Тема колоніального підпорядкування проявляється практично в кожній книжці серії про капітана Віндгема та його товариша і молодшого колеги сержанта Банерджі. Зрештою, дивувало б, якби було інакше, адже дія розгортається в колоніальній Індії, а половина історій більшою чи меншою мірою перетинаються з реальними подіями боротьби індійців за незалежність своєї країни. Та навіть якби автор розташував своїх героїв у іншому часовому відтинку, однаково побутові подробиці зі сторінок книжок постійно сигналізували б про суть відносин між англійцями та їхніми місцевими підданими. Як не заборона індійцям перебувати у приміщеннях «тільки для білих», так очевидний дисбаланс, коли сержант Банерджі закінчив Кембридж, а Віндгему цілком вистачить другорядної школи для хлопчиків, при цьому в сержанта нема шансів колись досягти кар’єрного рівня капітана – для місцевих зарезервовані лише нижчі посади.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
І, зрозуміло, колоніальні реалії неминуче виникають на кожному сюжетному повороті – наприклад, щоразу, коли треба допитати когось зі свідків, Віндгем і Банерджі мусять враховувати таку особливість колоніального життя, що представника народу, якому належить країна, де розгортається дія, можуть просто не пустити кудись тільки через його національність.
Але на тлі цих подробиць, які формують загальну картину і де в чому створюють ефект екзотизації індійських реалій, поступово розкривається і момент істини – як у всякому доброму детективі, завіса зрештою падає, щоб оприявнити винуватця та мотивації сторін. І ось тут-то виявляється, що практично щоразу конфлікт, який призвів до трагедії, корені якої довелося розплутувати нашим героям, так чи інакше виростає з реалій цього самого колоніального становища Британської Індії. Причім аспекти справ, які доводиться розслідувати обом, виглядають як розширення тої ж таки колоніальної оптики, причому кожна справа демонструє іншу іпостась колоніалізму.
У першій книжці виявилося, що справжньою причиною вбивства є бажання приховати факт наявності у високопоставленого чиновника колоніальної адміністрації не просто позашлюбної дитини, а дитини від місцевої жінки. Щоправда, оприявнення цього загрожує товариською смертю не тому, що сексуальне використання жінок, тим паче залежної спільноти, неприпустиме в порядному товаристві – а тому що дитина вже є явним доказом недозволеної близькості з людьми, яких вважають гіршими просто тому, що вони мають інший колір шкіри і належать до своєї спільноти.
Кажучи просто і коротко, йдеться про сексуальну експлуатацію жінок підкореної спільноти. Використовувана жінка зазвичай не має виходу, позаяк зазвичай вона вже проституйована, а навіть якби було інакше, то шанси відмовити «сагібові» без наслідків невисокі. Якщо ж жінка вагітніє, то це практично смертний вирок – позаяк це ризик аборту, часто смертельного (і такий сюжет є в книзі). Але й народити дитину не надто краще – адже «зганьблену» очевидним свідченням дошлюбного зв’язку жінку родина назад не прийме. Зрештою, якщо виникає загроза «витоку інформації», то жертву просто вбивають – як Деві з книжки.
До повноти картини, постійно поруч із Віндгемом читач бачить Енні Грант – напіванглійку-напівіндійку, яка змушена тяжкою працею і не завжди чесними ходами пробиватися в житті, оскільки вона чужа для англійців, а для індійців легко може стати «цапом-відбувайлом». Врешті виявляється, що свій гріш вона заробляє, шпигуючи для локального олігарха, і пояснює шокованому Віндгемові весь жах свого становища.
Для достатньо чутливого українського читача, який вчасно збагне, що «легкість» жанру, принаймні у даному випадку, зовсім не перешкода для передачі глибоких сенсів, не буде складним завданням провести паралель з образом Катерини як збірним втіленням імперськості в іпостасі фактично ґвалтівника, що у випадку жінок підкореної спільноти часто-густо є буквальним досвідом. Інша, більш «заземлена» аналогія – це «Повія» Панаса Мирного, де дівчина з українського села опиняється у напівсвіті русифікованого міста і врешті гине в буквальному фізичному сенсі.
Тим часом у другій книзі Мухерджі (і другій справі Віндгема та Банерджі) інтрига закручується навколо послідовної смерті двох принців, наслідників магараджі Самбалпуру. Поступово виявляється, що замисел і, так би мовити, менеджмент реалізації вбивства – справа рук першої дружини магараджі, який не витримує звістки про смерть ще одного престолонаслідника. Враховуючи, що безпосередні виконавці – прихильники культу Шиви, попередньо виникає враження, що маємо справу з класичною ситуацією, коли локальні ретрогради вбивають реформаторів, неспроможні змиритися з руйнацією звичної їм форми. Та цю думку заперечує факт того, що за правління попереднього магараджі (а фактично тої ж таки магарані, яка підготувала вбивство обох принців) Самбалпур зазнав суттєвих змін у напрямі модернізації. І сама магарані у спілкуванні з Віндгемом доносить просту думку – справа була не в модернізації, а в тому, що обидва принци, отримавши владу, легко могли знехтувати на догоду модерній формі суттю ідентичності та, зрештою, інтересами Самбалпуру як чогось нижчого – позаяк менш модерного, не такого, як англійці.
До повноти картини, у цій справі виринає тема скуповування західними промисловцями за дешевшу ціну природних багатств підкореної країни. Адже одна з версій розслідування смерті наслідника магараджі – інтриги навколо імовірного продажу родовища алмазів, яке парадоксальним чином допомогло князівству зберегти свою незалежність протягом ХІХ століття – зрештою, дуже умовну, позаяк домінування Британії було аж надто очевидним, а землі магараджі були зусібіч оточені британськими володіннями. Одним із претендентів у торгах виявляється британська компанія – очевидно, вона бажає отримати цінний актив якомога дешевше. Невипадково з’являється версія усунення принаймні старшого принца як людини, яка, знаючись на британських законах і способі мислення, вжила б заходів для того, щоб радж не виявився пограбованим.
З української перспективи все це виглядає як втілення механізму, відомого в нашій традиції як «материнський проклін», найвідомішого на прикладі Яреми Вишневецького. Базова канва сюжету проста – мати перед смертю застерігає сина зберегти вірність власному народові і загрожує прокльоном, який в разі відступу від материного слова реалізується у вигляді дочасної безпотомної смерті нащадка. Інша, «чоловіча» версія – «прокляття дідів», тобто прокляття зрадника найстаршими членами спільноти, як у випадку Гната Галагана, якого прокляли січові діди-характерники за те, що показав москалям дорогу на Січ у 1709 році.
У всіх схожих сюжетах своєрідним провідником долі стає старша віком авторитетна людина, причому часто водночас пов’язана з потойбіччям – тобто вмираюча мати на смертному одрі, «непрості» характерники, або людина, яка ніяк не причетна до продовження роду – вона або вже виконала свою «програму», або відмовилася від цієї іпостасі. Магарані цілком підходить під цей опис – вона старша віком, вона ніколи не мала дітей і вона походить з роду, який має особливе значення у дотриманні ритуалу навколо одного з базових божеств індуїзму. Чим не втілення того архетипу, який у європейській традиції іменують Артемідою або Афіною? І протистоїть цей архетип імперії як грабіжникові – однаковою мірою і матеріальних ресурсів, і ідентичності.
Наступна, третя книга та історія в ній майже повністю крутиться навколо теми того, яким чином колоніалізм деформує, замалим не руйнуючи, родинні зв’язки. У цій частині сержант Банерджі фактично опиняється між власним фахом і родиною на тлі чергового піднесення індійського руху за державність. Ще й у винятково незручній морально ситуації – він виявляється тим, кого колоніальний уряд посилає до лідерів протестів, розраховуючи саме на родинну прив’язаність, яка мала б посприяти успіху «дипломатичної місії» Банерджі, хоч цей успіх означатиме поразку чергового етапу боротьби.
З точки зору української спадщини, по суті, йдеться про варіант, наближений до того, який відомий як «для лакомства нещасного» – тобто згоду служити ворогові чи гнобителеві задля отримання чи збереження власного привілейованого статусу, який, вочевидь, пов’язується і з певними матеріальними преференціями.
Та цей аспект поступово відходить на задній план порівняно з історією месника-сикха, який намагається відомстити за трагічну смерть свого сина під час випробувань отруйних газів. Він поступово і послідовно добирається до всіх, причетних до експериментів над отруйними газами, у результаті яких трагічно загинув його власний син-підліток. А його останньою ціллю має стати не хто інший, як принц Вельський, який прибуває до Індії, втілюючи сподівання лондонського уряду стабілізувати ситуацію в колонії. За цим стоїть приголомшливо просте послання – «ти забрав мого сина, тепер я заберу твого». Причому в той самий спосіб – через застосування газової зброї. Воістину око за око, зуб за зуб.
Ця історія, як і історія магарані, яка виступає в ролі фактично караючої Матері-Вітчизни, спочатку може справити враження екзотичної в негативному сенсі – мовляв, що за дикунство, що за «око за око, зуб за зуб»?
Але насправді це історія про найяскравішу, найтрагічнішу і найбільш символічну сторону колоніальності – імперія не завагається перед тим, щоб забрати у підкорених життя, а навіть продовження роду, тобто вже народжених дітей. Причому вірна служба аж ніяк не є запобіжником: сикх, про якого йдеться, відвоював кілька років за Британію на фронтах Першої світової – і, повернувшись, довідався, що його син-підліток загинув через британські-таки експерименти.
Отож, на третьому колі перед нами відкривається та сторона імперії, що вона завжди забирає дітей – або робить із них «солдатів імперії», або й убиває в прямому сенсі слова. Враховуючи, що маємо справу з реальністю війни і повоєння, проситься зацитувати Шевченкове:
«…Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!»
А під час Першої світової війни ця ж сторона імперії наздогнала українців своїм страхітливим апофеозом, коли в Карпатах 1914–1915 років і на Поділлі 1916–1917 років у рядах двох імперських армій, австро-угорської і російської, зійшлися усуси-галичани і наддніпрянці – вояки царської армії. Пам’яткою тієї трагедії залишився апокрифічний спомин стрільця, який після бою знайшов у рюкзаку «салдата» «Кобзаря», загорнутого у вишиваний рушник.
А тим часом у четвертій частині обоє – і Віндгем, і Банерджі – сповна відчують на собі побутовий вимір імперіалізму, вимір щоденних вивищень і принижень, разом з гіркотою принижених. Бо поки Віндгем долає залежність, Банерджі усвідомлює свої незримі кайдани повною мірою. У цьому сенсі апофеозом усієї книжки виступає сцена, коли сержант кидає в очі Віндгему – мовляв, я був поруч з вами, коли від вас відвернулися ваші ж співвітчизники, і все одно ви не спромоглися навіть вимовити моє ім’я як слід, замість користуватися деформованою формою-прізвиськом, яке зручне, бо близьке до звучання сталої фрази у рідній мові «сагібів».
І виступає невипадково. Адже для кожної людини її ім’я – це, власне, один із проявів її самості й одне зі свідчень, що вона є рівна іншим. Варто нагадати: у Давньому Римі раби не мали імен, лише прізвиська. В автократичній до мозку кісток Московії всі піддані царя були змушені зменшувати свої імена до практично пейоративних «Івашкі» чи «Ваські», ще й додавати «халоп». Уже в новітній епосі у в’язнів концтаборів відбирали імена, наділяючи взамін номерами.
Отож закономірно, що повсякчасна деформація імені – це не що інше, як фактична відмова визнати рівні права навіть на побутовому рівні. І саме ця сторона імперії відкривається у четвертій книжці – яка насправді про повагу до особистості незалежно від кольору шкіри.
І, зрештою, п’ята історія – про вічний принцип імперій «розділяй і володарюй». Адже інтрига там крутиться навколо протистояння мусульман та індуїстів – таких самих індійців, тільки різних релігій. У підсумку виявляється, що справдешній призвідця серії злочинів – це один із підрозділів військової розвідки Британії, яка таким чином вирішила послабити індійський національний рух.
Уся описана послідовність у дещо віддаленій перспективі нагадує своєрідний спуск колами пекла, майже за моделлю Данте. Спочатку герої, які проходять цими колами, бачать страждання менш захищених членів спільноти, ще не усвідомлюючи, що у порівнянні з імперським молохом вони такі ж самі. Пізніше бачать імперію як грабіжника земель та ресурсів. Ще пізніше – як силу, що розбиває сім’ї і, зрештою, є загрозою відтворенню підкореного народу. Ще – як джерело щоденних принижень. І, зрештою, на останньому етапі імперія постає справдешнім кривавим молохом, яка не зупиниться ні перед чим у прагненні утримати владу.
Очевидно, що такий спуск з відкриттям почергових шарів темної сторони імперії (серед якої, зрештою, обоє виросли) не минає безслідно і вже точно вимагає суттєвого перегляду і власної позиції, і власних привілеїв – чи, навпаки, усвідомлення дискримінацій. Як пройдуть свій шлях обоє героїв – про це наступного разу.
28.06.2025