Уже півтора року як спосіб мовлення про війну принциповим чином змінився. І радше не про саму війну, а про її цілі та ймовірний спосіб закінчення. Замість «перемоги» все частіше чути про «кінець війни» і «мир», інколи «справедливий мир». Парадигма «миру» і «завершення війни» поступово заступила парадигму «перемоги» – у цьому нескладно переконатися, переглянувши соціальні мережі та медіа.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Зрозуміло, немає нічого поганого в мирі – і тим паче в мирі справедливому. Одначе парадигма, де за основу ставиться це поняття, мають один великий недолік, який відразу впадає в око. І цей недолік – аморфність. Мир – добра річ, але як саме він має виглядати? І тому подібне. Фактично ми говоримо про парадигми, але не про конкретне їх втілення.
Парадигма «перемоги» на цьому тлі виграє вже тому, що є максимально предметною і задає чіткий напрям та розуміння того, за що ми воюємо і як виглядатиме фінальний образ того кінця, який задовольнить усі наші кривди і пояснить усі наші жертви. Бо кінець війни може бути насправді яким завгодно. «Деескалація» може мати насправді дуже різні обличчя.
Здавалося б, перед нами звичайний наслідок того факту, що суспільство котрий рік живе у стані хронічного стресу. Одначе навіть ця обставина не здатна заслонити той факт, що парадигма «коли це все закінчиться» і «справедливого миру» виглядає цілком логічним продовженням парадигми погляду на конфлікти – і зокрема війну як найгострішу стадію конфлікту як такого, який панує останні років двадцять напевно.
Найяскравішими прикладами є знаменитий страх європейських політиків перед ескалацією, який вилився у численні епізоди «глибокої стурбованості», а ті, своєю чергою, породили ряд мемів і перетворили у трюїзм порівняння цієї боязні західних політиків з позицією Невіла Чемберлена (який, нагадую, свого часу теж тішився, що привіз «мир» як найвищу цінність, пропонуючи не задумуватися над умовами того миру), а також прецікава парадигма, популярна у суспільній сфері, коли справа доходить до обговорення історичного досвіду ХХ століття. У центрі її незмінно опиняється маленька людина, жертва «дев’ятого валу», без перебільшень, насильства і трагедій, пік яких припав на роки Другої світової війни.
Ця парадигма, при всій своїй позірній логічності, за уважнішого погляду викликає певні логічні запитання. Найперше впадає в око вже згадувана аморфність, розмитість, неконкретність визначень назагал цілком притомних і позитивних речей. Без сумніву, мир краще за війну, багатство – за бідність, а бути здоровим краще, ніж хворіти. Тож навряд чи хтось заперечить проти переваг спокійного передбачуваного життя. Також не виникає запитань щодо необхідності дотримання прав людини. Одначе не завжди зрозуміло, як конкретно має виглядати втілення відповідного до визначення і духу цих ідеалів у конкретній ситуації та що для цього потрібно зробити.
Крім описаного, така парадигма схильна абсолютизувати демократію. Абсолютно у всіх розмовах про державні організми обов’язковою є характеристика «демократичної». Звісно, в демократії немає нічого поганого – як зауважив Вінстон Черчилль, усі інші державні устрої ще гірші. Проблема загалом не в демократії, а в певному дуалізмі – фактично, пропонується всі державні механізми ділити на демократичні й диктаторські. Виникає питання, що робити, наприклад, з монархіями? Не з Великобританією чи Японією, де монархії радше декларативно-символічні. А що, наприклад, з династіями Близького Сходу?
Але Бог із нею, з політичною класифікацією, зрештою, політична теорія і практика – доволі далекі взаємно речі. Значно більше проблем виникає, коли треба сформулювати суть і причини конфлікту. Наприклад, у ситуації війни Росії проти України питання не в тому, наскільки Україна демократична. А в тому, що незалежна Україна самим своїм існуванням заперечує ідею Російської імперії – аналогічно, як цілі гурти незалежних націй заперечували і кидали виклик самим своїм існуванням могутнім імперіям по сусідству, починаючи ще від давніх греків, чиє протистояння з Персією і стало джерелом для європейської традиції ідеї спротиву маленької нації проти великої імперії за слушну справу. І в цій парадигмі насправді немає вже аж такого великого значення демократичність народу, який кидає виклик імперії. Якщо пошукати, в історії можна знайти певну кількість націй, чиї ідеали у момент протистояння імперії були далекі від демократичних навіть за поняттями часу, коли все відбувалося, але навряд чи хтось буде всерйоз випоминати таким народам брак демократії.
Ще більші проблеми виникають, коли агресор явно не приховує геноцидальних намірів. Якщо тебе хочуть знищити, насправді вже не так важливо, з яких міркувань це роблять, як і наскільки ти демократичний. Бо відповідно до поняття геноциду, сама його суть полягає у комплексі дій, ціль яких – повністю знищити групу як спільноту, об’єднану спільними звичаями, світоглядом, культурою та всім іншим, що становить поняття ідентичності і відрізняє цю конкретну групу від інших подібних. Демократичні практики тут, у кращому разі, є частиною практик соціальних, і тому потрапляють під удар нарівні з рештою елементів самоорганізації та складових ідентичності. Але говорити, що геноцид спрямований суто на демократичні практики, – це неймовірно плитке спрощення.
Не буде великим перебільшенням сказати, що згадана на початку парадигма має великі проблеми з усіма мотиваціями, які не вкладаються у коло тих, які можна назвати раціональними. Їй однаково майже непідвладні що прагнення агресора знищити свою жертву як окрему спільноту, що прагнення жертви відбитися за всяку ціну. І то не в ім’я демократії – будьмо відверті, а в ім’я всього того, що протягом останніх декад прийнялося асоціювати радше з її противниками – традиціями, звичаями, національною культурою та історією. Ще більший клопіт наступає з екзистенційними конфліктами, тобто тими, де можливий розв’язок тільки в парадигмі «або ми, або вони», – і, як наслідок, практично неможливо забезпечити реалізацію умов миру, побудованих на тих чи інших раціональних засадах.
Та й самі конфлікти ця парадигма звужує до протистояння суто катів і жертв. Переважно поза кадром залишаються як свідки, так і, що значно серйозніше, активні борці – тобто ті, хто протистояли агресорові чинно, зі зброєю в руках. Ця остання постать фактично виявляється витісненою зі свідомості загалу. Максимум, що уникає «сліпої плями», – це ті борці, які загинули, вони вже обеззброєні, хоч і у всій повноті моральної переваги.
Прикладів такого підходу хоч греблю гати. Особливо добре його видно навіть не на прикладі активних конфліктів того типу, де напроти себе стоять дві більш-менш рівні силами сторони, а на прикладі масових трагедій, де спротив загроженої сторони – практично подвиг. Наприклад, говорячи про Голокост, концентруються передусім на його жертвах, при цьому майже повністю мовчать про чин Франциски Манн (варто прочитати його опис у спогадах ув'язненого бандерівця Данила Чайківського), про повстанців гетто, про Мордехая Апельбаума та Павла Френкеля, про євреїв, які приєднувалися до національних рухів спротиву (той же Герш Келлер чи Іцик Домбровський в українців). Аналогічно суттєво менше, ніж про жертв, говорять про тих євреїв, які зі зброєю в руках і не конче "правильними" методами таки вирвали в обставин власну державність.
У випадку поляків теж частіше і більше йде мова про жертви – і то не лише зусиллями певної частини політичного істеблішменту сусідньої країни. Суттєво рідше до вух публіки доходить інформація про тих бійців Армії Крайової, які протистояли нацистам по всій Польщі, учасників Варшавського повстання, Вітольда Пілецького, "добровольця до Аушвіцу", і ще багатьох поляків, які воювали зі зброєю в руках проти справдешніх ворогів Польщі, а не зводили рахунки з такими ж поневоленими народами.
І наведеними прикладами список не вичерпується. Щонайбільше, кого згодні широко згадувати, – це тих, хто чинив спротив, не вдаючись до формально насилля: переховував, допомагав їжею, одягом, фальшивими документами і тому подібним. Невипадково Оксана Забужко якось зауважила, що ХХ століття полишило нам дві великі групи – нащадків катів і нащадків жертв. Та не лише їх.
Зрештою, будь-який конфлікт раніше чи пізніше закінчується. І власне це чи не єдина стадія, про яку говорять багато й охоче. Але на диво безпредметно, оперуючи загальними поняттями, не вдаючись в деталі і фактично фетишизуючи компроміс та мир як такі. Підозрюю, тому, що може стати очевидним простий факт – досягнути справді стійкого миру виявиться неможливим лише методами компромісу і задоволення раціональних вимог.
Утім, у результаті значна частина зусиль, спрямованих на закінчення війни, стала асоціюватися з тотальним пошуком компромісу між сторонами і «мир» як самоціль без уваги на контекст і тотальним випиханням на маргінеси активних діячів. Не те що навіть активних, а часом просто тих, хто в стані проартикулювати очевидну істину: інколи миру неможливо досягти саме тому, що мотивація однієї зі сторін – зовсім не те, що вважають раціональним вирішенням конфлікту.
Чимось подібним страждали міжнародні відносини у Європі між Першою і Другою світовими війнами – безконечними і часто безплідними розмовами про мир загалом і супутні цінності, які, зрештою, не запобігли розгортанню Другої Світової війни і всім злочинам, які були скоєні під час неї. Колективна інтуїція давно вловила цю подібність – невипадково стали банальностями порівняння європейських лідерів з умовним Чемберленом і невипадково стала мемом, принаймні в наших широтах, «глибока стурбованість».
Історики давно дали відповідь на загадку цієї дивовижної безхребетності та псевдораціоналізації відверто реваншистських і агресивних намірів нацистів – страх знову поринути у пекло, подібне до того, яке розверзлося в роки Першої світової війни.
Відповідно, описана вище парадигма розгляду конфлікту як такого у міжнародних відносинах та інтелектуальній сфері з високою вірогідністю може бути не чим іншим, як усе ще не прожитим страхом пекла Другої світової. І не стільки як пекла війни, скільки як пекла зіткнення між двома тоталітаризмами, які підписали свій пакт саме 23 серпня.
Аналогічно, як Перша світова вжахнула західний світ величезною кількістю загиблих і покалічених (до чого ще додалися жахи революції на власне російській частині Російської імперії та потрясіння падіння кількох європейських імперій, що сукупно підважило всі дотеперішні цінності й устої), так Друга світова ще більшою мірою не просто підважила, а, здавалося, змела будь-які уявлення не те що про принципи, а загалом про сенс існування.
Нацисти робили те, чого ще не знала європейська історія – вбивали цілі народи просто тому, що ті існували, створювали величезні табори смерті, бомбардували житлові квартали, не вагалися перед штучними голодами у великих містах, як в Харкові 1942 року та Амстердамі 1944–1945 рр. та інше. І щоб зламати їх, треба було кількарічних зусиль мало не всього світу, протягом яких у середньостатистичного європейця практично не було шансів протистояти окупантам.
Дещо пізніше Західна Європа познайомилася і з тоталітаризмом комуністичним – варто згадати принаймні масові зґвалтування і мародерства у всій Центрально-Східній Європі 1945–1946 років та пів століття життя Європи у затінку совєтських ракет. Крім того, на Заході регулярно опинялися втікачі з-за залізної завіси, які публікували спогади і давали свідчення. Інколи ці свідчення опинялися у центрі скандалу і судового процесу – наприклад, «Я вибрав свободу» Віктора Кравченка.
Нічого дивного, що обидва режими залишили по собі смугу страху. Саме силою цього страху пояснюються два такі різні процеси, як дошукування всюди, де лише можна, слідів фашизму і неонацизму та тривалі намагання «зрозуміти Росію», які, здається, по-справжньому припиняє тільки війна в Україні. Не випадає дивуватися – адже неонацизм є слідом уже поверженого абсолютного зла, яке не може відродитися, щоб і справді не вбило всіх, хто йому чимось не сподобається. А ось Росія – це ще зло живе, яке може вбити, тому його належить задобрювати.
До того ж, обидва режими творили свої злочини, виходячи з абсолютно відверто проголошених людоїдських ідей, в основі яких був принцип вічного конфлікту – чи то «рас», чи то «класів». Обидва вирази беру в лапки, позаяк нема особливих сумнівів, що після винищення чи то євреїв у випадку нацистів, чи то представників буржуазії у випадку більшовиків обидва режими негайно знайшли б нові об’єкти переслідування і знищення.
Утім виглядає, що жахіття нацистських злочинів і тривалість невільного комунікування з загрозою іншого тоталітаризму – радянського, серед іншого сформувало також неусвідомлений тригер ідей такої сили, що навіть цілком адекватна ідея, висловлена достатньо чітко та виразно, потенційно здатна стати формулюванням мотивації багатьох людей, тут же викликає несвідомий страх перед реінкарнацією дракона. Саме цей страх і сформував оту парадоксально аморфну, часто на вигляд лицемірну, нерішучу і щонайменше недостатню реакцію на реальні агресивні дії та проблеми.
Усе це філософ Володимир Єрмоленко не так давно назвав страхом своєї сили. Хочеться додати – і страхом суб’єктності, і страхом сенсу. Під його дією Європа інколи починала скидатися на щось середнє між Пілатом і тим же Чемберленом. За законом маятника травми, треба було такого ж сильного потрясіння в постаті нової континентальної війни, аби Європа почала визволятися з-під влади марева. Парадоксальним чином війна України проти Росії виконує роль отого самого рівноцінного струсу для всіх. Тобто струсу, порівнянного за силою з тим, який, власне, завдав травми – і саме через цю порівнянність здатен цій травмі протистояти.
Варто зауважити, що у роки Другої світової та відразу після неї сильних фраз і чітких ідейних месиджів не цуралися й західні демократії – чого варте одне порівняння висадки в Нормандії і комплексу подальших операцій у Європі з хрестовим походом. Просто тому, що неможливо подолати знавіснілого агресора тільки раціонально вивіреними зусиллями. Мусить бути сформульована глибинна, оперта на моралі причина спротиву.
Отож тінь 1939 року – це не лише тінь змови двох тоталітаризмів. Це ще й тінь ситуації, коли вільний світ, діючи реактивно, під страхом повторення пережитого жаху, на мить втратив чіткість зору й усвідомлення свого міту. З часом події Другої світової принесли у Європу разом з обома позаєвропейськими потугами (яких, за словами Нормана Дейвіса, до початку затемнення не було видно на європейській сцені) два інші міти. Один американський – борця за демократію, який очолює хрестовий похід проти нацизму. Інший совєтський – про боротьбу з фашизмом до останньої краплі крові. Другий остаточно сконав разом зі своїми творцями, і тепер увесь світ спостерігає криваві спроби оживити цього зомбі. Перший же, здається, пережив сам себе, принаймні у буквальній редакції – напевне.
Світлина вгорі: міністр закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов, генсекретар ЦК ВКП(б) Йосиф Сталін, міністр закордонних справ Німеччини Йоахім фон Ріббентроп і представник МЗС Німеччини Фрідріх Гаус після підписання Пакту Молотова-Ріббентропа. Москва, 23 серпня 1939 року.
23.08.2025