На відміну від “Дами з покритою головою”, яка є радше історією про жінку серед обставин, “Самостійна дама” — це про жінку перед складним вибором. Усі пів тисячі сторінок головна героїня, Ізабелла де Вандом, метається між двома чоловіками — Раулем де Вандомом, братом свого покійного чоловіка, і Річардом Ланкастером, позашлюбним сином англійського короля. І відбувається все це в кульмінаційний момент Столітньої війни під час облоги Орлеана. На кону — доля Франції.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Усе починається з того, що ще практично дитиною, дванадцятирічною, Ізабеллу влаштовують при дворі фрейліною королеви Йоланди — тещі майбутнього короля Карла VII. Наступного року її заручають із Раулем де Вандомом, причому обоє закохуються одне в одного з першого погляду. Втім, Ізабеллу зрештою віддають заміж за молодшого брата Рауля, Анрі, а йому самому підшуковують законнонароджену і маєтнішу наречену. Ізабелла незабаром овдовіла і, проживши якийсь час у монастирі, повернулася до двору. Там і спалахує шалений роман із Раулем, що з перервами триває наступні років п’ятнадцять і від якого народжується син. Одночасно Ізабелла стає “дамою для особливих доручень” королеви Йоланди. Тут слід зауважити, що саме цю правительку вважають винахідницею такого політичного засобу, як “ескадрон красунь”. Принцип простий — королева відбирала вродливих і спритних дівчат, які час від часу зачаровували потрібних господині шляхтичів і вивуджували для неї інформацію.
У випадку Ізабелли все виявилося складніше — вона стає фактично таємним послом і їздить з листами і дорученнями. При цьому повністю поділяє політичну мету своєї господині — вигнання з Франції англійців і відновлення єдності країни. Аби це відбулося, необхідно розірвати англо-бургундський союз, скріплений договором у Труа.
Під час однієї з таких поїздок Ізабеллу захоплює в полон не будь-хто, а Річард Ланкастер — син англійського регента герцога Бедфорда. Дуже швидко він витісняє з Ізабеллиного серця Рауля, врешті справа доходить до таємного шлюбу. В той же час Ізабелла продовжує виконувати політичні доручення господині. Вінцем її діяльності стане поїздка до герцога Бургундського, під час якої буде досягнута попередня домовленість про угоду між французами та бургундцями, причому останні розривали союз з англійцями. Цей успіх Ізабелли повністю перекреслив зусилля Річарда та його батька. А до того Ізабелла ще й вирушила в обложений Орлеан, хоча Ланкастер був одним із командувачів англійської армії, яка штурмувала місто. Зрештою героїня змушена просто втекти до чоловіка за допомогою королеви Йоланди. Але їхнє з Ланкастером спільне життя швидко розвалюється. Ізабелла зраджує свого чоловіка з колишнім коханим, Раулем, якому ще й допомагає втекти з полону англійців, Ланкастер крутить роман із вдовою двоюрідного брата. Врешті Ізабелла вирушає в Англію, розуміючи, що щось явно пішло не так...
Загалом дві третини книжки — це про конфлікт особистого і загального (державного чи національного — кому як більше подобається). І про те, що успіхи Ізабелли означають крах задумів Річарда, а досягнення мети Річарда означає особисту трагедію Ізабелли. Ця проблема стара як світ. І авторка послідовно проводить через найпоширеніші її варіації: від душевних метань через сам факт роману з чужинцем, ще й представником країни, з якою воює твоя батьківщина, — до прямого вибору між двома батьківщинами. І це також історія про те, що навіть незалежність виборюється, бува, нечесними методами. Але цінність незалежності — власне у ній самій.
Одночасно Ізабеллі треба вирішити конфлікт між її двома чоловіками. І це не тільки жіноча драма. Аби це зрозуміти, досить придивитися до всіх учасників любовного трикутника Рауль де Вандом — Ізабелла Орлеанська Річард Ланкастер. Усі троє належать до родин, які справді існували і відіграли ключову роль у подіях свого часу (нагадаю, йдеться про Столітню війну). Але при цьому про них особисто у кращому разі залишилися глухі згадки. Наприклад, відомо про позашлюбну дочку герцога Орлеанського — але практично нічого не відомо про її життя. Те ж — із Річардом Ланкастером. Точно відомо, що регент герцог Бедфорд мав позашлюбного сина, але подробиці його життя здебільшого невідомі. А ось щодо Рауля взагалі виникає підозра, що цей персонаж вигаданий.
Якби всі троє були вигадані і “вписані” в події, перед нами був би класичний романтично-авантюрний сюжет “без задньої думки”. Але явна напівреалістичність усіх трьох свідчить про те, що перед нами певна алегорія вибору. Вибір між двома чоловіками для Ізабелли означає також вибір країни, культури і так далі. Його гострота ще посилюється через стан війни, яку принаймні англійська сторона веде, ламаючи всі можливі правила і не рахуючись зі втратами — серед французів точно.
Наприкінці книжки стає зрозуміло, що припущення про те, що йдеться саме про вибір між двома країнами і культурами, персоніфікований у виборі між двома чоловіками, — правильне. Ланкастер починає звертати увагу на те, наскільки “французькою” є його дружина, проступає факт, що Ізабелла не бажає вчити англійської. Для неї стає трагедією (а для Ланкастера — навпаки сатисфакцією) факт, що їхні діти стануть англійцями за духом. Причому не те, щоб ця стіна виросла між ними зненацька — на самому початку Ізабелла взяла з Річарда слово, що він ніколи не примусить її покинути Францію.
Утім, справжнє свято персоніфікацій та алегорій настає, коли справа доходить до дітей. Загалом, у цій книзі дуже багато дітей нешлюбних і мертвих. Останнє, у принципі, не було чимось дивним для середньовіччя з очевидних причин невисокого рівня розвитку медицини й гігієни. І більшість мертвих дітей — це про цілком природні причини. Але є кілька випадків, які варто розглянути уважніше.
Але перш ніж це відбудеться, доречно буде нагадати, що культурні відносини Англії та Франції тоді складалися в цікавий спосіб. Англійські королі все ще пам’ятали про своє нормандське походження, яке кілька століть робило їх формальними васалами французького короля. Це тягло за собою преференції на користь французької культури, послуговування її мовою та інше. Водночас реалії Столітньої війни, а до того тривалого політичного суперництва, поступово віддаляли еліти обох народів. І тут привертає до себе увагу вибір авторкою історичного моменту — саме тоді, коли військова і політична перевага була на боці Англії, Франція могла апелювати хіба до лицарських звичаїв і триматися за свою самість. У реальності це вилилося й унаочнилося в колізіях навколо питання коронації Карла VII та феномені Жанни д’Арк.
І тут звертає на себе увагу обставина, що більшість головних дійових осіб з англійського боку має франузьких дружин. Король Генріх V — принцесу Катрін де Валуа, герцог Бедфордський — Анну Бургундську, Ланкастер таємно одружується з Ізабеллою де Вандом... Перелік можна продовжити. З одного боку, у багатьох випадках воно так і було за логікою династичних шлюбів. Але де тоді, в силу тої ж таки логіки, ситуації з чоловіком-французом і дружиною-англійкою? Нема такого. Точніше, знайти, мабуть можна, але авторка нам їх не демонструє.
Такий крен наштовхує на думку, що перед нами не що інше, як втілення дійсного співвідношення сил, коли в одної зі сторін є зброя і влада, а в іншої — майже нічого. Порівняння політичної зверхності та подружнього аб’юзу не нове, а в літературі навіть старше, ніж теорія як фемінізму, так і травми насильства у стосунках і загалом.
Також невипадково всі ці пари супроводжує просто хмара викиднів і мертвих дітей. З точки зору всіх описаних пертурбацій, символічне значення несуть передусім мертві діти Ізабелли. Їх двоє: зведений зіллям ненароджений син Ізабелли і Ланкастера та плід де-факто подружньої зради Ізабелли з Вандомом — ця дитина не прожила й тижня, причому при пологах замалим не забрала життя своєї матері.
Ці діти — по суті, чужі серед своїх. Вони про те, що плоди нерівноцінного обміну культурами, які постали у ситуації переваги однієї зі сторін, насправді не мають шансів на життя. Щонайменше, абсолютно неможливо допустити, аби вони проявилися у всій повноті своєї справжньої ідентичності. Страх Ізабелли, що син від Рауля, коли подорослішає, видасть себе та її несхожістю на Ланкастера — це не тільки страх викриття, а й це страх оприявнення самості в умовах залежності від сильнішого партнера.
Зрештою, чому шлюб Ізабелли та Річарда таємний, як і факт народження їхніх дітей? Попри цілком логічні пояснення у контексті того ж конфлікту між особистим і загальним, тут є ще одне тлумачення — ідеться про те, що культурні контакти, рівноправні чи ні, завжди непомітні. Настільки непомітні, що зазвичай треба потужного струсу, аби вони проявилися. Річ не в тому, що роман Ізабелли з англійцем не був би схвалений, делікатно кажучи, її оточенням. Йдеться також про те, що вони апріорно отруєні нерівноправністю сторін. Невипадково Ізабеллі не вдається завагітніти від Річарда після того, як вона опиняється в його замку, а розуміння її особистої пастки накриває героїню перед відпливом до Англії. Усе це — про те, що нерівноправність і токсичність взаємин між чужою силою і власною ідентичністю найвиразніше проявляються у момент звільнення ідентичності на масовому рівні. Адже від’їжджає Ізабелла у момент, коли англійці змушені остаточно відступити з Франції, сподіваючись тільки залишити за собою Нормандію як лен уже вимерлої старшої гілки династії Плантагенетів.
На цьому етапі вже добре проявляються паралелі між Україною та Росією. Все ж авторка дуже вдало вибрала епоху — саме той момент, коли відносини двох європейських держав були максимально нерівноправні. Тож опосередкованих аналогій вистачає. Тут апеляції сильнішої сторони до неіснуючої династії — як у випадку Росії до київських Рюриковичів. Тут і мертвонародженість “спільної” культури, яка постала в умовах силової переваги однієї зі сторін — як “української радянської”. Тут і прозріння глибини та токсичності нібито звичних і добровільних пов’язань — як і нам стали очевидні наші колоніальні хвости тільки в умовах війни проти Росії. І ще багато чого.
10.06.2023