Після загибелі киянки перед зачиненими дверима приміщення, яке мало слугувати бомбосховищем, якийсь час суспільна думка хиталася між двома опціями — “винна влада” і “винен п’яний сторож”. Попри те, обидві думки одразу ж опинилися “на тлі” третьої — “а хто розпоряджався?” І врешті каталізована контрастом між вироком умовному сторожеві й умовному начальству, спрямувалася саме проти другого — тобто управлінців середньої ланки, у цьому випадку головлікаря лікарні, на території якої все відбулося.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Цей суспільний запит непогано відчули і самі управлінці — країною покотилася перевірка реального стану бомбосховищ. Можна, звісно, іронізувати: мовляв, війна в країні десятий рік, бомбардування майже півтора року — “отямилися”. А можна вжахнутися — бо, по суті, досвід ХХ століття досі відгукується нам звичкою вживати заходів тільки тоді, коли вже очевидна біда. Так сталося з армією у 2014 році, коли стало ясно, що інакше пропадемо (і багато хто в буквальному сенсі), так було з медициною у 2016–2017 роках. Здається, це ж буде з освітою і наукою. Тіньовий бік парадигми виживання — він такий.
Втім, пропонований текст не про це. Трагедія в Києві стала тригером маси накопичених претензій до управлінців середньої ланки, яких у нас загалом люблять лаяти під етикеткою “бюрократії” чи “дурнуватого начальства”. За очевидний дисбаланс між обов’язками та повноваженнями, за очевидну репресивну логіку і презумпцію вини, за фактичну відсутність механізмів, які дозволяють урівноважити позиції “старших” і “молодших” в ієрархії, за прагнення регулювати все, що тільки можна, і ще багато чого. Усе це разом фактично перетворює “нижчих” в ієрархії на тяглових коней, а суспільство і важливі проблеми інколи ставить у позицію фактично заложника від конкретного чиновника.
Власне, коли суспільство заступилося за сторожа, якого, на думку більшості, ув’язнили несправедливо, — це було передусім неусвідомленим протестом проти описаних вище щоденних практик національної управлінської школи. Чому саме цього разу? Тому що йшлося про буденну на даний момент ситуацію, яка, проте, давно мала бути впорядкованою — і не сторожем. Це не перший раз і не останній приклад — особливо у сферах, які стосуються всіх, де питання організації процесу не затуляється специфічними проблемами. Є сфери, де ці особливості національної управлінської школи дуже добре видно — це фінансування і податки.
Ці ж обставини є однією з причин більших чи менших (або й повних) невдач реформ, пов’язаних із адмініструванням тієї чи іншої сфери. Навіть коли реформа робиться руками молодших поколінь — бо вони виховувалися у тій же парадигмі. Саме цим пояснюється ефект “пороблено”, коли випускники західних університетів раптом починають витворяти те ж, що і “совкові” колеги. Фраза “чим глек накипів, тим і буде смердіти” у даній ситуації є ілюстративною. І саме до цього апелюють прихильники ідеї спустити нам управлінський десант із діаспори, а то й прямо із Заходу.
Загалом ситуація зі сторожем — добрий привід поговорити про те, в чому, імовірно, криється одна з капітальних проблем української бюрократії. Тобто про її філософію. Бо хоч бюрократію люблять лаяти приблизно у всьому світі (і зазвичай за одне й те саме), але наша постсовєцька бюрократія не перестає виділятися бодай презумпцією невинуватості щодо власних громадян і сприйняттям їх як дітей нерозумних або потенційних злочинців.
Логіка існування постсовєцької бюрократії фактично уникла свідомих змін (максимум — неусвідомлені еволюційні зміни) і була породжена центральною особливістю тоталітаризму як такого, підміченою ще Ханною Арендт, — претензією на переробку людської природи. “Совєти” вибрали для цього два основні методи: насамперед повсякчасний шантаж життєво необхідними потребами, чим вибивався потрібний результат. Найбільш явним проявом такого підходу є, напевно, знамените “антисовєтчіков не лєчім!” у совєтській в’язниці вже брежнєвського зразка. Але і “на великій зоні”, як іменувався весь “совок”, легальні можливості сильно залежали, наприклад, від походження. Та й покарання через обмеження доступу до благ не було рідкістю. І домінація над ресурсом була частиною й одною з необхідних умов цього процесу. За принципом “собачок Павлова” у популярному тлумаченні.
Іншим методом були всім відомі репресії. Тут усе відносно просто: за кожен більш-менш серйозний непослух загрожувало щонайменше спілкування з “органами”, щонайбільше — розстріл. Варто нагадати, що постраждати можна було за віру, політичні переконання, висловлення власної думки, якщо та різнилася від “генеральної лінії партії”, зайву, на думку начальства, ініціативу (що знайшло відбиток у відомій вульгарній фразі про ініціативу та ініціатора) та, врешті-решт, за “спекуляції” — так називали нелегальні грошово-товарні відносини навколо “дефіциту”. А дефіцитом було майже все.
За своєю природою “совок” був системою не просто обмеженого доступу, а дуже жорстких умов обмеженого доступу. В результаті управління у СРСР було зафіксовано за певною кастою “просвітлених”, інституйованих у вигляді партії. Партія сформувала під себе, по суті, “новий правлячий клас” — номенклатуру. Саме про це свого часу писали Мілован Джілас у “Новому класі” та Міхаіл Вослєнскій у “Номенклатурі”.
Не кожен совєтський бюрократ чи управлінець належав до номенклатури, але сам факт доступу до ресурсу і можливість впливати на обставини життя інших людей уже ставив конкретний “гвинтик” бюрократичної машини у виняткове становище. З іншого боку, цілком логічно, що саме через можливість доступу до контрольованого державою ресурсу безпосередньо кар’єра у бюджетній сфері вважалася престижною. І для значної частини українців бюджетна сфера залишається донині місцем кар’єри саме через доступ до ресурсу і можливість мати в руках хоч невелику, але владу. Усі новостворені “академії” на кшталт педагогічної — це саме про це, про реплікацію “бюджетної” моделі успіху. Наша “бюджетоцентрична” податкова — це теж про це. Бо саме фінанси, зокрема, стоять дуже близько до однієї з основ совєтської “школи управління” — забезпечення монополії держави на ресурс.
Ідея з оподаткуванням усього, що рухається, останньою хронологічно жертвою чого замалим не стали волонтери, — це теж не тільки про бюджет. Це також чергова спроба замкнути ресурс на державі та зробити привілейованою кастою тих, хто відає його перерозподілом.
Втім, базова ідея переробки людської натури нікуди не поділася. І дала один вельми цікавий наслідок, багатьом знайомий до болю — йдеться про певну зверхність і повне невміння комунікувати поза ієрархічною моделлю.
Чому так? Бо внаслідок усіх перелічених вище обставин, з совєтських часів чиновник — це не той, хто адмініструє й управляє. Чиновник — це той, хто муштрує і підганяє під потрібні системі якості всю решту. Оскільки совєтська система абсолютно не враховувала ані об'єктивних механізмів людської психіки, ані природного ходу подій, навпаки була спрямована на переробку людської натури і побудову “нового суспільства”, то про фідбек з боку виконавців і суспільства не йшлося взагалі. Натомість усіх сприймали як потенційних саботажників і були готові їх карати з усією суворістю. Небезпідставно — адже вижити в “ідеальному” з точки зору “будівників комунізму” світі було неможливим. Як наслідок, основним методом управління стали насилля і страх, за допомогою яких створювалася видимість успішної перебудови людського суспільства.
“Совок” недаремно іменували “великою зоною”: у зоні стати частиною адміністрації у вигляді, скажімо, наглядача — один із найефективніших способів вижити. Отож чиновники на “великій зоні” були тим самим, чим наглядачі в “малій”.
Крім того, репресивна реальність СРСР, поєднуючись із фактично винятковим місцем чиновника, сформувала ще одну рису — а саме тотальне переконання у власній непогрішимості. Тут питання не лише в розбещенні можливостями, надто на тлі совкової убогості, а й у такій цікавій речі, як асоціація з насильником, тобто власне режимом. Хоч асоціація з владою притаманна бюрократії як такій будь-де на земній кулі, але влада в СРСР була особлива.
Отож більшість із них уражена підсвідомим чуттям власної недооціненості. І це почуття настільки глибоке та сильне, що диктує будь-яку, хоч би як коректно і чемно виражену, пропозицію змін трактувати як ствердження їхньої неповноцінності. І сам факт, що їм треба ще чогось вчитися, буде тригером недосконалості за принципом “ааа, я недосконалий, я не можу належати до обраних”. Тут варто ще раз нагадати, що у “совку”, наприклад, недостатнє розуміння “геніального вчення” могло мати наслідком не логічне в ситуації незнання чогось доучування, а ув'язнення чи й розстріл. У часах більш гуманних — проблеми з “органами”.
Репресивна реальність СРСР разом із фактичною неможливістю виконати всі вимоги “єдино вірного вчення” призвели до появи ряду практик, основною метою яких було “прикрити тил” конкретному чиновникові чи виконавцеві.
Не забуваймо про те, що чиновник теж людина. Йому зовсім не хотілося втрачати відносно тепле місце і скочуватися у совєтську безпросвітність “для всіх”. А в окремих випадках теж не хотілося йти під розстріл. Тому вся ця купа паперів — це теж спосіб уникати відповідальності. За принципом “що більше паперу, то чистіша д...а”.
Закономірно, що зрештою вся відповідальність скупчилася на самому низу, де найменше можливостей протидіяти. До того ж, совєтська система обмежувала можливості зворотного зв’язку — який ще фідбек для нерозумних істот, яких тільки належить виховати у справжніх “нових людей”? Але відсутність ефективної противаги зазвичай аж ніяк не спонукає сторону, наділену більшими можливостями, до помірності у вимогах. Радше навпаки. У результаті ми отримали ситуацію, коли люди, які тягнуть максимум роботи, мають відносно мало можливостей впливати на ситуацію. Саме на рівні низових виконавців скупчився паперовий тягар і відповідальність фактично за все. “Притчею во язицех” стали замучені паперотворчістю вчителі й викладачі. Але не тільки вони.
Тому критика управлінців і захист сторожа, навіть якщо він справді був п’яний, — це також спроба нарешті опротестувати цей стан справ. І донести, що він — глибоко ненормальний і калічний, демотивуючий і токсичний.
У рамках “ліричного відступу” зазначу, що описаний спосіб “тиломаскувальних” практик не обмежується згаданим вище. Інший метод такого превентивного порятунку — “демонстрація бурхливої діяльності”, за якою ховається, по суті, відсутність змін. Близька до неї насправді і вдавана безпомічність, коли знаходиться тисяча причин і розпоряджень, аби не діяти. Бо досвід підказує — якраз за те, що зробив, може прилетіти сильніше, ніж за те, що не зробив. У результаті щось робити починають тільки коли, наприклад, будинок обвалиться, чи бджіл потруять, чи люди загинуть. Ще й “кругова порука”, суть якої втілена у формулюванні “мене заберуть, але й тебе здам”. Своєрідним її інституційним відповідником можна вважати практику розмивання відповідальності.
Ясно, що у процесі корупційні практики злітають до небес. Зрештою, вони завжди злітають до небес там, де системно перекривається природний для людської психіки і культури конкретної спільноти шлях дій. Або де намагаються усе зарегламентувати. Тому що корупція в даному разі несе ще й функцію профілактики психічного здоров’я — “як показати виконання того, що вимагають і не збожеволіти”.
Усе це ми дружно перенесли у постсовєтське суспільство — і навіть не помітили цього. Що й не дивно — іншого ми не бачили. Втім, зараз добра нагода це нарешті зауважити, прорефлексувати і змінити.
15.06.2023