рух. Навіть хай би, зважаючи на час написання, військові УНР були б зображені мало не чортами рогатими — але повна відсутність дивує. Білі опиняються в Тарасівці десь узимку чи то 1918–1919-го, чи то 1919–1920-го — у кожному разі, в такий час, коли їх складно уявити на Полтавщині.
Окремо — отаманія, яка була невід’ємним явищем тих часів. Усі “отамани” в книзі — це або Махно на рівні чуток і переказів, або місцевий селянин Гайдук, якого “заїли” відібрані новою “властю” 40 десятин. За сюжетом стає зрозуміло, що у Гайдука є чималий загін і непогана розвідка, а його син після загибелі батька подається за кордон. Виникає запитання — і це все отак раптово?
Загалом кажучи, картина відрізняється як від досліджень на тему центральноукраїнського села на тлі історичних перипетій, так і від спогадів вихідців із Наддніпрянщини, які пережили 1920–1930 роки в Україні, аж настільки, що поступово читач починає схилятися до того, що насправді історія “І будуть люди…” — це не підтасовування під вимоги пропаганди (хоч і це теж, бо без того не могла обійтися жодна книжка в СРСР), а вибрики пам’яті. Дімаров не мав архівів до послуг і користувався власними спогадами та вичитаним між рядків. А саме пам'ять, цей зрадливий інструмент, про українське і про громадську активність зачищали чи не найретельніше...
Таку думку повністю підтверджують спогади самого автора. Саме з них проявляється, що, де і як було затерто або замасковано. Першим таким замаскованим є книжковий Федько — брат Тетяни і шваґро Оксена. У книзі він — відчайдушний зарізяка, який воює на боці “червоних” і після їхньої перемоги робить кар’єру в Червоній армії. Насправді ж Федір Дімаров воював у Дієвій армії УНР й емігрував у Чехословаччину, ставши частиною “Подєбрадського полку”.
Інша така замаскована фігура — це отець Віталій, у книзі шваґро Тетяни, чоловік її старшої сестри, який вмовляє її одружитися з Оксеном. Зрештою його вбиває “білий емісар” Микола, син розкуркуленого селянина Приходька, який свого часу отаманував, але потім його загін робили “червоні”. Прототипом отця Віталія справді був шваґро матері Анатолія Дімарова, його дядько Микола Базилевський, священник Автокефальної церкви. І вбив його у такий саме спосіб, як показано в романі, не “білий” емісар, а, за переказами, начальник Миргородського ГПУ. Очевидно, що обоє — і справжній Федір, і отець Базилевський — не могли з’явитися у своїй справжній іпостасі на сторінках книги у 1960–1970 роки.
Отож, “І будуть люди...” — це передусім таки про деформовану пам’ять. І про відчайдушні спроби врятувати дорогих людей від непам’яті. Саме тому Федько стає “червоним” — очевидно, що “петлюрівця” не пропустили б. І саме тому отця Віталія вбиває “білий емісар” — адже не можна виставити “борців за революцію” обмеженими недалекими скритовбивцями. Але не можна і зовсім замовчати дорогих людей. Вочевидь, мовчанка про дійсний перебіг подій у 1917–1921 роках — це не тільки вимоги цензури, а й вибрик пам’яті, у якій домінували значно трагічніші та свіжіші враження 1930-х та Другої світової війни. А ще, можливо, бажання захистити дорогих людей. Варіантів цього останнього було небагато — або описувати їх як “чорні характери”, враховуючи епоху, в якій писалося, або максимально замести сліди (як у вище описаних випадках), або ж замовчати... Схоже, саме останній шлях й обрав письменник. Інакше складно пояснити, яким чином у спогадах виринають майже ті ж постаті, що і в книжці, але в романі від “оригіналів” у них тільки одна прикметна риса, за якою можна впізнати, — чи ім’я, чи обставини загибелі, чи щось іще.
Втім, найбільше від переплетінь травмованої пам’яті потерпів Оксен. З самого початку цей герой, чиїм прототипом був справжній батько письменника Андронік Гарасюта, справляє подвійне враження. Він здається чоловіком, який, попри всі свої чесноти, зосереджений лише на прибутку, для нього не має цінності те, що не несе користі у господарстві, він, по суті, загаровує себе і всю сім'ю та вважає всіх, хто бідніший, ледащими й голодранцями. Заодно він поступово перетворюється на варіант домашнього тирана, зрештою майже доходить до рукоприкладства. Не набагато кращий від батька і старший пасинок Тетяни Іван — недобрий на характер, відлюдькуватий. Своєрідним мініапофеозом черствості обох — і батька, і сина — стає епізод із пошуком собаки для господарства. Кудлатому сторожу обрізають хвоста, щоб лютіший був, а його “профпридатність” остаточно схвалюють після того, як той роздер хатнього кота.
Знов-таки, враження, що автор дещо згущує барви або чогось недоговорює, підтверджується спогадами, з яких добре видно, що батько письменника був цілком непоганим сім’янином. Надто, якщо врахувати, що вимоги до цієї суспільної ролі були сто років тому суттєво іншими, ніж тепер. З іншого боку, шлюб батьків письменника не був безхмарним, але це радше наслідок того, що звуть “недобрана пара” — Тетяна та її нова сім’я й обов’язки просто не пасували до себе.
Отож, що ми маємо у випадку Оксена? Маємо найзвичайнісіньке іншування та витіснення як наслідок системної загрози репресій і геноцидного досвіду. Саме цей досвід змушував або всіляко іншувати “неправильних” родичів, або й прямо відрікатися від них. Ішлося ж про виживання.
Іншою явною деформацією є оповідь про протистояння місцевого низового комуніста Ганжі з районним “начальством”. Сюжет простий — начальство вимагає проводити колективізацію, Ганжа наполягає почекати, свято впевнений, що не може ж “вище керівництво” бути настільки твердолобим. Паралельно Василь ще й намагається пояснити своєму послідовникові Максимові Твердохлібу, що треба хоч трохи зважати на людські звички та почуття. Натомість Максим виявляється саме тим типом, який ідеально підходить на “зламувача старих порядків” — запальний, фанатичний, амбітний і недалекий. Врешті він просто зраджує свого вчителя і сліпо виконує всі розпорядження “згори”. За це його винагороджують посадою голови колгоспу.
До речі, якраз тут, на подіях межі 1920–1930 років, село перестає бути “сферичним у вакуумі” — з’являється і “район”, і місцеві керівники в особах голови сільради чи колгоспу. Добре помітно, що ось тепер уже йдеться про те, що автор запам’ятав сам із власного досвіду. Про події давніші основним джерелом була пам’ять його матері — жінки, судячи зі спогадів, глибоко травмованої й наляканої пережитим. Вочевидь, саме останньою обставиною пояснюється певна “випраність” образу села з попередніх років.
Але повертаючись до “хорошого комуніста” Ганжі — що це насправді було? Найімовірніше, намагання потрапити у рамки риторики “відлиги” про “поганого” Сталіна та його послідовників і “хороших” партійців, яких “погані” знищили. Слід сказати, що такий погляд суто емоційно був більш стерпним за визнання злочинною всієї “мудрої партії” разом з її ідеологією. Але у випадку конкретного тексту цей сюжет, імовірно, був потрібен письменникові, аби “легалізувати” в очах цензури тему Голодомору — мовляв, ось до чого довели “погані”. Як відомо, цензуру обдурити не вдалося. Текст мусив чекати кращих часів.
30.06.2023