Після прочитання книжки Анастасії Байдаченко “Дама з покритою головою” перше враження: нарешті в Україні з’явилося щось насправді подібне на Колін Маккалоу в контексті її “Римської серії”. Написано настільки добре, що у цю історію хочеться вірити, попри розуміння, що кожен автор пише передусім про свою епоху, її переживання й конфлікти, та й загалом художня книжка — не наукове дослідження, а жанр має свої закони.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Загалом можна вивести принцип — якщо помічаєш анахронізми тільки за певний час після прочитання, то книжка добра. Втім, якщо без іронії і з пам’яттю про парадокси белетристики, то все складніше.
Сюжет книжки, яка вийшла у 2018 році, обертається навколо долі Маргарити Орлеанської, осиротілої в дитинстві дочки провідника партії арманьяків герцога Луї Орлеанського. У десять років її віддають за графа дʼЕтан, третього сина герцога Бретонського. Втім, справжній шлюб розпочинається, коли Маргариті виповнюється п’ятнадцять. Відносини між подружжям складаються непросто: по суті, всю книжку триває еволюція від відчуження з одного боку і страху з іншого до повного порозуміння і безперечних почуттів. Одночасно Маргарита бореться з почуттями до джури свого чоловіка, який свого часу прибув до Бретані у її супроводі, — Філіппа де Прюнеля. Філіппа, зрештою, страчують за те, що на прохання Маргарити передав до двору дофіна її лист до сестри Ізабелли, придворної дами тещі дофіна королеви Йоланди, у якому були відомості про невизнання Бретанню договору в Труа. Ця обставина сильно обмежувала маневр герцога на той час незалежної Бретані, чим і пояснювалася виняткова жорстокість рішення. Втім, взаємно закоханий у Маргариту Прюнель не видає її і гине — його страчують після тортур. Маргариту ж чоловік, який знає про її провину, але не видає братові-герцогові, відправляє у почесне заслання на кілька років. Потім подружжя примирилося і прожило останні роки життя графа у злагоді.
Здавалося б, дамський роман з історією на тлі. Втім, тут варто зауважити, що одним із показників якості белетристики є можливість читати і як “легкий” роман про життя в історичних декораціях, і як спробу осмислення тогочасної епохи. І власне на цьому “нижньому” і менш видимому читачеві поверсі є дві надзвичайно цікаві сюжетні колізії.
Власне, саме у моменті трагедії Філіппа де Прюнеля і кульмінації сюжету стає очевидно, що твір має дуже суттєве подвійне дно. Бо, крім життєвих драм Маргарити Орлеанської, стає добре помітною та обставина, що дія розгортається на тлі одразу трьох інших “великих” драм. Перші дві з них явно виписані: це Столітня війна між Англією та Францією за престол останньої, а також протистояння, де-факто громадянська війна, між бургундцями і арманьяками. Натомість третьої практично не видно — а це намагання регіональних субетносів, інституціоналізованих у герцогства Бургундське, Бретонське та інші, зберегти свою незалежність від обох корон. Хоч у книзі чітко видно тільки два згаданих, але сам сюжет почався років за двісті до описуваних подій із фактичного завоювання з застосуванням методів геноциду Францією своїх же субетносів — на той час практично незалежних мінідержав, чиї зверхники визнавали французького короля своїм сеньйором радше номінально. Завоювання відбувалося у прямому сенсі “вогнем і мечем”, а місцевих масово знищували як “єретиків”. Оминаючи питання суті протиріч між ученням католицької Церкви та єрессю катарів, з точки зору збереження не те що незалежності, а ідентичності провансальців — ішлося, по суті, про геноцид. Бретонці та бургундці уникли такої долі, але їх чекало тривале — на кілька століть — і старанне вимивання ознак ідентичності, зокрема мови. Однією з реформ Французької республіки була зміна адміністративної карти Франції — відтепер існували департаменти, прив’язані суто до географії, а старий поділ, базований на, кажучи сучасною мовою, етнографічному районуванні, пішов у небуття. Фактично можна ствердити, що якби не послідовно жорстка політика спершу французької корони, а потім і республіки у питаннях “французькості” численних субетносів, зараз ми на місці єдиної Франції могли б мати кілька національних держав або федерацію на кшталт сусідньої Німеччини.
Вельми прикметно, що у французькій белетристиці (принаймні тій її частині, яка доступна у перекладах в Україні — позаяк я, на жаль, не читаю французькою) усі колізії, пов’язані з цією стороною і сторінкою французької історії, розглядалися у контексті протистояння єдиної Франції та непокірного самолюбного й пихатого дворянства — починаючи від класичного Дюма і закінчуючи Жаном д’Айоном. З точки зору єдиної французької державності це абсолютно логічно і справедливо. Але все ж складно позбутися враження, що принаймні у даному випадку збоку таки краще видно.
Бо саме у контексті всіх описаних колізій драма Маргарити виглядає ще цікавіше, ніж вона описана в романі. По суті, вони з Філіппом (а він, доречно вказати, на момент розгортання драми залишився мало не єдиним з почту Маргарити, хто приїхав із нею з маєтностей герцога Орлеанського) постають не ким іншим, як французькими агентами, чиї дії спрямовані на повне приєднання Бретані до Франції. Позиція ж герцога з погрозами страшними карами тим, хто передасть важливу інформацію до Орлеана, — це не що інше, як логіка збереження за всяку ціну незалежності герцогства. І тут доречно нагадати, що саме почти королев, герцогинь і так далі часто ставали осередками як не лобізму, то прямого шпигунства в інтересах країни походження королеви. І саме з цим насамперед були пов’язані драми тих жінок — вони були змушені розриватися між лояльністю до країни походження й обов’язком королеви країни одруження. Саме це ставало причиною інтриг, підозр, несправедливих засудів і вироків. Незручності, пов’язані з дискримінованим статусом жінки, займали радше почесне друге місце.
Людині, яка загалом добре обізнана також з українською історією, буде складно позбутися алюзій з Україною. Насамперед, якщо розглядати контекст протистояння французької корони і субетносів під її владою, інституйованих у герцогствах і графствах — тут же згадується не менш жорстка “національна політика” різних ітерацій Російської імперії щодо як національностей у її складі, так і підкорених народів. Зрештою, якщо вже прийнято порівнювати динаміку французької та російської революцій, то чому б не продовжити асоціативний ряд щодо обох країн? Тим паче, що і до українських поетів і письменників інколи застосовували “провансальські” аналогії — найвідомішим із любителів таких асоціацій, безперечно, залишається Дмитро Донцов із його критикою “національного провансальства”.
І в такому контексті Маргарита Провансальська починає нагадувати радше чи то російську дружину останнього українського гетьмана, чи то, якщо поширити, — московських князівен, виданих за великих князів литовських. Надто, що от щодо останніх, а точніше Єлєни Васільєвни, виданої за Олександра Казимировича, точно є дані, що саме її поведінка дала в результаті нещасливу для Литви чергову московсько-литовську війну. Відверто, не тягне на “бояриню”.
І так, певним чином “Дама з покритою головою” — це “солдат імперії” у спідниці. Яка наприкінці життя роздумує над марністю взаємної помсти і ворожнечі в межах одного королівства. Звісно, такі роздуми цілком пасують людині, яка прожила принаймні половину життя серед громадянської війни на тлі “великої” Столітньої і цілком змогла побачити, що єдиним зримим наслідком було взаємне знищення знаті. На щастя, доля не дала їй спостерігати за тим, як тиск Франції зламає людську і політичну долю її онуки — Анни Бретонської, останньої герцогині Бретані.
Втім, якщо спробувати “перекласти” цю частину драми Маргарити Орлеанської разом з її специфічною позицією і роллю у тих процесах, на колізії української історії, то можна відчитати багато інших варіантів: починаючи з банальної втоми від процесів і закінчуючи варіантом “монологу колонізатора” — мовляв, навіщо ці всі зусилля, “даваймо жити дружно”... під зверхністю корони, яка нещадно душить усе, що вибивається з-під накинутих короною рамок. Французька корона — стосовно бретонців, провансальців, бургундців. Російська — відносно “малих народів” чи українців з білорусами, Німецька — щодо лужицьких сербів (де теж багато чого залежало від німецьких дружин знаті та самої знаті) й поляків... Втім, на щастя, Україна — все ж таки не Прованс і не Бретань.
03.06.2023