«Берестечко» Ліни Костенко — це те, як мала б виглядати та частина белетристики, яка просто мусить зайнятися терапією травми...

Сюжет, що став мемом, впав жертвою фанатів типажу “берегині” і “дивоцвіту народної пісні” і явив світу чи не найкричущіший випадок сліпоти в тлумаченні того, про що це все насправді. 

Неуникненність спадку імперії, і парадокси політичних біографій, і загрозливість намагань слідувати ідеалістичній схемі “за все добре проти всього поганого"...

Історія Володимира Великого, як її написав Семен Скляренко, — це історія про небезпеку непропрацьованого постколоніального синдрому і про важливість власного культурного наповнення.

Тут не буде динозаврів зі синьо-жовтими стрічками на рогах і червоно-чорними – на хвостах. Як створити книжку з історії, щоби вона була цікава, але не профанська? 

Перед нами дві моделі поведінки з імперією. Одна – вселяє у все власну суть. Інша визнає лише безкомпромісну збройну боротьбу

Ланцюжок смертей і особистих втрат — це демонстрація простої істини, що угода з ворогом щастя не принесе.

Про що нам написав Загребельний? Про жіночий досвід ХХ століття? А може, це про наш український народ, з якого збиткувалися спершу російська імперія, а потім совєти?

Історія, яка лягла в центр сюжету першої з повістей пенталогії Богдана Лепкого, відома всім, хто хоч трохи цікавився історією України. Заборонене кохання – очікуємо від автора розгортання цього сюжету. Втім очікування ці не справджуються. 

Найгірше, що робить травма, — це вбивство довіри. Перестаєм вірити собі — наші зусилля виявилися недостатні; оточенню — нас не врятували; зрештою й Богові, який “покинув”