Олеся Ісаюк

Якби хтось поставив собі за мету встановити чемпіона з маскування сенсів в українській історичній белетристиці, то цим чемпіоном став би Теодор Микитин. 
"І навіть якщо знищите усі наші свідоцтва, то навіть німі віття дерев, навіть наші побілілі кості розкажуть, у яких ми жили часах". Фентезі занурює в історію Окситанії – але чи все нам там аж таке невідоме? 
В українській прозовій белетристиці не так і багато книг про Коліївщину. “Останні орли” Михайла Старицького — чи не єдина з них, подвійно цінніша тим, що написана не в радянський період. 
Як  страх може керувати людьми, які наче навмисно роздряпують рану. Це біль, біль, помножений мовчанням
«Берестечко» Ліни Костенко — це те, як мала б виглядати та частина белетристики, яка просто мусить зайнятися терапією травми...
Сюжет, що став мемом, впав жертвою фанатів типажу “берегині” і “дивоцвіту народної пісні” і явив світу чи не найкричущіший випадок сліпоти в тлумаченні того, про що це все насправді. 
Неуникненність спадку імперії, і парадокси політичних біографій, і загрозливість намагань слідувати ідеалістичній схемі “за все добре проти всього поганого"...
Історія Володимира Великого, як її написав Семен Скляренко, — це історія про небезпеку непропрацьованого постколоніального синдрому і про важливість власного культурного наповнення.
Тут не буде динозаврів зі синьо-жовтими стрічками на рогах і червоно-чорними – на хвостах. Як створити книжку з історії, щоби вона була цікава, але не профанська? 
Перед нами дві моделі поведінки з імперією. Одна – вселяє у все власну суть. Інша визнає лише безкомпромісну збройну боротьбу