Наталена Королева — письменниця, чия “офіційна” біографія сама, найімовірніше, є ефектом як свідомої белетризації, так і інерційного додавання екзотичних деталей. Навіть якби всі іспансько-київсько-петербурзько-близькосхідні й інші мандри людини, яка ховалася за “Наталеною Королевою”, були правдиві, то у тій частини її біографії, яка належить Україні, свідоме формування саме як українки (що, вочевидь, включало і відповідне “форматування” біографії) відоме напевно. Як і те, що натхненником і ментором цієї формації був український письменник Василь Королів-Старий, з яким у 1920-х одружилася Наталена.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
“Без коріння” подається як автобіографічний роман, присвячений перебуванню Наталени у Київському інституті благородних дівиць. Дія починається з того, що Ноель (так звати “книжкову” Наталену) прибуває до Києва, де батько і його друга дружина вирішують відправити її до Інституту благородних дівиць для вивчення “мови і звичаїв”. Уся подальша дія повісті — це пригоди Ноель у інституті, які більше нагадують безнадійні спроби вжитися у нові обставини.
Фактично вся книга — це історія не просто про чужорідність, а про принципову несумісність, яка проявляється поступово. Починається з “цивілізаційного шоку”, якого зазнали на вокзалі Ноель та її супутниця Луїза Аста від галасу, незрозумілої мови та нечупарності частини подорожніх. Потім, під час поїздки з вокзалу додому в супроводі батька (якого Ноель, за текстом, побачила чи не вперше з раннього дитинства), вона відмічає штучність французької мови його, а потім і всього оточення. Штучність стосується передусім надмірно ретельного дотримання приписаної форми.
Далі — більше. За обідом Ноель викликає здивування привезеною з монастиря звичкою молитися перед їжею, пізніше дрібних побутових непорозумінь стає все більше. Зрештою, в інститут Ноель відправляють із чіткою метою — навчити дівчину поводитися так, як прийнято у світі, куди вона потрапила.
Інститут шокує Ноель купою формальних правил, дотримання яких суворо пильнують викладачки і наставниці. По суті, чужорідність оточення змінюється чужорідністю інституції, правила якої стають для героїні повним протиставленням звичного їй способу життя. Причому основний стрижень, навколо якого будується це протиставлення, — це тема радості життя і фокусуванні на суті, а не формі.
Чужорідність, яка виростає з принципової неподібності, зрештою отримує цілком реальне втілення: Ноель починає марніти і хворіти, тому її відділяють від решти учениць. Товариством дівчини стають інститутський лікар, сестра-жалібниця Юлія та поручник фон Унгерн. У новому статусі “хворої” вона практично не контактує з однокласницями. Цей епізод навіває мимовільні асоціації з долею іншої жінки, цього разу вже цілком літературного витвору — Оксани з “Боярині” Лесі Українки, яка, за сюжетом, теж помирає від хвороби, не витримавши задушливої атмосфери Москви.
Таким чином досягається ще одного ефекту — не тільки очужування, послідовного іншування Росії, а й створення враження, що вона є чимсь ненатуральним, штучним, тобто неприродним і перешкоджає нормальному людському буттю. Це тим паче добре видно, що показано на прикладі також такої чутливої для героїні теми, як Церква — у тексті окремо відзначено показну урочистість і тривалість православних відправ.
Втім, поступово насувається питання, з яких позицій, власне, береться критичне ставлення Ноель до дійсності, яка її оточує, — іншими словами, ким вона виступає у контексті критики і хронічного взаємного нерозуміння з довколишніми. І швидко з постійних відсилок до Франції та загалом Південної Європи стає ясно, що Ноель-Наталена асоціює себе саме з цими територіями. Втім, з часом це поле розширюється і починає охоплювати практично пів Європи.
Апогей протиставлення, момент, коли просто несумісність переходить у відкритий конфлікт, наступає у сцені урочистого представлення вихованок Інституту імператриці Марії Федорівні — патронесі закладу і датській принцесі. Наталена-Ноель, знаючи про останній факт, звертається до імператриці “мадам”. Коли директриса Інституту висловлює своє обурення негацією загальноприйнятої титулатури членів монаршого дому “Ваша Імператорська Величносте” (або “Високосте”). Наталена-Ноель аргументує використання форми “мадам” європейським походженням імператриці — дівчина цілком закономірно вважає, що Марія Федорівна звикла до форми “мадам” і нічого поганого в ній не вбачає. У відповідь чує сердите “але тут вам не Франція!”
Саме так і проявляється остаточно центральний конфлікт тексту: Росія контра Європа. Саме той конфлікт, що був базовим для покоління емігрантів, яких після поразки війни за незалежність викинуло передусім у Центральну Європу. Втім, критика у “Без коріння” складніша, ніж просто протиставлення “Європи” і “Росії” як цивілізації і не-цивілізації. Ідеться про критику Росії як квазі-Європи, Європи тільки за зовнішніми ознаками, яка насправді є чимось зовсім іншим. І власне тому, що Росія є Європою тільки на позір, радше намагається виглядати Європою — вона сама не зауважує, як надмірно старанне виконання і вимога дотримуватися зовнішніх приписів етикету зраджують її цілком не європейську природу.
Прикінцевим акордом довгої смуги подібних до описаних вище деталей є свого роду дискусія під час іспиту з літератури, де Наталена-Ноель вибирає за тему для екзаменаційного твору постать Франчески да Ріміні з “Божественної комедії” Данте і наполягає у тексті на справедливості моральної позиції героїні, чия присяга чоловікові була вимушена, отже не обов’язкова. Така логіка викликає гнів у класної наставниці, яка обурюється “вільнодумством” Ноель — і дискусія між героїнею та її вимушеним середовищем знову обертається навколо теми “справжності” і “зовнішньо правильного”.
Додатковим інструментом цього є послідовна екзотизація Росії у тих місцях, де дівчина стикається з чимось, що стосується саме російського. Такими є не тільки подорожні здалеку на київському вокзалі, а й, наприклад, тексти Толстого та інших російських письменників, яких Ноель-Наталена просто не розуміє. Як приклад такого нерозуміння наведено, наприклад, тлумачення сюжету оповідання Нікалая Лєскова “Маланья — голова баранья”, від якого все, що залишилося у голові героїні, — це химерне уявлення про власне Росію - країну, де мешкають люди з овечими головами. Чим не варіант уявлення про “антиподи”, начебто населені фантастичними істотами.
Одним із більш вишуканих моментів екзотизації Росії є сюжет із великим князем, який на вечорі в Інституті на честь імператриці весь час проговорив з Ноель-Наталеною, а наступного дня прислав до Інституту розкішний букет квітів зі своєю візитівкою, де на звороті стояв напис “Кастилійці на вигнанню”. Тут добре помітний сюжет, відомий ще з Просвітництва — мудрий і ласкавий до чужинців володар простакуватих незрозумілих туземців.
Окремо треба відзначити ще один аспект конфлікту Ноель з її інститутським оточенням — а саме її релігійність. Починається він ще з батьківського дому, де мачуха незадоволена аж надто “монастирським” вихованням пасербиці, яка молиться перед обідом, і триває через весь інститут. Врешті все вибухає у сцені насмішки з вервиці з боку однокласниці Катерини Вітовської, за що Ноель дає їй ляпаса. Потім у розмовах із поручником фон Унгерном окремою темою спливає легковажне ставлення росіян до Церкви, а у фіналі книги мачуха шокована знайомством пасербиці з попівною. Єдине, що тут слід зауважити, — що позаяк мачуха Ноель, за текстом повісті, походила з чеського роду Лосів, то якраз у її випадку відстороненість від Церкви має цілком логічне з точки зору чеської історії пояснення. Що, до слова, системно ігнорується у книзі.
Треба думати, що це “камінь” передусім у город більшовиків. Однією з реакцій на атеїзм, пропагований більшовиками, стала демонстративна підтримка Церкви і релігії (що не завжди корелювало з глибокою особистою вірою). І тут радше не так на тему “росіяни і Церква”, як саме на тему протиставлення цивілізованої християнської Європи та безбожної Росії.
Чому ж, власне, служить такого роду екзотизація? Вона добре вписується загалом у популярний серед міжвоєнного покоління українців тренд протиставлення себе як Європи та нецивілізованої Росії. Враховуючи досвід поразки від цієї ж Росії у її більшовицькій ітерації, це також було своєрідною компенсацією.
Втім, не слід забувати, що у випадку Наталени Королевої українська ідентичність була набута, а їй передувало щось інше — що саме, ми навряд чи маємо шанси встановити, позаяк насправді досі невідомо, чи не була ця постать загалом літературною містифікацією бодай у якійсь частині її життєпису. Одна з небагатьох деталей, які можна стверджувати напевне, — людина, яку ми знаємо як Наталену Королеву, здобула добру освіту європейського зразка.
І якщо порівняти “Без коріння” з текстами європейців ХІХ — початку ХХ століть про Росію, досить легко вловити ту ж подвійність, сплав екзотизації — коли йдеться про “верхи”, та іншування й дистанціювання — коли про “низи”. У контексті середовища української еміграції у міжвоєнній Чехословаччині така логіка справляє враження спроби “докричатися” до сучасного європейського суспільства зрозумілою йому мовою. І прикметно, що інструментом показу “несправжності” є не що інше, як побутовий простір, а засобом — демонстрація дрібних деталей.
26.05.2023